Учора в столиці відбулася акція протесту, яка під своїми гаслами зібрала мешканців гуртожитків з усієї країни. Самі протестувальники називають себе «довічними в’язнями». Мовляв, Закон України про приватизацію гуртожитків застосувати на практиці у них ніяк не виходить. «Ми по сімнадцять—двадцять років живемо в гуртожитках і щодня почуваємося, як на пороховій бочці. У будь-який момент нас можуть вигнати на вулицю. Закон є, але він не діє! Права приватизувати свої кімнати нам не дають», — стверджують учасники акції протесту. І щоб це змінилося, пішли за принципом: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет прийде до гори. Під стінами Верховної Ради, Кабінету Міністрів та секретаріату Президента люди з хлібом-сіллю закликали народних служителів вийти до них та почути про їхні проблеми.

А розповісти учасники акції могли б чимало. І хоча у кожного своя історія, за своєю суттю вона для них єдина. Свого часу молодими спеціалістами їх взяли на роботу, дали кімнату у гуртожитку. За кілька десятків років грошей на власну квартиру не назбиралося, разом із сім’ями так і продовжують тіснитися в маленьких кімнатках. Утім, мешканці гуртожитків бояться, що й це житло можуть у будь-який момент втратити. Адже для нашої країни, стверджують учасники акції, на жаль, «нормальним» вважається, коли житло продається разом із мешканцями. І останні стають для нового власника непотрібним тягарем. Щоб не опинитися просто неба завтра, люди намагаються приватизувати хоча б те, що мають сьогодні. Проте, виявляється, зробити це не так уже й легко.

— Нам не дають приватизувати кімнату, — каже Любов Кондрашевська, учасниця акції. — Вже тривалий час намагаємося, та безрезультатно. І хоч поки що, хвалити Бога, нас на вулицю не виганяють, проте і оформити право власності на житло не дають.

У гіршій ситуації опинився Микола Перебойчук. Рік тому чоловік отримав судовий позов на виселення із кімнати. — Я — державний службовець із 14-річним стажем, — каже пан Перебойчук, головний спеціаліст Державного комітету лісового господарства України, — учасник ліквідації аварії на ЧАЕС другої категорії. У мене дитина інфікована туберкульозом, мушу постійно її лікувати. Знаючи усе це, мене вже рік разом із сім’єю намагаються викинути на вулицю. Говорять, що власник має право витребувати житло. А я, виходить, — зовсім безправний! Так, Олексій Міщенко уже дев’ять років не полишає спроб відстояти своє право на помешкання. Шістнадцять років він, інвалід війни другої групи, батько двох неповнолітніх дітей, прожив у гуртожитку.

— Коли почали надсилати виконавчі листи на виселення, — пригадує пан Міщенко, — у моєї дитини зір упав до мінус чотирьох. У мене самого інсульт стався. Історія, така як у і більшості, — незаконна приватизація. Зараз триває боротьба, та суди займають позицію власника, прокуратура також нічого не бачить. Не виконується навіть відповідний указ Президента. Не сьогодні-завтра можу опинитися із сім’єю на вулиці.

Учасники акції запевняють: усі, хто долучився до акції протесту, не вимагають чогось нереального, а хочуть отримати те, на що мають законне право. І сподіваються, що держава зверне на них увагу і зможе відновити справедливість або хоча б забезпечить виконання уже чинної законодавчої бази.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.