Хто придумав телевізор?

Це інтерв’ю не зовсім звичайне. Інесу Борисівну Грабовську-Ткаченко я ніколи не бачила особисто. Нас з’єднав телефонний дзвінок. Абонент у далекому Бішкеку одразу погодився відповісти на всі запитання, що нас цікавлять, і в годину «ікс» біля іншого кінця проводу зібралася вся родина. Ми говорили про Бориса Павловича ГРАБОВСЬКОГО (на знімку). Про його батька — Павла Грабовського — в Україні знає кожний школяр. А те, що син поета створив першу в світі електронну систему передачі телевізійного зображення (нинішньою мовою: телевізор і відеокамеру) — лише одиниці.

«Поважаючи Вас, назвали Борисом»

У вересні 1899 року Павло Грабовський прибув до Тобольська. На той час 35-річний поет мав старечий вигляд. Роки заслання істотно підірвали його здоров’я, він відчував, що жити йому залишилося недовго. Однак у серпні 1900 Павло Арсенович написав у листі Борисові Грінченку: «Ось недавно одружився з однією місцевою дівчиною, котра теж була в засланні». Можна сказати, що своїй появі на світ Борис Павлович зобов’язаний царській жандармерії. Про цю подію в родині Грабовських збереглася така легенда.

— Анастасію Миколаївну Лук’янову (Гутовську) було заслано за замах на цесаревича. Вона кинула в нього бомбу, яку виготовила власноруч. А носила її — у Біблії, усередині якої зробила отвір... У засланні до неї почав залицятися багатий одружений чиновник. Анастасія Миколаївна не погодилася на його залицяння, після чого чиновник пообіцяв заслати її в Ішим. Довідавшись про це, Павло Грабовський запропонував Анастасії Миколаївні фіктивний шлюб. Через два дні вони обвінчалися, оселилися в одній квартирі, але в різних кімнатах. Однак у жандармерії щось запідозрили, наскочили з перевіркою і зробили попередження. Після чого Павло й Анастасія почали жити родиною.

І вже через рік Борис Грінченко одержав такого листа: «Не так давно у мене народився син, і дружина моя, поважаючи Вас, назвала його Борисом». У грудні 1902 року Павла Арсеновича не стало. Анастасія Миколаївна пережила його на півстоліття. Завжди з повагою згадувала чоловіка й була щаслива, що той нетривалий шлюб подарував їй сина.

Далі, мабуть, варто навести автобіографію, написану самим Борисом Павловичем в 1951 році. «У п’ять років був перевезений матір’ю до Харкова (батько помер через рік після мого народження). У Харкові жив до чотирнадцяти років. У дитинстві багато хворів, лежав у гіпсі, тому змушений був навчатися вдома, складаючи іспити в гімназії екстерном. Після смерті бабусі переїхав до матері в Киргизію. Жили в Токмаку. В 1919 році був направлений у радпартшколу, закінчив її, служив у ЧОНі, потім у 1-й (4-й) легкій Туркестанській батареї добровольцем. У 1922 році виїхав до Ташкента, служив в Обсерваторії лаборантом, затим у Ташгестрамі обмотником динамомашин. В 1925 році виїхав до Саратова і незабаром був відряджений у Ленінград на Електровакуумний завод по своєму винаходу — телефоту (екземпляр якого зберігається в музеї зв’язку в Ленінграді)». Однак в автобіографії не згадано про ще одну пам’ятну подію, яка сталася в Ленінграді. Тоді він зустрів свою майбутню дружину Лідію Олексіївну Жигунову.

Забудьте про телефот. Інакше — загинете

— Інесо Борисівно, як познайомилися Борис Павлович і Лідія Олексіївна?

— Це відбулося в 1925 році, коли Борис Павлович зі своїми співавторами Миколою Піскуновим і Віктором Поповим приїхали в Ленінград до професора Бориса Львовича Розинга. На той момент Борис Львович уже розробив свою систему передачі телевізійного зображення. Але відрізнялася вона тим, що передавач був механічний, а приймач — електронний. Тому система була нежиттєздатна. А в дідусевій системі електронними були і приймач, і передавач. Коли Борис Львович про це довідався, він сказав, що необхідно терміново запатентувати винахід: «Ви відкрили щось таке, після чого загримить».

Так бабуся й дідусь і познайомилися. Борис Павлович майже одразу запропонував одружитися. Бабуся погодилася, і, взявши всіх дітлахів (так він називав братів і сестру Лідії Олексіївни), вони виїхали до Саратова. Там пожили з півроку. Але бабуся, у якої теж був туберкульоз, почала погано почуватися. Тоді Борис Павлович запропонував виїхати в Ташкент. Тому всі роботи із завершення електронної системи телевізійного зображення (телефоту) виконувалися вже в Ташкенті. І перша у світі «телепередача» відбулася 26 липня 1928 року. Все це офіційно зафіксовано. Під час випробувань була присутня спеціальна комісія.

