Український романтик...

Промайнуло двісті років з дня народження Миколи Васильовича Гоголя, але досі його життя і творчість — тема гострої полеміки та фантазувань, перемішаних таємницями і легендами.

Моє призначення просте: відкрити для себе і для українського читача того Миколу Гоголя, якого менше знали, ту творчість, на яку звертали менше уваги. Власне, це авторська спроба прочитання з погляду оцінки ХХІ століття місця і ролі Гоголя для України та пояснення вибору нашого земляка створити своєрідний романтичний міф про українців в Петербурзі та російською мовою. Тому мої роздуми варто розглядати як популярну спробу осягнути внесок Миколи Гоголя в українську історію та культуру, зрозуміти співвідношення понять: Гоголь та Україна.

Двісті років потому

Одразу ж пропоную вийти за межі традиційної літературознавчої дискусійної лінії про українського чи російського письменника Гоголя та подивитися як на українську, так і на російську складову його творчої спадщини, йдучи шляхом виокремлення у творах Миколи Гоголя напрямку українського романтизму та російського реалізму і сатири.

Більшість фахівців вважають, що основні характеристики місця та ролі Миколи Гоголя в світовій літературі такі:

— йдеться про українця за походженням та характером більшості своїх творів, що писав російською;

— йдеться про письменника, що прославився як український романтик і російський реаліст або, точніше, сатирик.

Про це переконливо написав ще на початку ХХ століття відомий російський літературознавець, академік Дмитро Овсяніко-Куликовський: «Повесть о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем», помещенная во 2-й части «Миргорода»,... принадлежит к той же группе — малороссийских повестей Гоголя, в которую, с одной стороны, входят: «Вечера на хуторе», а с другой — «Иван Федорович Шпонька» и «Старосветские помещики». Если присоединить сюда еще «Тараса Бульбу» и «Вия», принадлежащих к разряду исторической беллетристики, то все вместе составит полный цикл произведений, в которых Гоголь выступает писателем не столько общерусским, сколько украинским... Он был тогда — в этих произведениях — писателем местным, украинским, но обращающимся к широкой всероссийской публике, чтобы рассказать ей о преданиях своей родины, о героических временах казачества, о жизни старомодных малороссийских помещиков, о нравах захолустных городков Полтавщины. Сюда не применимо выражение: «здесь русский дух, здесь Русью пахнет»: здесь пахнет Украиной...»

Найбільший прихильник творчості Гоголя, а згодом близький приятель письменника, Олександр Пушкін першим захопливо оцінив «Вечера на хуторе близ Диканьки»: «Сейчас прочел «Вечера близ Диканьки». Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренная, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия! Какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился... Поздравляю публику с истинно веселою книгою, а автору сердечно желаю дальнейших успехов».

Отож, більш аніж переконливим є висновок про домінування в творчості Миколи Гоголя українського романтизму, прагнення познайомити широкий загал Російської імперії та й світу загалом з історією «воинственного народа, означенного совершенною оригинальностью характера и подвигов», «вольного рыцарского народа» з поетичною натурою, неповторною природою з «божественною очаровательною украинской ночью», неперевершеними піснями, в яких «дышит эта широкая воля козацкой жизни», «сила, радость, могущество» та самобутністю традицій.

Очевидно, що Гоголь фактично сформував у своїх творах своєрідний національний міф про українців. Його можна не сприймати, не любити, можливо, навіть ненавидіти, але Гоголівська Україна в ХІХ столітті була представлена світу як країна з високою народною культурою побуту, унікальною природою та героїчним минулим.

Виховання Україною

Микола Гоголь в юні роки захоплюється збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готує матеріали до українсько-російського словника. Відомий український письменник та літературознавець Пантелеймон Куліш написав наступне: «Вообще в первых своих произведениях Гоголь нарисовал многое, что окружало его в детстве почти в том виде, как оно представлялось глазам его... А песни матерей и жен бывшего воинственного сословия! а мужественные рапсодии бандуристов, звучащие крепкою речью, унылая и вместе торжественная! каково такая поэзия должна была подействовать на душу будущего автора «Тараса Бульбы» и живописца украинской природы! Этого мало. Он рождается в семействе, отделенном только одним или двумя поколениями от эпохи казацких войн...»

Дійсно, рід письменника заслуговує окремої уваги. Вперше про Гоголів-Яновських згадується в Никоновському літописі у 1405 році. Дід Опанас розповідав, що його предком був полковник доби Хмельниччини Остап-Андрій Гоголь. Слід зазначити, що відомий історик Олександр Оглоблин теж доводив, що предками Гоголя по жіночій, бабусиній лінії були гетьмани Михайло і Петро Дорошенки та Іван Скоропадський.

