У лютому 1943 року після десятиденного катування у камерах Голтянської в’язниці на околиці села Кримки фашисти розстріляли 26 учасників молодіжної підпільної організації «Партизанська іскра». Ще шістьох — неподалік сусідньої Петрівки.

Решту із 75 заарештованих юних месників, засуджених окупаційним режимом до 25-річного ув’язнення, німці стратили у квітні 1944-го у тираспольській в’язниці.

Наймолодшому учаснику підпілля було одинадцять, більшості хлопців і дівчат — по шістнадцять-сімнадцять...

Мої однолітки вчилися в Кримківській школі, що у Первомайському районі.

Після Великої Вітчизняної війни ім’ям «Партизанської іскри» названо ЗОШ, теплохід, парк та меморіальний музей у селі. А на місці страти школярів земляки встановили обеліск з іменами юних месників (на знімку).

...Вони були звичайними дітьми звичайної сільської школи. Напевне, як і ми — дотепними, амбітними, здатними на безтурботні пустощі.

І все-таки вони — інші. Діти, які увійшли у безсмертя. Діти, у яких не було крутих мобілок і пристрасті до Інтернету та нічних клубів, які не розумілися на іномарках і не бачили, можливо, Чорного моря.

...Мальовничу Кримку фашисти захопили 16 серпня 1941 року. А 1 вересня старші учні зібрались в школі, де і обмінялися думками щодо своїх подальших дій. Більшість їхніх батьків воювали, тож і старшокласники вирішили не сидіти склавши руки.

Вночі Парфен Гречаний з друзями винесли із школи радіоприймач і друкарську машинку.

Згодом юнак зустрівся з учителем історії, директором десятирічки Володимиром Степановичем Моргуненком. Той підтримав хлопців і порадив почати боротьбу з клятви і налагодження суворої конспірації.

Наприкінці жовтня у Кодимському лісі семеро підлітків біля червоного прапора урочисто виголосили:

— Я, Парфен Гречаний, клянусь Батьківщині, що до останнього подиху буду її вірним бійцем. Ніколи не здригнеться моя рука в боротьбі з ненависними окупантами... Я, Дмитро Попик... Я, Олександр Кучер... Я, Михайло Кравець... Я, Іван Герасименко... Я, Юрій Ісаченко... Я, Володимир Білоус...

Так зародилося кримківське шкільне підпілля.

Хлопці увійшли до складу комітету організації, командиром якої обрали Гречаного. Іван Герасименко очолив агітаційно-пропагандистську групу, Михайло Кравець відповідав за диверсійну роботу. Трохи пізніше до комітету обрали зв’язкових Дашу Дяченко та Катерину Меркушенко, а також Полінку Попик, яка відповідала за випуск листівок.

Усього в організації на кінець 1941-го було 47 учнів 8—10 класів з Кримки та сусідніх сіл.

На рахунку патріотів не лише листівки, а й пущені під укіс ворожі ешелони, пошкодження броньованих підземних кабелів зв’язку тощо. Юнаки та дівчата, зокрема, доставили військовополоненим у село Зелені Кошари 15 гвинтівок, 30 ручних гранат, патрони, карту півдня України. Щоб все це передати, Даша Дяченко і Катя Меркушенко влаштувались на роботу до табірної кухні. Так було підготовлено першу втечу 60 полонених. Загалом завдяки «іскрівцям» з військових таборів втекли близько 200 бійців.

У лютому юні месники спланували чергову диверсію на залізниці. Коли хлопці підкладали вибухівку під колії, їх помітив жандармський патруль.

...Наступної ночі в селі розпочалися масові арешти. 17 лютого сміливці на чолі з командиром атакували приміщення жандармерії, щоб визволити друзів, схоплених патрулем. Однак ворогам на підмогу прийшли есесівці. За гратами опинилися майже всі члени підпільної молодіжної організації.

28 лютого дітей та підлітків з поламаними руками і пальцями, спаленим розпеченим залізом тілом, чорним від побоїв обличчям вивели на подвір’я катівні.

На фотографію, яку нелюди зробили в останню хвилину життя підпільників, без сліз дивитись не можна. Зв’язаних колючим дротом, під посиленою охороною учнів погнали на розстріл...

Командир «Партизанської іскри» до початку березня 1943-го переховувався на горищі кузні. Йому якось вдалося вирватися з оточення. Але за кілька кроків до лісу ворожа куля наздогнала хлопця. Як пише у спогадах «Герої Кримки» Іван Павлович Герасименко, смертельно поранений юнак продовжував відстрілюватися. Останню кулю Гречаний приберіг для себе...

Пощастило вижити лише чотирьом «іскрівцям»: І. Герасименку, І. Васильєву, Ю. Ісаченку, Ю. Ющенку.

У липні 1958-го Володимиру Моргуненку, Парфену Гречаному, Даші Дяченко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а сорок чотири юні підпільники удостоєні бойових орденів.

Мені дуже прикро, що останнім часом у деяких ЗМІ окремі горе-історики, зациклені на «гарячих» «архівних знахідках», намагаються пролити своє чорне світло на причину загибелі кримківського підпілля. За їхніми абсурдними припущеннями, група, схоплена під час завдання на залізниці, зламалася. Дітей називають мало не зрадниками. Але, на щастя, ще живі свідки тих подій...

У червні 2008 року Миколаївська обласна рада прийняла рішення про вшанування пам’яті героїв — членів підпільної молодіжної організації «Партизанська іскра». Зроблено ремонт музею у селі Кримка, виготовлено буклети, брошури, календарі та дидактичні матеріали для оформлення куточків бойової слави у навчальних закладах, бібліотеках регіону.

Про кримківських школярів написано повісті, знято фільми. Прикладів мужності та героїзму в нашій історії багато, але стійкість і любов до рідної землі моїх земляків, вважаю, не знає аналогів. На боротьбу із ворогом стали діти, яких по-звірячому вбили нелюди.

«Я не сказав ні слова. 18.02.1043 р.», — такий напис зберігся на стіні тюремної камери.

Ці слова — промовистий приклад істинного дитячого патріотизму.

Марія РУБАН,одинадцятикласниця ЗОШ № 57.

Миколаїв.

Фото Дмитра ЛАСКІНА.