— Кажуть, ваша бабуся стала першою у світі телеведучою.

— Систему збирали вдома. В одній кімнаті поставили приймач, в іншій — передавач. І в той момент, коли щось не виходило, адже ця система ще була досить примітивна, бабуся підійшла до передавача щось підправити. І тут усі побачили зображення жіночої руки й потім — силует жінки. Усі закричали: «Ура!» Випробування пройшло успішно.

Згодом систему перенесли на вулицю. Тоді вдалося передати зображення трамвая, який рухався вулицею. І хоча зображення було ще без звуку, проте є свідоцтво міжнародної Спілки преси з радіо, техніки і електроніки про визнання заслуг радіотелефоту як першої у світі повністю електронної системи телебачення.

— А як ташкентські досліди потрапили в книгу Мітчелла Уілсона «Брат мій, ворог мій»?

— Коли досліди було визнано вдалими, і комісія винесла вердикт, що в Радянському Союзі винайдено електронну систему телебачення, дідуся викликали в Москву, в НКВС і... категорично наказали більше ніколи в житті не згадувати про те, що він винайшов. Якщо він цього не зрозуміє, то просто загине. Після цієї розмови дідусеві довелося симулювати божевілля...

— Це була симуляція? У його офіційній біографії сказано, що в Бориса Грабовського був серйозний нервовий розлад.

— Ні. Це була симуляція. У нього просто не було іншого виходу. Приблизно в той самий час заарештували Бориса Розинга нібито за терористичну діяльність. На каторзі (здається, в Архангельську) він і загинув. Щоб сховати дідуся, бабуся вивезла родину до Фрунзе (Киргизію), де жила мама Бориса Павловича. Вони сховалися й багато років не згадували про телефот. Бабусина сестра Ніна спробувала повернутися в Ленінград, але в 1938 році її заарештували й заслали на каторгу. Там її вкусив енцефалітний кліщ. І в 1941 році, коли Ніна стала повним інвалідом, бабусі вдалося забрати її у Фрунзе. А її брати під час війни загинули... під Ленінградом.

Але повернімося до історії про дідусеві записи... У 50-х йому випадково трапилася книжка Мітчела Уілсона «Брат мій, ворог мій», де в художньому описі практично слово в слово викладено те, що відбувалося на дослідах у Ташкенті. Тоді дідусь почав скрізь писати і доводити, що це не в США була створена електронна система телебачення. І що не Володимир Зворикін винайшов телебачення (В. Зворикін, російський інженер. В 1919 році емігрував до США. В 1933 році завершив роботу над створенням своєї електронної телевізійної системи. — Авт.). Після чого з ЮНЕСКО прийшло підтвердження, що Борис Павлович Грабовський справді є винахідником першої у світі електронної системи передачі зображення.

А що стосується книжки Уілсона... Тоді, у Москві, у дідуся забрали чотири папки з повним технічним описом всіх дослідів і того, що відбувалося в Ташкенті. Тільки тепер почали говорити, що всі ці чотири папки опинилися в Америці. Яким чином? Ми не знаємо.

Бабуся вивчила українську, щоб листуватися

— Яка освіта була у Бориса Павловича? В одних джерелах зазначено, що він навчався в політехнічному, в других — у медичному. В третіх — що він взагалі не мав закінченої вищої освіти.

— Якщо судити по тому, що розповідала бабуся, дідусь дуже багато вчився. Адже телефот — не єдиний його винахід. У Бориса Павловича близько 50 заявочних свідоцтв і 12 зареєстрованих патентів. Коли він працював над апаратом для сліпих, пішов учитися в медичний інститут. Коли потрібні були знання хімії — на хімічний. У результаті він закінчив Киргизький державний педінститут (де згодом і викладав), одержавши диплом фізика. Отож вища освіта у нього все-таки була.

— Чула, він ще й казки писав...

— Публікував дідусь науково-фантастичні розповіді. Він навіть склав з них збірку «Біофактор». У родині зберігається книга Івана Єфремова «Туманність Андромеди» із вдячним підписом автора, де він пише, що в дідуся дуже цікаві розповіді й задуми. Але казки він теж писав: «Казка про ракету», «Павук-плавунець»... Правда, не знаю, чи видавалися вони. Ще в родині збереглися рукописи п’єси, написаної Борисом Павловичем про життя його батька. Також разом із дружиною він написав повість про Павла Грабовського. (А Лідія Олексіївна написала повість про життя самого Бориса Павловича). До речі, все це написано гарною літературною мовою.