Батько Миколи Гоголя Василь Опанасович Гоголь-Яновський — український письменник. Він всіляко підтримував і пропагував українську народну культуру. В маєтку свого далекого родича Дмитра Трощинського, в 1814 — 1817 роках міністра, в селі Кибинцях він створив домашній театр, в якому ставив свої комедії з українського народного побуту. Як вказують дослідники творчості батька Гоголя, відомі дві українські комедії Василя Гоголя. Одна з них — «Собака-вівця», яка не збереглася, та «Простак, або хитрощі жінки, перехитрені солдатом».

У роки навчання в Ніжинській гімназії вищих наук Гоголь виявив талант до мистецтва, особливо захоплювався музикою та малюванням. Але безперечна пристрасть і обдарованість його знайшлася в любові до театру. Вистави входили в число дозволених гімназистам розваг, і Гоголь захопився ними дуже сильно, крім того, він знаходив у цьому допомогу і підтримку батька. Біографи згадують про випадок, коли по закінченні канікул студент Гоголь привіз комедію, написану українською мовою, яку потім вони з товаришами грали у гімназійному театрі. Літературознавці вважають, що він привіз у Ніжин п’єсу Василя Опанасовича Гоголя «Собака-вівця».

Сучасники відзначають акторську майстерність юного Гоголя. Серед найбільш відомих його ролей — роль Простакової у «Недорослі» Дениса Фонвізіна. Олександр Данилевський, підтримуючи талант Гоголя-актора, казав: «Вообще Гоголь удивительно воспроизводил те черты, которых мы не замечали, но которые были чрезвычайно характерны. Он был превосходный актер. Если бы он поступил на сцену, он был бы Щепкиным».

Будучи гімназистом, Гоголь продовжує цікавитися справжнім народним життям. Буває у передмістях Ніжина, Магерки, знайомиться з народними звичаями, відвідує селянські весілля, заводить «Книгу всякой всячини або підручну енциклопедію», куди записує замальовки з народного життя, побуту, творчості, які згодом активно використовує у своїх творах.

Микола Гоголь — історик України

Гоголь закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, яка системних знань з історії України не давала, але він щиро захоплюється темою історичної минувшини свого краю. Джерелами пізнання минулого у нього були документи Гетьманської Канцелярії, а особливо «Історія Русів». У його роботі зустрічаються не тільки політичні, а й стилістичні подібності з нею, перекази Гоголевого родоводу, визначних державних та військових діячів доби Гетьманської Козацької держави.

Микола Гоголь планував видати «Историю Малороссии» в шести малих або в чотирьох великих томах. З написаних історичних праць Гоголя побачила світ лише частина під назвою «Взгляд на становление Малороссии», яку сам Гоголь радив розглядати лише як вступний розділ, за яким йтимуть ще 80 наступних. В одному з листів Гоголь повідомляє Максимовичеві: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украины. Ничто так не успокаивает, как история. Мои мысли начинают литься тише и стройнее. Мне кажется, что я напишу ее, что я скажу много того, чего до меня не говорили...»

На початку 1834 року Гоголь вирішив оприлюднити свій намір написання історії України і звернувся до читачів «Московского телеграфа» та «Северной пчелы», пояснюючи свою ідею тим, що до цього часу ще не було повної, задовільної історії України та її народу.

Праця над історією України набрала нової перспективи в зв’язку із призначенням земляка й приятеля Гоголя — Михайла Максимовича на посаду першого ректора Київського університету. Друзі виношували великі плани щодо перетворення Київського університету на центр науки і культури. Гоголь писав у листі до Максимовича: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, деялись дела старины нашей...» У статті «Взгляд на составление Малороссии» яскраво прослідковується емоційний та популярний характер викладу української історії, але, водночас, присутня геополітична та етнопсихологічна версія пояснення місця та ролі історії України. Найбільше зацікавлення для Гоголя складає феномен козацтва, в його статтях і літературних творах прослідковується спроба пояснити природу та специфіку козацької України. Таку спробу знаходимо і в статті «Взгляд на составление Малороссии»: « ... народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною...» Так, він визначає козацтво як окремий народ, що зіграв важливу роль в історії Європи, власне, захистивши Європу від впливу ісламських народів: «... Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем казаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу».

Проте, з різних причин, задумана науково-популярна версія історії України Гоголем так і не була написана. Водночас літературну, емоційну, творчу українську історію Микола Гоголь представив у своїх творах.

Український романтизм у творчості М. В. Гоголя

Народні українські традиції, які добре знав і на яких виховувався Микола Гоголь, знаходимо в основі найзначніших творів відомого письменника.

