З прийняттям Конституції України у 1996 році та ратифікацією Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у 1997 році в національну правову систему були імплементовані базові положення для розвитку незалежного правосуддя. Однак, заради справедливості слід зазначити, що багаторазові спроби реалізувати в повній мірі стандарти незалежності суддів на законодавчому рівні жодного разу не досягли поставленої мети.

Справа в тому, що серед сучасних українських державних діячів закріпилося примітивне ставлення до судової гілки влади не як до арбітра в суперечці про право, а як до інструмента, який може бути використано для досягнення конкретних політичних цілей, та засобу забезпечення власних чи корпоративних інтересів.

Потрібно відверто й чесно сказати, що протягом останніх років в Україні не було й немає цілісної науково обґрунтованої концепції судової реформи. І в тому немає нічого дивного. Протягом ющенківської каденції корупція та зловживання владою фактично перетворилися на норму. Звичайно, при цьому виголошувалися гасла про необхідність для країни мати незалежних та об’єктивних суддів, а на практиці для приручення суддів використовувалися всі наявні як організаційні, так і фінансові ресурси. Коли ж суди виявляли норовиту непокірність, з ними особливо не церемонилися. Згадаємо виклики суддів на нараду до секретаріату Президента України, зміну порядку проходження матеріалів щодо призначення суддів на посаду вперше з відстороненням від цієї процедури Голови Верховного Суду України, укази Президента України про припинення повноважень Верховної Ради України, за якими оперативно були відсторонені невигідні судді, котрі ухвалили небажані рішення. Мало того, через певний період суспільство з подивом довідалося, що з порушенням чинного законодавства окружний адміністративний суд Києва перетворився на кілька окружних судів.

Очевидно, що тут має місце один із способів ліквідувати конституційний принцип поділу влади та за допомогою неконституційної зміни кадрового складу керівників судів і окремих суддів встановити тотальний контроль над судами.

Така залежність спонукає суддів до неформального спілкування зі сторонами у справі, бути причетними до політичних сутичок між виконавчою та законодавчою гілками влади, брати участь у всіляких зібраннях, висловлюючи попередню думку стосовно питання, що подано до їхнього розгляду. Подібні випадки ставлять під сумнів неупередженість суддів і зменшують громадську впевненість незалежності судової системи.

Незадовільна ситуація з функціонуванням судової системи вимагала її перебудови та створення нового законодавства в цій галузі. Однак, попри намагання вдосконалити форми судочинства, ситуація в правосудді сьогодні набула виразно загрозливого становища. Чому це стало можливим в незалежній Україні? Невже у нас немає світлих голів у юриспруденції? Ні, з ними в країні все гаразд. Невдача, яка спіткала судову реформу, пов’язана з небажанням, насамперед виконавчої гілки влади, створити незалежне і справедливе судочинство. Реформа стала заручницею нестійкого співвідношення політичних сил, хоча в ідеалі вона повинна ґрунтуватися передусім на чіткій і науково обґрунтованій стратегії з обов’язковим урахуванням позиції суддівського корпусу. Як без повного і всебічного діагностування хворого неможливо вибрати правильне лікування, так і без комплексної оцінки проблем в організації та функціонуванні судової системи з боку самих суддів не можна визначити курс судової реформи. З цим солідарний і Голова Верховного Суду України В. Онопенко, який у своєму виступі на парламентських слуханнях «Про стан правосуддя в Україні», що відбулося 18 березня 2009 року, зазначив: «Судова влада, судді виступають за кардинальні зміни у сфері правосуддя і пропонують конкретні заходи щодо її зміни. Переконливим свідченням реальних намірів судової влади досягти радикальних позитивних змін у судочинстві є розробка Верховним Судом України і передача відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи майже 29 законопроектів. Однак, судові пропозиції, що справді є актуальними для правосуддя, виявляються мало цікавими для тих, хто реально впливає на формування і реалізацію судової реформи, бо, спекулюючи на наявних у правосудді проблемах, представники політичних та державних структур, які за своїм статусом мають гарантувати додержання Конституції та забезпечувати своєю діяльністю верховенство права, лобіюють проекти законів, які вигідні їм особисто...».

