Звернутися по допомогу до «Голосу України» співробітницям Дніпродзержинської міської служби у справах дітей підказав випадок. Напередодні Нового року приїхала до них із Закарпаття жінка, щоб усиновити одну дитину, а додому повезла трьох...

— Дуже сподобалася їй шестирічна дівчинка, яка мала ще двох менших братів. За законом, дітей розлучати не можна. Жінку поставили перед вибором: або брати всіх, або нікого. Тобто нікого з цієї родини, бо вона ж могла вибрати собі якусь іншу дитину. Недавно телефонувала нам, каже: задоволена усіма трьома, — розповідає начальник служби у справах дітей Дніпродзержинської міської ради Ольга Свистун. — У нашому місті складно знайти для таких дітей усиновителів чи опікунів, от ми й вирішили пошукати їх з вашою допомогою.

З одного боку, закон, не дозволяючи роз’єднувати братів і сестер під час усиновлення, зберігає їм родинні зв’язки, щоб не шукали через п’ятдесят років один одного у «Ключовому моменті». А з другого боку, у таких ситуаціях через старших дітей (їх неохоче усиновлюють та й самі вони не завжди прагнуть цього) страждають їхні молодші брати і сестри, які із заздрістю проводжають своїх друзів у їхні нові сім’ї. Винятки можливі: якщо одна дитина серйозно хвора, то міська влада вправі дати дозвіл на усиновлення другої, здорової. А оскільки існує таємниця усиновлення, то навряд чи вони, ці рідні люди, ще колись зустрінуться. Все залежить від доброї волі нових батьків.

І тут приклад показують іноземці. Двох дітей (не рідних) із дніпродзержинського дитбудинку усиновили дві різні італійські сім’ї. А тепер шлють фотографії, на яких хлопчик і дівчинка разом з новими батьками на спільних прогулянках, пікніках. «Якщо ще хтось з Італії братиме у вас дітей, давайте їм наші адреси», — просять адміністрацію дитбудинку ці італійці. Вони не намагаються стерти з пам’яті дітей минуле. Навпаки, прагнуть зберегти для них, якщо життя дає такий шанс, друзів дитинства, спогади про батьківщину, можливість спілкуватися рідною мовою.

17-річних не беруть, а пенсіонеркам відмовляють

На сьогодні в Дніпродзержинську підлягають усиновленню 287 дітей. 140 з них — круглі сироти, решта — сироти при живих батьках. Показник стабільно високий протягом останніх трьох років.

— Найбільший шанс бути усиновленим — у малюків до року, — розповідає заступник начальника служби у справах дітей Дніпродзержинської міської ради Марина Вєтрова. — Якщо до десяти років дитина не усиновлена, їй, як правило, доводиться розраховувати тільки на державне забезпечення.

Із 287 дніпродзержинських дітей, які мріють про батьків, більше десятка — до трьох років, 18 — десятирічних, 38 — 16—17-річних і 35-ти невдовзі виповниться вісімнадцять. У дітей двох останніх вікових категорій мрії про сім’ю тануть щодень.

Хоча все могло б бути інакше. Працівниці служби змушені були відмовити самотнім 56—57-річним жінкам, які хотіли усиновити дітей, тільки через те, що вони вже переступили пенсійний рубіж.

— Шкода було відмовляти, — каже Марина Вєтрова. —Бо їм не даси їхнього віку — енергійні, забезпечені, вони могли б ще попіклуватися про когось й отримати у відповідь радість спілкування і підтримку на старості. До речі, один виняток ми таки зробили. А точніше, це сама жінка була така наполеглива і зробила все для того, щоб їй довірили дитину.

А поки що перспектива у 16—17-річних дитбудинківців незавидна.

— Коли одинадцять років тому відкривали дитячий будинок, то в статуті передбачили, що тут дітей утримуватимуть до 17 років, а потім вони одержуватимуть соціальне житло. Міський голова нині впритул займається цим питанням, — розповіла начальник управління освіти і науки Дніпродзержинської міськради Наталя Виборна. — Планується відремонтувати кілька гуртожитків: один — для вчителів, другий — для медиків, а третій — для таких дітей.

Випускники дитбудинків здебільшого ідуть в училище чи технікум і, поки вчаться, живуть у гуртожитку. За відсутності власного житла 15-річних ставлять на чергу, але коли вона дійде, невідомо. Якщо у дитини є житло і вона сама там прописана, то це — найкращий для неї варіант. Але якщо це — «рукавичка», де мешкають батьки, то після дитбудинку вона змушена повертатися назад у те середовище, з якого її витягли. І можна тільки гадати: втримається вона на плаву чи піде на дно?

Усі вони мріють про маму

«Я б їх усіх сфотографувала! — каже директор дитбудинку Ірина Гончарук, вибираючи кандидатів для публікації. Найважче, зізналася вона, відповідати на запитання: «Чому мене не беруть?»

Тут усі радіють, коли дитина йде у родину. Не завжди це виходить з першого разу: ось Владика кілька разів хотіли забрати, а він відмовлявся, і тільки тепер погодився піти у прийомну сім’ю.

Зараз у дитячому будинку виховується 91 дитина: двадцять — круглі сироти, решта — позбавлені батьківського піклування. Діти ситі, одягнуті, доглянуті, вчаться в школі, займаються у спортивних секціях і гуртках — стіни завішені їхніми малюнками і вишивками. Але хоч би як тут було добре, всі вони мріють про свій дім і про маму — єдину, а не одну для всіх.

Тому охоче фотографувалися і ні про що не питали — вони знають для чого. 11-річний Ростислав, який захоплюється математикою й українською мовою, грає у футбол, теж не хотів втрачати такої нагоди. Сестричка захворіла, і він вирішив сфотографуватися один, а про Сніжану просив написати: їй десять, вона теж любить футбол і кататися на велосипеді...