Учителька математики звернулася по консультацію з приводу «дивної», «ненормальної», як їй здалося, поведінки шестикласниці. Дівчинка, назвемо її Оксанка, на уроках неуважна, крутиться, сміється, викрикує. Мама скаржиться, що дочка не хоче ходити до школи, де до неї «всі погано ставляться».

З’ясувалося, у дівчинки не склалися відносини з однокласниками, вони її нехтували, кривдили, незважаючи на всі зусилля Оксанки знайти «своє місце серед своїх». Тобто, не задовольнялася актуальна для підлітка потреба в повазі, визнанні з боку однолітків. Щоб звернути на себе увагу, дівчинка вдавалася до неадекватних форм поведінки: на уроках і на перервах поводилася як «маленька», або як «дурненька». Не знаючи причин такої поведінки Оксани, нова вчителька математики чітко підмітила, що вона найгірше за всіх поводиться і взагалі «якась дивна». Тим самим підлила масла в палаючий вогонь...

Поступово утворилася така собі спільнота однодумців стосовно однієї дитини з більшої частини учнів (згадаймо фільм «Опудало»: змова, бойкот і цькування Олени Бессольцевої її однокласниками) і окремих учителів. (Це безглузде й жорстоке протистояння можна порівняти з «ланцюговою реакцією» із закльовуванням собі подібних на птахофермах, змальованою в романі «Політ над гніздом зозулі»).

Учені помітили, що важким учням у два-три рази більше висловлюється критичних зауважень і категоричних вимог, їх частіше обвинувачують у провинах, яких вони навіть не робили, їм менше дають шансів на реабілітацію. Такі діти постійно переживають стрес, тому що перебувають в ізоляції, ходять в «крайніх». Батьки, зі свого боку, карають їх за погані оцінки, не намагаючись проаналізувати причини неуспішності, або просто відвертаються від своїх наелектризованих, злісних, незговірливих чад.

Знаходячи один одного, діти створюють групи собі подібних, знедолених і соціально незручних. Одне слово, кого не захотіли вислухати, зрозуміти, підтримати, кому було відмовлено в спілкуванні, співпереживанні, кому не змогли допомогти досвідчені, сильні й мудрі. Це ті отроки, які «на зло всім» стверджують свою незалежність і дорослість.

«Звідки ж вони, такі, взялися?» — обурюються дорослі. З незатишних, байдужих або деспотичних родин і недбайливого шкільного оточення. Породив їх дорослий егоїзм, небажання обтяжувати себе підлітковими проблемами. Більшість тат і мам після батьківських зборів у найліпшому разі говорять зі своїми чадами про їхню поведінку і, зокрема, відносини з іншими дітьми. Але, на жаль, лише одиниці ставлять синові або дочці запитання: «Чи є у твоєму класі хлопчик або дівчинка, яких не люблять, кривдять, які поводяться зухвало й це не подобається вчителям? Може, йому чи їй запропонувати свою допомогу, якось підтримати, захистити? Давай це обговоримо».

У такій ситуації може опинитися будь-який учень. Та й байдужість дитини до долі однокласника може в майбутньому обернутися сльозами розчарування і образ його ж батькам.

Тетяна ГУРЛЄВА,науковий співробітник Інституту психології імені Г. Костюка АПН України.

Київ.