Розглядаючи цю проблему, ми, комуністи, виходимо з глубоконаукового Ленінського визначення: в сучасну епоху поняття «державний капіталізм» набуло двох значень.Державний капіталізм за капіталістичного ладу означає, що капіталістична держава, за словами В. Леніна, «прямо підпорядковує собі ті чи інші капіталістичні підприємства».

Інша річ, казав В. І. Ленін, державний капіталізм при соціалізмі, при пролетарській державі. Це той капіталізм, підкреслював він, який пролетарська держава може і повинна допустити, може і повинна «поставити в рамки» в інтересах народу, соціалізму. Так і вчинила тоді Радянська влада в період НЕПу, на початку 1920-х років. І це було мудро. Це дало змогу швидко здолати розруху і розпочати будівництво соціалістичної економіки.

Але зараз Україна — держава капіталістична, влада у буржуазії. І ми мову ведемо про державний капіталізм в першому значенні цього поняття. Постає запитання: чи актуально сьогодні в Україні, при буржуазно-націоналістичній державі говорити про держкапіталізм? Тобто про те, щоб нинішня українська буржуазна держава пряма підкорила собі ті чи інші капіталістичні підприємства?

Вважаємо, що надзвичайно актуально.

Криза капіталістичної моделі регулювання економіки і необхідність повернення до державних форм правління

Перехід до імперіалістичної стадії розвитку капіталізму в західних країнах супроводжувався дедалі більшим підпорядкуванням держави, передусім, інтересам монополістичного капіталу цих країн, у тому числі підтримці експансії останнього на світовому ринку. Однак у 80-ті роки ситуація змінилася.

У міру формування загальносвітового ринку, світової системи капіталізму і встановлення панування в ній транснаціональних корпорацій ідеологи ТНК висунули концепцію «відмирання» національних держав як учасниць економічного процесу, надання повної свободи ринку, приватному підприємництву ТНК у світовому масштабі. Ця концепція глобалізації, як показали останні роки, прирікає держави периферії на консервацію економічної відсталості, перетворення їх на аграрно-сировинний придаток розвинених капіталістичних країн.

З погляду творців нової глобальної системи, для держав із широкими контрольними функціями, фіскальними правилами і регламентацією економічної діяльності настає «кінець історії». У цій системі координат національна держава розглядається глобалізаторами як соціо-культурне утворення, яке обмежується територіальною і культурною автономією. Крім того, фінансово-економічні центри диктують їм і параметри економічного розвитку, спеціалізацію і модель включення в міжнародний поділ праці держав-націй.

Будь-який національний уряд, що знаходив у собі сміливість для проведення політики національних інтересів, неминуче натрапляв на жорсткий, аж до військового втручання, тиск з боку світових центрів сили і провокування внутрішніх політичних і соціальних конфліктів. Саме тому з моменту проголошення незалежності Україна стала об’єктом реалізації такої політики. Замість структурної перебудови і модернізації промисловості та інфраструктури, формування інноваційної моделі економіки від української влади і націоналістичних політичних сил світовий капітал зажадав кинути національну економіку напризволяще, поклавшись на ринкову саморегуляцію. У результаті, Україна пережила анархію, найглибший економічний спад і гіперінфляцію, мільйони людей опинилися в злиднях, страждаючи від організованої злочинності й тотальної корупції. І нинішня світова криза може добити Україну та її народ.

Економічна наука і конкретна практика доводять необхідність державно-капіталістичного регулювання економіки, виходячи з неможливості реалізації ринкових механізмів у їх необмеженому чистому вигляді. При цьому йдеться, щонайменше, про таке.

Насамперед, очевидна неспроможність ринкової конкуренції. Ні для кого не таємниця, що на деяких галузевих і регіональних ринках можуть виникати (і виникають) монополії, які, якщо цьому не протидіє сама капіталістична держава, своєю політикою завдають шкоди добробуту народу, підривають основи національної безпеки.

По-друге, сам по собі ринок не здатний продукувати в необхідній кількості та якості цілу низку товарів, життєво потрібних суспільству. Йдеться про такі суспільно значимі послуги, як освіта, охорона здоров’я, наука, культура, оборона.

Ринок байдужий до екологічної проблеми — забруднення довкілля, заподіяння тими чи іншими суб’єктами господарювання шкоди природному середовищу або життєвому простору людей.

Ринок, без державного регулювання, не здатний визначити соціально допустимі бар’єри для безробіття, інфляції, економічної нерівноваги, які особливо різко проявляються в періоди криз (рецесій) і депресій.

Якщо держава не вживає заходів для «соціальної компенсації» незаможним і знедоленим верствам населення, то нерівномірний розподіл доходів призводить до різкого і глибокого майнового розшарування на надбагатих (олігархів) і переважну більшість малоімущих, що неминуче загострює соціальну напругу і здатне поставити під загрозу суспільну стабільність.