Нинішній рік розпочався під знаком розгляду Верховною Радою України в пожежному порядку нових законопроектів щодо реформування системи правосуддя в Україні. Це було спричинено тим, що Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена Верховною Радою ще в 1992 році, втратила значення програмного документа. Свого часу на розгляд парламенту з цього приводу було подано цілу низку законопроектів. Дивовижність полягала в тому, що всі ці проекти принципово були несумісні і як будь-які компромісні документи викликали різні, часто протилежні коментарі аналітиків, практичних судових працівників та наукових експертів. У цьому аналізі напрошувалися висновки, що запропоновані зміни в судочинстві проводилися за відсутності неупередженого комплексного підходу щодо наслідків прийняття таких законодавчих актів, заради самих змін за принципом «хай гірше, аби інше».

Щоб принаймні наблизитися до визначної мети — доступного, незалежного і справедливого судочинства, і було зареєстровано два нових законопроекти про статус суддів та судоустрій. За домінування політичних настроїв обидва проекти були прийняті в першому читанні й на їх основі підготовлено до другого читання один проект закону про судоустрій. Головним аргументом запропонованого документа є спеціалізація судів шляхом збільшення судових органів та суддів, а також очевидного послаблення ролі Верховного Суду України.

Не можна не відзначити ще один ключовий момент. Ці базові для функціонування судової системи проекти законів не узгоджувалися з науковцями, юридичною громадськістю, професійними суддями. Їх обговорення відбулося після внесення проектів на розгляд парламенту, коли зазначене втратило практичний сенс. У сучасних умовах це означає, що прийняття закону, який не відповідатиме загальносуспільним інтересам, стане додатковим джерелом напруги в суспільстві та загострить до краю вже існуючі суперечності як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру. А тому потрібно більш виважено підходити до цієї проблеми в цілому. Очевидно, не слід недооцінювати фатальність окремих вад запропонованих проектів, оскільки досвід засвідчує, що продовження існування, в даному разі відпрацьованої системи судоустрою, навіть з недоліками, є більш безпечним для суспільства, ніж прийняття недосконалого законодавчого акта. З поспіхом такі серйозні питання вирішуються не завжди продуктивно.

З огляду на все це, очевидною стає необхідність дослухатися думки найвищого судового органу країни та місцевих судів щодо обрання оптимальної системи судоустрою, яка б відзначалася простотою побудови, доступністю для громадян, ефективністю функціонування, а не безвідповідально руйнувала систему правосуддя країни. Слід погодитися, що судову реформу треба розпочинати зі схвалення парламентом її концепції, з внесення змін до процесуальних законів, реформування прокуратури і адвокатури, підготовки законів «Про вищу раду юстиції», «Про державну судову адміністрацію» та з прийняття Кодексу про адміністративні проступки. На цьому етапі потрібно досягти однакових методологічних підходів до правового врегулювання відносин у сфері правосуддя, забезпечити термінологічну єдність у законодавстві про судоустрій, статус суддів і судочинство. Але першим і найголовнішим кроком має стати збалансування влади в державі, її негайне оздоровлення. І тільки після того, як буде завершено створення якісно нової правової основи для діяльності судів, варто говорити про комплексний закон, у якому б на конституційному рівні можна було окреслити нову систему судоустрою та визначити основні засади здійснення судочинства в Україні.

Якщо бути послідовним, то треба відверто сказати, що запропонована система судоустрою не є історично виправданою для нашої країни і зрозумілою для її громадян. Підтвердження тому — намагання на рівні окружних судів утворити три види судів окремої спеціалізації; на рівні апеляційних — два; на рівні вищих спеціалізованих — чотири. Логіку такої побудови складно сприйняти навіть професіональним суддям, не кажучи вже про громадян, яким доведеться звертатися по судовий захист.

