З людини оковита зробила «чикатила»...

«Роди інвалідів — на них більше платять»

Того дня в реанімаційне відділення районної лікарні потрапила дитинка віком один рік і два місяці. Ні, не якась страшна хвороба, не аварія чи нещасний випадок стали причиною госпіталізації. Дитя скалічив його рідний татусь. І, може, добивав би й далі, якби не нагодився сільський фельдшер і під приводом бронхіту запропонував негайно везти малюка до лікарні. «Не хочете самі — я завезу». На цей час на подвір’я вступила мати винуватця трагедії. «Їдьте зі мною, прошу вас»,— звернувся до неї фельдшер.

Дорогою бабуся не могла стримати сліз, які текли рікою на покалічене тільце. В неї двоє синів. Ростила обох, дбала, вчила людяності. Старший від сорому за брата тепер і в село навідується нечасто. Бо молодший не перший день знущається над дітьми (устиг дати життя аж чотирьом), над дружиною, погрожує рідній матері, сусідам: «Спалю, заріжу!»

Батько від дитини не відмовився, хоч шлюб молодята не зареєстрували й досі. Почали жити разом у хаті, яку спорудили свого часу батьки чоловіка. Як на пошту приходили «дитячі», чоловік одразу на радощах пригублював чарку. А діти посипалися одне за одним, як із міха. Старшому шість, а меншеньке, оте жорстоко побите, щойно вийшло з немовлячого віку. Кожна дитина, кажуть, то Божий дар, радість. Та мало було радості в молодої жінки. Як кажуть: нема змалку, не буде й до останку. А їй же тільки 22 роки! Та не все й люди знають, бо чужа сім’я — як темний ліс.

— Поки господар був тверезим, то працював на господі, порався в городі, коло корови, — розповідає Іван Правник, директор районного центру соціальних служб для молоді.— І хата в родини добра, й усе, що треба, є. А виплата на дітей у розмірі 2600 гривень щомісяця — то, як для села, справжній капітал. Ми цю родину давно спостерігаємо, допомагаємо, як можемо. Пробували наставити на шлях істини, та марно. Чоловік і сам, протверезівши, каже, що не може збагнути, нащо він накоїв лиха. То жінку силоміць горілкою заливає, то дітей б’є. Бувало, що дружина зникала кудись на кілька днів. Начебто йшла до своєї матері. Вона настільки залякана, що ніколи навіть слова не сказала проти домашнього варвара. «В нас усе добре», — тільки й твердить, як папуга. Їй потрібна психологічна реабілітація.

— Ізолювати матір і дітей ми пробували ще в минулому році, — згадує секретар місцевої сільради Оксана Неведюк.— Завезли їх до районної лікарні, але батько прийшов уже на другий день і їх забрав. Треба поселити їх у спеціальний притулок, такий є у Хмельницькому, щоб він навіть не знав, де вони. І його тим часом також примусово обстежити та лікувати. Таку рекомендацію давала й мала координаційна рада у справах неповнолітніх, що діє при сільраді.

Потрібне зцілення й громаді

Сьогодні на обліку в районі 1300 пияків. Якщо в їхніх родинах є діти, то «дитячі» гроші однозначно йдуть на горілку для татусів, а буває, і матусь. Що може зробити з цим громада, держава? Іван Правник вважає, що колишня влада припустилася величезної помилки, закривши в попередні роки наркодиспансер. Там могли підлікувати хворого на алкоголізм, провести реабілітацію. І потому діти усе ж виховувалися б при рідному батькові. А то, позбавивши батьківських прав п’яничку, його дітей однозначно «вішаємо» на шию державі. І тут починаються інші проблеми: психологічної допомоги вже потребують самі діти, які ростуть сиротами. Підшукати їм прийомну родину чи будинок сімейного типу — знову-таки витрачати державні кошти. Хоча й не так у коштах справа. А в соціальній стратегії: кожна дитина повинна мати батька й матір. Бажано рідних, турботливих та мудрих.

Чи спроможеться стати на шлях істини й покаяння батько, який сьогодні своїми дітьми грає у футбол, носаками викидаючи їх із хати. Навіть якщо це психічна хвороба, алкогольний синдром, вона не мине сама по собі. Хотілося б вірити, що зцілення є, але без зусиль і людини, і суспільства навряд чи таке станеться. За фактами домашнього насильства в цій родині прокуратура порушила кримінальну справу. Насильства й у суспільстві нині багато, справ поки що одиниці. Бо громадяни легко змирюються з цим дикунством, живучи за принципом «моя хата скраю». «У дзвін тривоги повинен був калатати кожен, чи то сільський голова, чи священик, чи сусід», — переконаний Ростислав Ярема. «Чому громада байдужа, коли батьки свідомо не лікують дитину, доводять її до інвалідності? Це вже факт з іншого села, але він ілюструє стан спільноти. Насильство породжує тільки нове насильство. Й ми повинні його всюди випікати, як розпеченим залізом».

Сьогодні в державі не вельми активний громадський рух, який вимагав би заборонити демонстрацію насильства на екранах телевізорів, тиражувати в численних відео. Чи не в цій школі з гарних хлопчиків виростають оті «чикатили»?!