Із названих та інших проявів недосконалості ринку випливає не тільки, сама по собі, необхідність державного регулювання, а й економічні функції капіталістичної держави, які й реалізуються за допомогою такого регулювання.

У міру входження в кризу системи глобального капіталізму почав зростати попит на роль і функції держави як антикризового інструмента. Розумом західних і вітчизняних політиків та економічних експертів почала заволодівати ідея, що в умовах загострення міжнародної фінансової кризи переосмислення ролі держави в економіці стане неминучим.

Для спекулятивного капіталу держава — це інструмент, покликаний захистити власників, їхні багатства й інтереси, захистити від банкрутства і націоналізації, запобігти загостренню класової боротьби. Парадокс, але передусім просити допомоги у держави почали саме представники великого капіталу. Спекулятивний капітал згадав про «свою» національну державу, про національну юрисдикцію головних офісів ТНК і шляхом економічного шантажу почав домагатися цільових преференцій від держави. Зокрема, саме представники великого капіталу вимагають від держави:

* організувати процес порятунку і реанімації збанкрутілих банків і фінансових інститутів;

* забезпечити доступ до дешевих державних кредитів для подолання кризи ліквідності;

* розширити отримання державних гарантій за зобов’язаннями приватних компаній;

* легітимізувати скупку збанкрутілих підприємств за низькими цінами;

* використання громадських робіт для одержання вигідних замовлень для приватних компаній на постачання матеріалів для державного будівництва шляхів, каналів тощо.

Кажучи про все це, хочу підкреслити, що комуністи є категоричними супротивниками того, щоб держава перетворилася на рятувальний круг для неефективних власників і спекулятивних груп капіталу. Енгельс завжди підкреслював двоїсту природу державної капіталістичної власності. Державна власність, при капіталізмі, не розв’язує конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами, але «... вона містить у собі формальний засіб, можливість його вирішення».

По-перше, державна власність доводить можливість запровадження виробництва без приватних власників, без капіталістів;

по-друге, при переході державної влади в руки робітничого класу вона автоматично перетворюється на соціалістичну власність.

Енгельс указував, що передача промислових і комерційних функцій у руки буржуазної держави може мати прогресивний характер, це — крок уперед до комунізму.

Таким чином, КПУ відстоює ідею реабілітації і консолідації державного сектору економіки і проведення на сучасному етапі політики державного капіталізму в інтересах трудових класів і суспільних груп.

Роль держсектору у провідних економіках світу та України

Особливістю нинішнього періоду економічної трансформації є зростання попиту на державу в ролі ефективного власника і менеджера висококонцентрованого виробничого і соціального капіталу. Така постановка питання у сфері економічної політики не є чимось унікальним. Ще під час кризи 1929—1933 років британський економіст Дж. М. Кейнс уперше піддав сумніву спроможності ринкової стихії до саморегулювання, заявивши, що без участі держави стабільної економічної рівноваги не буде.

Сьогодні питання про необхідність державного сектору вирішено принципово як на теоретичному, так і на практичному рівні. Однак його масштаби і роль в економіці різні в окремих країнах.

— Такі держави як США і Японія мають невеликий державний сектор, сконцентрований у ключових галузях і виробництвах. За допомогою створених ключових систем правового державного регулювання здійснюється гнучка стимулююча підтримка ефективного використання приватної власності й підприємництва в поєднанні з ефективним механізмом відповідальності за використання цієї підтримки. Саме ця система і забезпечує в цих державах пріоритет загальнонаціональних інтересів.

— У Швеції інша система: там консолідований державний сектор використовує приблизно третина сукупних ресурсів країни, державні витрати досягають 62 відсотків валового національного продукту.

— За всіх розходжень моделей перехідної економіки в Індії і КНР, у них можна відзначити низку загальних рис: ключова роль системи державного регулювання (включаючи планування) і державного сектору економіки (особливо у сфері матеріальної і фінансової інфраструктури), регульований державою підхід до глобалізації, опора в основному на власні сили і протекціоністська підтримка національних виробників, врахування міжнародного досвіду різних моделей перехідної економіки і національних особливостей країни, поступовість у проведенні реформ. Це, очевидно, є важливими факторами успіху цих моделей перехідної економіки.

— Нарешті, політика держкапіталізму покликана враховувати і досвід СРСР. У СРСР державні підприємства залишалися загальнонародною власністю. У власності концесіонерів-орендарів залишався тільки оборотний капітал у вигляді добутої сировини, готової продукції або коштів.

