На мою думку, фраза Василя Сухомлинського, яку я виніс у заголовок, для розуміння «тріумфу і трагедії» цієї людини важить більше, ніж сотні сторінок спогадів, досліджень, статей-панегіриків... Одкровення «Я ніколи в житті не належав собі...» мене вразило не менше, аніж рядки з листа Олександра Чехова своєму братові Антону: «В дитинстві в мене не було дитинства».

Протягом XX століття йшла запекла боротьба між авторитарною педагогікою та педагогікою гуманізму. Зрештою, перемогла педагогіка гуманізму, але в більшості наших шкіл цього не знають, а якщо і знають, то в своїй практичній роботі не підтверджують це, а діють за принципом «ми теж за колгосп, тільки не в нашому селі». Тиха революція, пов’язана з утвердженням педагогіки гуманізму, ще попереду (перевага її в тому, що вона відбувається непомітно, але результати є очевидними для всіх і кожного). Згадую знайомого директора школи: «Так, ми обговорюємо на педраді методи гуманної педагогіки Сухомлинського, але часом так хочеться деяких вихованців вмазати по пиці за «методом Макаренка».

Сьогодні слід на регіональному рівні всерйоз узятись за «розрулювання» проблем, які лежать на поверхні. Це передусім проблеми матеріально-технічного характеру. Серед них, зокрема, приведення Павлиської школи до більш-менш пристойного вигляду. На жаль, навіть коли виділяються потрібні кошти, ми навіть побудувати газову котельню не можемо по-людськи. Мене шокувало, що теплотраси проклали не в землі, а над нею. Тож замість інтер’єру казкового містечка «школи радості» створено індустріальний пейзаж, який пасує хіба що заводу «Червона зірка». Уявляю, як на тлі цих труб виглядатиме «зелений клас», запланований на місці звалища вугілля.

До речі, мене дивує абсолютна інертність місцевих освітян у вирішенні елементарних питань оснащення ЗОШ. Коли під час її відвідин почув про нагальну потребу придбати тюль вартістю 200 гривень, не втримався і прямо сказав, що такі «глобальні» проблеми навряд чи слід вирішувати на обласному рівні.

Не може бути продуктивним підхід: «Ми — школа Сухомлинського, тож нам рано чи пізно все дадуть».

На жаль, одним з проблемних питань стало і присудження обласної педагогічної премії імені Сухомлинського. І справа навіть не в тому, що ледь не щороку навколо цього виникають скандали. Проблема в тому, що вона не відіграє стимулюючої ролі, адже замість відзначення педагогів-новаторів ми, як правило, лише додаємо премію до колекції нагород відомих освітян краю.

Педагоги в усьому світі винаходять однаковісінькі «велосипеди». Так, в одній з японських шкіл побачив «галявину мрій». Учителі, певне, твори Сухомлинського не читали, але споконвіку вони створюють такі місця. Саме в Японії збагнув одну з таємниць «педагогічного дива», коли побачив у шкільній їдальні малюків, що віртуозно володіли столовими приборами. «Джерела здібностей і дарувань дітей на кінчиках їхніх пальців», — ця фраза В. Сухомлинського пояснює, чому японці не відмовляються від традиційного способу споживання їжі паличками.

Не знаю, чи вивчав ізраїльський професор Гьора Дромі творчість Василя Сухомлинського, але в мене постійно виникали асоціації з ідеями «школи радості», коли я, наприклад, чув такі слова: «Кожен момент нашого життя має бути наповнений радістю. Його ніколи не було досі й ніколи не буде знову. Але чого ми вчимо дітей у школі? Ми вчимо їх того, що Париж – столиця Франції. Коли ж ми будемо вчити їх відкривати себе? Ми повинні говорити з кожною дитиною і запитувати її: ти знаєш, хто ти і ким ти є?»

На мою думку, Сухомлинський випереджав час ще й тому, що в суспільстві задекларованої загальної рівності він так чи інакше визнавав право на нерівність. Право, яке і досі не є загальновизнаним. Тому акцентування уваги на «рівних можливостях», «рівному доступі до якісної освіти» і нині призводить до того, що в наших школах змішуються всі «вагові категорії». Ті, хто за своєю природою належать до «найлегшої», щодня змушені виходити на ринг (математичний чи хімічний) з «важковаговиками». Результат такого поєдинку заздалегідь відомий.

У наших школах учнів досі ділять на «сильних» і «слабких» (читай: «хороших» і «поганих»). Ми, на жаль, не визнаємо за ними права залишатись «слабкими», «плавати на власній глибині» (Ф. Герберт). Це призводить до того, що дитина не має вибору: змагатись з явно сильнішим чи ні. Звісно, другий варіант більш ефективний, причому для всіх, але ми вперто змушуємо дітей йти на ринг.

Справжня педагогіка гуманізму має забезпечити кожному учневі в кожній школі свободу залишатись самим собою, можливість знайти власні крила.

«Будь собою, ти єдиний, хто може зробити це правильно», — напис, який я занотував в американській школі, якнайкраще передає цю філософію освіти. Вона базується на загальновідомій істині: ти можеш бути щасливим настільки, наскільки ти можеш собі дозволити бути самим собою. Тому не можна допускати, щоб свобода кожного залишатись самим собою підмінялась правом чи обов’язком стати іншим. Школа має сприяти процесу знаходження кожним учнем самого себе, своєї власної освітньої траєкторії, свого власного місця у житті...

Віктор ГРОМОВИЙ, голова комісії облради з питань освіти, науки, культури, спорту, молодіжної політики та туризму, заслужений учитель України.

Кіровоград.