Взагалі про Павла Грабовського постійно згадували. Зібранням всіх документів, біографічних фактів, спогадів про нього займалася Лідія Олексіївна. Дуже багато чого їй розповіла свекруха. Бабуся все архівувала, вела величезне листування з музеєм Павла Грабовського (с. Грабовське)... До слова, у родині розмовляла російською мовою. Борис Павлович української не знав. А от Лідія Олексіївна спеціально вивчила українську, щоб листуватися з Україною.

— Невже дідусь навіть українських пісень не співав. Мені здається, у всьому Радянському Союзі після третьої чарки заводили «Ти ж мене підманула».

— Почнімо з того, що дідусь був стовідсотково непитущою людиною. Ніколи. Тільки молоко. Пісні він, звичайно, співав. Коли він помер, я була зовсім крихіткою, але добре пам’ятаю, як він мені співав колискові. Але українських пісень він не знав. А вчити мову у нього не було часу. Він був весь у винаходах. Благоустроєм дому, зароблянням грошей на родину переймалася бабуся. Усе, що заробляв дідусь, він витрачав на свої досліди.

— Я так розумію, що й виховання дітей теж лежало на бабусиних плечах.

— А от дітей Борис Павлович як раз дуже любив. Бабусиних братів і сестру любив як рідних. Мою маму просто обожнював... Ось мама підказує: їхній дім був як прохідний двір. У ньому весь час юрбилася молодь, студенти... Він любив займатися з дітлахами, вів у будинках піонерів гуртки моделювання, ще чогось. Був чудовим оповідачем. У нього завжди було море ідей. До нього часто зверталися із проханнями: Борисе Павловичу, мені треба писати диплом (або кандидатську), підкиньте ідею. Будь ласка! Не шкода. Він жив у своїх ідеях і обдаровував ними людей. Може, тому й так рано помер. Інсульт.

Ми живі!

Дочка Бориса Павловича — Світлана Борисівна обрала професію лікаря-терапевта. А от внучка Інеса Борисівна — кореспондент телеканала «Росія», програми «Вести». Жартує, що й у Киргизії змогла знайти собі в чоловіки українця. Не приховує, що родина хотіла б переїхати жити в Україну. Її старша дочка закінчила факультет міжнародних відносин Киргизько-російського університету. Працює в міграційній службі Росії. Молодша — закінчує 4-й курс Слов’янського університету. Вивчає світову економіку. Ще є дві племінниці (брат Інеси Борисівни помер півтора року тому).

— Ви знаєте, мені часто доводилося чути: «По лінії Павла Грабовського всі померли». Як же померли? Ми живі. Коли в Бішкеку в Слов’янському університеті відкрили кафедру україністики (тоді послом України в Киргизії був Петро Дмитрович Шаповал. Він і його дружина Надія Миколаївна доклали максимум зусиль для відкриття кафедри), ми відправили туди нашу старшу дочку вивчити українську мову. Одного разу вона похвалилася, що Павло Арсенович — її прадід. А їй відповідають: «Такого не може бути. Адже всі померли». Тоді Надія Миколаївна зацікавилася цією «новиною». Приїхала до нас додому. А ми живемо в тому самому будинку, який дідусь і бабуся купили, переселившись у Фрунзе. Я ознайомила її з документами. Вона, звичайно, дуже здивувалася, але після цього на кафедрі відкрили стенд, присвячений Павлу Арсеновичу. Відвели там місце й для дідуся.

— Знаю, що в Ташкенті є цілий музей імені Бориса Павловича Грабовського.

— Це сумна історія. Справді, в Узбекистані був музей електронного телебачення імені Б. П. Грабовського. Але недавно чоловік (оператор і продюсер телеканала «Росія» у Киргизії) їздив у ті краї у відрядження й намагався знайти цей музей. Його кудись перевезли. А куди — ніхто не знає.

Замість епілогу

Борис Грабовський помер 1966 року і похований у Бішкеку. Тільки через кілька десятиліть про нього почали писати як про винахідника, який випередив свій час. У Центральному музеї зв’язку в Санкт-Петербурзі серед експонатів зберігається передавальна трубка Грабовського. Виготовляли її на ленінградському заводі «Світлана». За однією з версій, саме з ностальгією за тим щасливим часом пов’язаний і вибір імені для дочки. До речі, свого первістка (він помер у дитинстві) Борис Павлович назвав Ікаром. Як данина мрії створити свій літаючий апарат. Він побудував малолітражний вертоліт, безмоторний човен, який міг плисти проти течії, сконструював пристрій для орієнтування сліпих і апарат для глухонімих... Його винахід (вакуумне пристосування для одержання катодного променя) використовували в Інституті електрозварювання імені Є. Патона. От тільки до робіт, пов’язаних з телебаченням, він більше не повертався.

І ще: від численних перевидань творів Павла Грабовського ні його син, ні онука, ні правнуки не одержали жодної копійки. Практично всі свої досліди і винаходи Борис Павлович оплачував із власної кишені.

Фото із сімейного архіву (публікуються вперше).