А основні фонди у вигляді будинків, обладнання, землі, у тому числі знову побудовані й завезені з-за кордону, не могли бути продані чи передані капіталістом іншій особі. «Орендар, — зазначав В. І. Ленін, — не є власник... Оренда — договір на термін. І власність, і контроль за нами, за робітничою державою».

На жаль, для злодійської української влади світовий досвід і міжнародні стандарти в питанні організації державного сектору економіки пусте. Багаторічне нівелювання провідної ролі держави призвело до того, що чільну роль у процесі концентрації капіталу в сучасній українській економіці відіграють приватні фінансово-промислові групи. У більшості випадків вони є конгломератом різних компаній, що здійснюють контроль над найпривабливішими підприємствами, фірмами, компаніями, банками, страховими компаніями в різних регіонах країни. Сфера інтересів цих груп — гірничо-металургійний і паливно-енергетичний комплекси, будівельна індустрія тощо.

Роки так званих «ринкових реформ» в Україні, з усією очевидністю, продемонстрували, що українські ФПГ тяжіють до олігархізації. Корупція і злиття бізнесу і влади, лобізм і продавлювання потрібних рішень, тіньовий вплив на політику держави, апологетика інтересів великого капіталу у ЗМІ — це страшні реалії сучасної України.

Ставка на великий приватний капітал, діяльність якого слабо кореспондується з пріоритетами державної політики у сфері економіки, не дає жодних гарантій, що Україні вдасться-таки сформувати нову модель індустріального розвитку, що володіє потенціалом збалансованого і стійкого зростання.

З огляду на зміни, що відбулися в Україні, і досвід Компартій Китаю, В’єтнаму, Куби, комуністи України вважають, що економічний потенціал має формуватися на основі економічно сильних компаній і корпорацій, в яких державі належить повний або контрольний пакет акцій.

Кажучи про це, ми, комуністи, ставимо перед собою лише одну мету — полегшити, за рахунок держкапіталізму, сьогоднішні страждання найманих трудівників і сприяти об’єктивним факторам, що неминуче ведуть до соціалізму.

Політика дежкапіталізму: інструменти, пріоритети, соціальний вимір

Необхідність політики державного капіталізму продиктована не тільки внутрішніми причинами, а й характером світових економічних процесів.

Сьогодні процеси глобалізації, засновані на безконтрольних і стихійних товарно-фінансових потоках, роблять украй негативний вплив на країни, що розвиваються, і пострадянські. Ці країни дедалі частіше зіштовхуються з процесами «втечі» національного капіталу за кордон, «захопленням» внутрішнього ринку іноземним виробником і «денаціоналізацією» промисловості, у результаті активної скупки виробничих активів транснаціональними промислово-фінансовими групами.

Ці тенденції цілком характерні й для сучасної України. Щорічний відплив капіталів з національної економіки обчислюється мільярдами доларів. Внутрішній ринок заполонив імпорт. Провідні промислові підприємства, на догоду політичній кон’юнктурі і транснаціональному капіталу, виставлені на торги. У результаті Україна і її промисловість опиняться не тільки під впливом вітчизняних олігархів, а й потраплять під тотальний контроль транснаціональних корпорацій. Уникнути такого сценарію можна, тільки здійснивши перехід від ліберального капіталізму до державного.

Основним пріоритетом політики держкапіталізму є відмова від тотальної приватизації державних підприємств, що веде, насамперед, до розмивання доходної бази державного бюджету країни. Натомість, політика державного капіталізму має бути орієнтована на створення державних підприємств і установ у сфері економіки, а також реалізацію системи економічних заходів, спрямованих на регулювання приватного національного та іноземного підприємництва, відтворення робочої сили, фінансування і кредитування найважливіших об’єктів загальнодержавного значення.

Ми розглядаємо політику державного капіталізму як необхідний крок до подальшої соціалізації економіки, як перший крок до нового соціалістичного курсу.

У політиці державного капіталізму, на думку Компартії, потрібно зробити наголос на трьох ключових інструментах, покликаних забезпечити відновлення керованості, йдеться:

— про поетапне повернення до планового розвитку;

— про відновлення бюджету як інструмента довгострокового фінансового планування;

— про підвищення ролі держави в просуванні вітчизняних компаній і товарів на зовнішні ринки.

Держава покликана стати координаційним центром, який визначає основні орієнтири розвитку економіки на найближчі роки, середню і віддаленішу перспективу. Тільки плановий розвиток здатний приборкати ринкову стихію і захистити економіку та суспільство від циклічних і структурних економічних криз. І першим кроком на цьому шляху має стати індикативне планування, що є невід’ємною складовою економіки всіх розвинених країн. Складовий елемент індикативного планування — процедура узгодження обраних пріоритетів з фінансово-промисловими групами, союзами підприємців, профспілками. Слід зазначити, що з 1947 року успішно діє Комісаріат з планування у Франції. Свої форми планування функціонують у Японії та багатьох інших країнах.