Не потрібно бути великим реформатором, аби зрозуміти, що така система судів призведе до значного віддалення правосуддя від громадян країни, а також потребуватиме істотного збільшення бюджетного фінансування на їх утримання.

Отже, у перебігу бачення проблем сучасного українського правосуддя можна чітко простежити два основні напрями — поміркований і радикальний. Прихильниками першого підходу, а це здебільшого наукові працівники і професійні судді, негативно сприймаються пропозиції щодо ліквідації та реорганізації судів, створення нових, оскільки це розглядається як руйнація існуючої системи, що може призвести до її повної дезорганізації з очевидністю негативних наслідків для країни.

Так, на думку більшості суддів, створення окружних судів, впровадження дворівневої структури місцевих судів та чотириланкової судової системи буде складним і незрозумілим для абсолютної більшості наших громадян щодо визначення компетентного суду, до якого слід звертатися. Водночас вони вважають, що місцеві суди при запровадженні внутрішньої спеціалізації у змозі розглядати справи будь-якої складності, в тому числі й за участі присяжних. Це значно дешевше, ніж утворювати сотні нових судів, а головне, набагато зручніше для населення країни.

За справедливим зауваженням науковців, у запропонованих проектах щодо реформування судової системи поза увагою залишився загальновизнаний у світовій практиці принцип доступності правосуддя. Саме цей принцип слід було б покласти в основу оптимізації судової системи, зробивши її простою, чіткою, прозорою, менш затратною для громадян та зрозумілою для широкого загалу. Така система, на їх думку, буде менш уразливою з точки зору корупції та інших зловживань.

Представники другого підходу в особі політиків з опозиції та лише окремих посадовців вищих рангів переконані, що Україна має унікальну можливість створити якісно нову систему судоустрою, яка повною мірою забезпечувала б реалізацію демократичних стандартів судочинства, відображала нові підходи до судово-процесуальної ієрархії та галузеву спеціалізацію у функціональній діяльності судів.

Правовий аналіз цієї позиції дозволяє досить чітко вирізнити її несучу конструкцію, замковим каменем якої є не тільки політичне протистояння та внутрішня суперечливість, а й неузгодженість з конституційними положеннями. У такій ситуації не можна зрозуміти, на якій конституційній основі поборники законопроектів про статус суддів та судоустрій намагаються позбавити Верховний Суд України касаційної функції і необхідних засобів для забезпечення однакового застосування судами законів України. Хоча всі ми добре розуміємо, що в сучасних умовах на всі ті законопроектні положення, які є незручними в поточній політичній ситуації, можна не звертати уваги. Тоді для кого в Конституції України стаття 106, за вимогами якої Президент України не наділений повноваженнями призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад? Як пояснити, що міністр юстиції та окремі депутати, які є першими законниками держави, можуть ігнорувати рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року № 1-рп/ 2007 та від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/ 2001, ратуючи про надання Вищій раді юстиції права вносити главі держави подання щодо призначення суддів на адміністративні посади, незважаючи на неконституційність таких дій? Навряд чи є сенс доводити, що певні державні гравці, розглядаючи запропоновані реформаторські положення, намагаються вчергове втрутитися в законодавчу сферу правосуддя, поставити вітчизняну юриспруденцію на службу політики, не маючи для цього жодних підстав.

Очевидно, що такий стан «модернізованого» реформування не тільки руйнує легітимність усієї судової системи, робить її заручником різних політичних філософій, а ще й призводить до втрати Конституцією, за змістом, її системного характеру.

На завершення хотілося б підкреслити. Певно, для кожного з нас важливо, які положення знайдуть втілення в суддівських законодавчих актах, але ще важливіше використати цей процес для консолідації суспільства, узгодження інтересів усіх його членів. Адже в центрі уваги законодавця має бути конкретна людина, її інтереси, права і свободи, а не тимчасові політичні забаганки.

Олександр СТЕШЕНКО,народний депутат України, член фракції «Блок Юлії Тимошенко».