Сьогодні слово моє про Бориса Боровця
Борис Боровець — редактор березнівської райгазети
«Надслучанський вісник», член Спілки письменників та Спілки журналістів, автор десяти поетичних та художньо-публіцистичних книжок: «Перехресні дороги», «На берегах печалі», «Голос трави», «Поліття». Голос поета тихий. Та хіба не тихим словом пробивається наша сповідь? Вірші прості. Та хіба не простота є сутністю справжньої поезії?Борис Боровець володіє вродженим відчуттям ваги і краси слова. Відповідальність перед словом ніколи не покидає його. У цьому я пересвідчувався, коли спільно працювали над книжкою
«Поклик творчості. Бесіди про літературу і життя». Вона творилася ось як. Ми сідали за столом один напроти одного. Це було в редакції, в містечку. Або Борис Тимофійович приїжджав до мене на хутір. Йшли дощі. Дорога розгрузла, і гість добирався через калюжі. І яка це була змістовна бесіда в тиші Батькової хати. Невидима присутність тут перейдених життів надихала нас. Ми бесідували, а диктофон записував. Згодом Борис Тимофійович доклав труду, щоб усе те перенести на папір. Він і поклопотався, щоб наша книжка забачила світ.Це було щасливе літо.
Але вдячність у мому серці назавжди. Бо не сподівався, що мої писання, які звершувалися багатолітніми трудами — да засвітяться, забачать світ іще за мойого життя. Та ось з’явився роман
«Хутір», інші мої книжки — «Поза межами суєти», «Випромінювання Любові», «Краса зникаюча і вічна», «Вигнанець»... Видавалися вони з труднощами. І Борис Тимофійович прийшов на поміч, ніби Бог послав мені його. Безкорисливо погодився стати редактором усіх семи томів моєї прози, а обсяг декотрих із них — до тисячі сторінок.А й таке згадати. Два останні десятиліття у моїм виживанню виявилися аж надто нелегкими. У самотині зостається людська душа, поза суспільним прилученням. Колишні знакомці відступилися котрі, нових не знайшлося. І він, побратим, ставав мені у розраду, моральну підтримку і заступництво.
Я й о тім іще розмірковую. Як у своїм прагматичнім устремлінні сучасна людина сіє розруху у світове єднання. І тільки поодинокі, схоже, світильники живляться джерелами і тримаються традицій. Борис Тимофійович із того ряду.
Але ще передніше позустрівся на моїм життєвім шляху старший брат доброзичливця — Григорій Боровець.
До семи класів я ходив у школу в сусіднє село Друхову. Там і досі вважають мене за свого. А вже у восьмий клас пішов за п’ять кілометрів із хутора — до села Моквина. І раптом чужість доокола забриніла. Мов я
«не такий». А так наші сільчани, схоже, і тепер зустрічають кожного хуторянина. Бо коли через десятиліття я поспитався в одної нашої малої хуторянки, яка також пішла в село вчитися, чи не зобиджають її там, то відповіла дівчинка: «А що казать? Воно думає, якщо сільське, то вже, Бог відає, яка мація!».А мені тоді руку дружби подали два однокласники. Григорій Боровець та Іван Лісков, хоча й були вони не моквинцями, а з поетичного села Яцьковичі, що за Случем, серед лісів.
Одного вечора прийшов я зі школи та й розказав Батькові про своїх нових друзів із лісового села. Батько кажуть:
— Боровець... То я батька його Тимоша знаю. Він на тамтешній цегельні трудиться. То вельми добра і розсудлива людина. Ми до них підводою за цеглою на мулярку їздили...
І то була дуже добра цегла. Гарна, червона на позір, а міцна на славу. Комин із неї стоїть твердо і ось уже шосте десятиліття звеселяє довкіл.
А Батько наші продовжували:
— У тих лісових селах за Рікою всі люди добріші і прихильніші, як у Полях, скажімо, хоча земелька там і вбогенька — пісочок... А люди добріші...
Правдивість цих слів підтвердилась при першій моїй стрічі із Тимофієм Юхимовичем та Мотруною Лазарівною Боровцями. Доля цієї родини в бурхливім вирі подій ХХ століття була всіяна тернами. Щойно молоді люди побралися, як Тимофія Юхимовича забрали в польську армію. Невдовзі там його і застала Друга світова війна. Полон. Аж 1945 року повернувся Тимофій Юхимович до рідного краю.
Та й Мотруні Назарівні як було окупаційні літа пережити з малим Григорієм! Часом доводилося залишати свою хату й шукати притулку аж за Рікою. Ризикуючи життям своєї дитини, Мотруна Назарівна переховувала за німців у своїй хаті єврейську родину — Волька, Етку Гершманів та хлопчика Ізю. По війні Ізьо листувався з Боровцями, навіть із Ізраїлю.
... Тимофій Юхимович був людиною правдолюбною. Як у селі організували колгосп, то членом правління обрали і його. Якось за вирощування льону в колгоспі видавали премії. Й мало не всі вони начальству дісталися. На засіданні правління Тимофій Юхимович спитав: а чому не трудівникам, які той льон вирощували? У правління Тимофія Юхимовича більше не обирали. А з колгоспу в лісники спровадили.
Трудився він до схилу віку. Згадує Борис Тимофійович:
— Іду я до села якось улітку. А батько сіножатку косять. Поклали косу та й ідуть мені навстріч:
«Отаке, синку, одкосив я уже своє». А було їм тоді вісімдесят три роки...Якось Борис Тимофійович зізнався мені:
— Неймовірне зворушення переживаю я, коли приїжджаю у своє село й уступаю в Батькову хату. Здається, найвишуканіша міська квартира не може замінити цієї тихої оселі...
Бориса Боровця цікавлять і окрилюють постаті достойників нашого краю. Він — автор п’єси про отамана Поліської січі Тараса Бульбу-Боровця
«На своїй землі». А недавно завершив книжку-дослідження «Михайло Яцьковський. У документах, віршах і листах». (Яцьковський — поміщик нашої округи, літератор, громадський діяч XІX століття. Він обстоював народні джерела української мови і правопису. Чи не перший переклав українською мовою поему Міцкевича «Пан Тадеуш».)У нашому краї Борис Тимофійович — людина шанована. Його поважають і люблять не тілько в редакції, а й у містечку та по селах. З людьми він інтелігентний і делікатний. Його тихе слово прояснює найскладнішу життєву ситуацію й налаштовує співрозмовця на оптимізм. Принаймні на мене після кожної стрічі з Борисом Тимофійовичем ісходить осяяння.
Знає кожен у містечку, що редактор
«Надслучанського вісника» Борис Боровець за всякої погоди приходить за півгодини до початку роботи. І коли я вранці приїжджаю з хутора до містечка, то завжди застаю його в кабінеті. А коли о цій порі немає редактора на місці, то редакційна прибиральниця упевнююче каже: «А то якась Причина, що Бориса Тимофійовича сьогодні ще нема».Нещодавно Борисові Боровцю минуло шістдесят. Як казав колись наш хрещений батько Денис:
«Уже копу розміняв». Побажаймо ювілярові здоров’я й творчого довголіття. З роси і води!Березне
Рівненської області.