Гоголь також переймається необхідністю класифікації, видання та пропагування українських народних пісень.

Про Гоголеве зібрання народних пісень довгий час було мало відомостей. Публікації Г. Георгієвського та М. Сперанського доводять кількість відомих нам пісень, зібраних Гоголем, до 477; у цілій же Гоголівській збірці було їх більше ніж тисяча. Про це пише у статті «Українська стихія у творчості Гоголя» український поет-неокласик та вчений Павло Филипович.

Знайомі та друзі Миколи Гоголя визначають його не лише як збирача, а й знавця та прихильника українських пісень. Так, Осип Бодянський згадує, що були випадки, коли Гоголь навіть набридав друзям своїм захопленням «... иной куплет повторял раз тридцать сряду, в каком-то поэтическом забытьи, пока наконец надоедал, самым страстным любителям малороссийских песен, и земляки останавливали его словами: «Годи, Мыколо, годи!»

Пантелеймон Куліш намагався визначити перелік найкращих, найулюбленіших пісень Гоголя. У своєму дослідженні, з посиланням на фахівців у галузі української творчості Бодянського та Максимовича, склав своєрідний перелік «головних» Гоголівських пісень. Таких він відібрав аж 35, з яких, посилаючись на друзів Гоголя, визначає, що найулюбленішими були: «Ой біда, біда чайці небозі...», «Ой ходив чумак сім рік по Дону...», «Ой у полі могила з вітром говорила...». А пісня «Ой у полі криниченька...» була однією із перших, якої Гоголь навчився у дитинстві.

В 1833 році Микола Гоголь видає статтю «О малороссийских песнях», в якій зазначає, що «... лучшие песни и голоса слышали только одни украинские степи: только там, под сенью низеньких глиняных хат, увенчанных шелковицами и черешнями, при блеске утра, полудня и вечера, при лимонной желтизне падающих колосьев пшеницы, они раздаются, прерываемые одними степными чайками, вереницами жаворонков и стенящими иволгами...»

Гоголь вказує на особливу важливість народних пісень для України. Це все і поезія, і історія, і батьківська могила: «... везде в них дышит эта широкая воля козацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою козак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и разгульного пиршества с товарищами. Ни чернобровая подруга, пылающая свежестью, с карими очами, с ослепительным блеском зубов, вся преданная любви, удерживающая за стремя коня его, ни престарелая мать, разливающаяся как ручей слезами, которой всем существованием завладело одно материнское чувство, — ничто не в силах удержать его».

Це захоплення залишилося у Гоголя до останніх днів життя. Пантелеймон Куліш у своїй книзі про життя Гоголя пише, що фактично за місяць до смерті Гоголь бачився з Осипом Бодянським і останній переповів про цю зустріч. Гоголь працював над коректурою своїх творів, зокрема, планував перевидати «Вечера на хуторе близ Диканьки», звертаючись до Бодянського, він запропонував: «Я в следующее воскресенье собираюсь угостить вас двумя-тремя напевами нашей Малороссии, которые очень мило Н. С. положила на ноты с моего козлиного пенья; да при этом упьемся и прежними нашими песнями...»

Привертає увагу в творчості Миколи Гоголя спеціальне місце романтичності стосунків молодих людей та підкреслений спеціальний статус жінки, точніше «дівчини», як пише в оригіналі Гоголь. В його творах ця дівчина завжди красуня, славна, розумна тощо. Так, в тексті двох розділів із повісті «Страшний кабан» читаємо наступне: «Девушки в Малороссии имеют гораздо более свободы, нежели где-либо, и потому не должно показаться удивительным, что красавица наша, без ведома отца, принимала у себя гостя».

У незакінченій повісті «Гетьман» особливу увагу Гоголь приділяє жіночим очам як виразнику найбільш потаємних почуттів та пристрастей: «Увидел хорошую дивчину — и всё позабыл,... Ох, очи, черные очи! Захотел бог погубить людей за беззаконья, и послал вас.... А всё вы, черные брови, вы всему виной!... всё вы, всё вы, черные брови! Дивно диво — любовь!»

Романтизм — головна ознака Гоголівських творів на українську тематику. Почуттєвість та емоціоналізм, або своєрідна «філософія серця», яку у свій час обґрунтував Григорій Сковорода, — це визначний принцип, який сповідує у своєму літературному стилі Микола Гоголь.

P. S. Цікаво, що ще у 1836 році, коли Гоголю було всього 27 років, ніби передчуваючи свою долю, у листі до Василя Жуковського він написав: «Знаю, что мое имя после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих, может быть с глазами, влажными от слез, принесут примирение моей тени». Ці слова стали пророчими.

З книги Миколи Томенка «Український романтик Микола Гоголь».