Про поштовиків наша газета пише часто, але переважно — про їхню роботу. А що поза нею?

Оксана Макарчук працює інструктором з передплати в Галицькому центрі поштового зв’язку вже майже 14 років. Стаж мало позначився на її зарплаті. На руки пані Оксана отримує щомісячно 800 гривень. На ці гроші має прожити сім’я з чотирьох осіб: вона, чоловік і двоє дітей. Річ у тім, що чоловік пані Оксани давно безробітний. Йому важко знайти роботу не тому, що перебірливий чи лінивий, а тому, що він до всього ще й має ваду: зовсім не бачить на одне око.

— Свого часу Олег два роки служив в Афганістані. Там його й контузило. З часом та служба дала про себе знати, а ще й сталося нещастя: упав з будови, де заробляв якусь копійку. Ми їздили з ним у відому московську клініку, мали на неї велику надію. Але після обстеження нам сказали, що робити операцію Олегові нема сенсу, бо лише гроші витратимо. Зробили виписки і запевнили, що з ними чоловікові дадуть другу групу інвалідності. Та вдома на ті висновки медики лише махнули рукою. Ото й залишився Олег і без групи, і без роботи. Допомогу від держави отримує двічі на рік — до чергової річниці афганської війни і Дня Перемоги. Цього року до 20-річчя виведення військ з Афганістану — 100 гривень та медаль.

У сім’ї Макарчуків двоє дітей: Богдан вчиться в гімназії, а Володя — у вищому професійному художньому училищі в Івано-Франківську. На дорогу до обласного центру і сяку-таку їжу хлопцеві потрібні гроші. Стипендії — 150 гривень — на те не вистачає. Але не так через дітей зменшується сімейний бюджет, як через хворобу батька. У нього — гангрена. І тепер гроші з’їдають безкінечні обстеження та ліки.

На щастя, батьки Оксани отримують пенсії. Хоч мінімальні, та все ж якась копійка стабільно в хату. Ще одне щастя — обоє досі працюють: татові вдалося влаштуватися охоронцем у парку, а мамі — продавцем. Тож у родині діє свого роду каса взаємодопомоги. Кому найбільше треба, туди гроші й спрямовують. Наразі їх потребує батько. Щомісяця він двічі проходить консультації у медиків. «А в лікарні де не ступи, — сумно розповідає пані Оксана, — там треба платити, інакше на тебе ніхто й не гляне».

Оксана не вважає, що живе якось особливо. Каже, якщо порівняти її біду з іншими, то це ще не найгірше. Ось листоноша з Сарників поховала чоловіка, залишилася з двома дітьми та сліпою бабусею. Як їй бути?

— Біда в тому, — робить висновок Оксана Богданівна, — що в нашій державі нікому до людини діла нема.

На запитання, де такі люди, як вона, знаходять сили для життя, Оксана відповідає: «А що робити? Діти є. Треба жити. А сили — від Бога. Від держави ми вже нічого не чекаємо».

Ось така гірка життєва філософія.

Івано-Франківська область.