Чотири кілометри від траси сільською дорогою до Костеєва здалися нескінченними. З неба падав чи то дощик, чи то сніг, а під ногами — дрібний гравій, що перемішався з болотом і перетворився на слизький грунт. Жінки-попутниці були не надто говіркі, бо кожна тримала за руку дитину і пильнувала, щоб не впасти самій і не дати посковзнутися дитині. Лише сказали: «А ви уявіть, що так щодня малі йдуть до школи. Там з мокрими ногами відсидять уроки і повертаються назад. Не дивно, що постійно хворіють».

У Костеєві школи немає, та вона й не потрібна — мало дітей в селі. А ті, що є, ходять у сусідні села пішки. Дванадцять дітлахів — у Мервичі, двоє до Зашкова і п’ятеро в Куликів. Взуття не настачишся щодня по поганючій дорозі (а ще й як під дощем) туди й назад курсувати. Це означає, що мами, допоки дитина дому не дісталася, місця собі не знаходять — селяни подейкують, що бачили якось вовків, а від них палицею не відіб’єшся, як відбиваються діти часом від голодних собак.

...У село прийшли якраз, коли закінчилася служба Божа. Люди повиходили з церкви і стояли кругом, як і щонеділі, радячись: і що то зробити, щоб, нарешті, маршрутка Костеїв не обходила? Вже скоро вісім місяців, як старий «пазик» не заїжджає сюди, і літні люди не можуть ні до лікарні потрапити, ні до аптеки. Анісія Тищик хворіє на діабет, та ще й інших хвороб купу має. «Мені вже треба конче в райцентр потрапити. Ногами не дійду, — бідкається вона, — а як долізу до когось із сусідів на подвір’я, то машина кожного разу зайнята. Мені б місцем і поступилися, та я ж знаю, що люди спішать на роботу, а я все-таки почекати можу. Однак терпець уже уривається. Бо в Костеєві немає навіть фельдшерсько-акушерського пункту. Якесь забуте Богом село...»

Не скажеш, що селяни миряться із ситуацією. І листи пишуть, і до Львівської обласної ради їздять. Щоправда, не так просто їм долати міліцейський кордон на дверях. Лише на четвертий раз, вже закликавши мене, як «важку артилерію», потрапили, і їм пообіцяли, що маршрутка їздитиме з першого березня. Та де це перше березня і та маршрутка?!

Складно повірити, що Костеїв від Львова зовсім близько, немає і 25 кілометрів, і чимало селян їздять в місто на роботу чи навчання, однак щоранку дорога для них стає черговими тортурами. Люди змушені спочатку йти пішки чотири кілометри до сусідніх Мервичів чи Куликова і там вже на якийсь транспорт сідати. Ввечері — у зворотній бік. Та ще б нічого, та у Мервичах селяни на костеївських злосні, бо, сідаючи до автобуса, кожен з них боїться, що не влізе — місця не стане. А чи раз таке було?! Костеїв усе-таки не хутір.

Василь Самчук — депутат села Костеїв Куликівської селищної ради Жовківського району Львівської області — жартує, що за сумісництвом працює не лише водієм у своїх односельців, а, певно, ще й акушером-гінекологом. Бо стільки вже породіль до лікарні відвозив! І щоразу боїться, що йому треба буде самому пологи приймати — раптом не дотягне жінка до лікарні? «Піду на якісь акушерські курси, що тут вдієш?..»

— А що районні депутати кажуть? Чи виділялися гроші на дорогу?

— Та щораз різні суми оприлюднюються. То 40, то 60, а то і 90 тисяч гривень на дорогу витратили. Справді, гравій дрібний насипали, та він не поліпшив ситуацію. Ми розуміємо, чого приватники відмовляються до нас їхати. Всю ж машину за кілька разів розіб’є. Однак, погодьтеся, і нам так несила жити... Ніби географічно неподалік центру Європи мешкаємо. Та де вона, цивілізація? Ау!

На знімках: так мешканці Костеєва долають дорогу щодня.

Фото автора.