Після того як планові показники як економічні індикатори і прогнози увійдуть у економічну практику уряду, можна буде перейти до наступного ступеня економічного управління — планового розвитку. У сучасному світі управлінські, фінансові та інформаційно-комунікативні технології, методи математичного моделювання і система ризику-менеджменту революціонізували сферу економічного прогнозування і планування. Саме тому перехід до політики державного капіталізму дозволяє поставити завдання-максимум — відновлення в Україні системи довгострокового економічного планування. Плановий розвиток повинен стосуватися не тільки економічної і фінансової сфери. Планування має повернутися в промислову і науково-технічну політику. На плановій основі має відбуватися і підвищення соціальних стандартів життя. Зокрема, в Україні повинна бути вибудована сучасна система соціальної й економічної статистики, відтворені наукові школи, здатні розробляти сучасні моделі довгострокового планування і прогнозування соціально-економічного розвитку в країні і світі.

Відновлення керованості важко собі уявити без внесення якісних змін у бюджетну політику країни. У системі периферійного капіталізму, через засилля інтересів лобістських груп, бюджет перестав бути інструментом планування економічного розвитку країни. Для України нормою стала абсурдна практика прийняття бюджету без попередньої розробки і прийняття програми розвитку країни. Таким чином, бюджет фактично перетворився на інструмент переділу фінансового ресурсу країни вузьким колом політекономічних груп, що тримають під контролем виконавчу і законодавчу владу в Україні.

Політика держкапіталізму, яку просувають комуністи, покликана відновити економічну логіку і повернути бюджету функції інструмента фінансового управління.

По-перше, насамперед, буде відновлено практику, за якої прийняттю бюджету передуватиме якісна прогностична робота і прийняття програми соціально-економічного розвитку країни на 5—7 років. По-друге, буде розширено горизонт бюджетного планування — від бюджету як інструмента щорічного обліку необхідно перейти до 3—5-річного фінансового планування. Нарешті, поряд з поточними бюджетами, будуть розроблятися і затверджуватися бюджети розвитку, покликані забезпечити реалізацію проривних і інноваційних напрямів економічного розвитку країни.

Нарешті, політика держкапіталізму має зважати на той факт, що в умовах глобальної конкуренції і взаємозалежності зростає роль держави в просуванні вітчизняної продукції на зовнішніх ринках.

Підприємства і галузі, орієнтовані на випуск машинобудівної і високотехнологічної продукції, мають потребу в державі, що бере на себе функції геоекономічного провайдера для вітчизняних товарів і підприємств.

Політика держкапіталізму передбачає серйозний перегляд принципів організації зовнішньоекономічної політики в напрямі повернення держави на позиції ключового гравця у сфері зовнішньої торгівлі. Орієнтуватися потрібно, насамперед, на збільшення частки держкомпаній у загальному обсязі зовнішньоторговельних операцій країни.

При цьому система торгових представництв України за рубежем має перетворитися на мережу сучасних і ефективних центрів аналізу й маркетингу ринку збуту для вітчизняних товаровиробників.

На нашу думку, політика держкапіталізму залежно від часу і місця повинна змінювати свої пріоритети і цілі. На зорі соціалістичного будівництва політика держкапіталізму була орієнтована на формування національного індустріального потенціалу, на розширення частки промислового пролетаріату в соціальній структурі суспільства. Для сучасної України, економіка якої переживає кризу і крах рентної моделі капіталізму, актуалізуються дещо інші пріоритети політики держкапіталізму.

Першочергове завдання — розширення сфери господарської самостійності підприємств держсектору на основі поділу права власності і права господарювання. Паралельно з цим, необхідно розробити і прийняти програму формування великих національних корпорацій, держпідтримку проектів, спрямованих на виробничо-інвестиційну інтеграцію з країнами ЄС і ЄЕП.

Консолідація державного сектору економіки дозволить порушити питання про виділення пріоритетних перспективних галузей, що визначають індустріальний потенціал і забезпечують економічний суверенітет країни. Серед таких галузей — інфраструктура АПК, медичне приладобудування, виробництво високотехнологічного озброєння, транспортна інфраструктура, будівництво.

Політика держкапіталізму буде приречена на провал, якщо не буде реалізовано пакет заходів, спрямованих на відновлення присутності держави в кредитно-фінансовій сфері, що є міцною базою проведення кредитної та інвестиційної політики держави.

Відновлення командних позицій держави в економіці дозволяє уряду відмовитися від позиції стороннього спостерігача і реалізувати економічну політику, спрямовану на підвищення капіталізації українських держкомпаній і формування умов для їх виходу на світові ринки капіталу.

Нарешті, ефективність політики держкапіталізму визначатиметься здатністю уряду відтворити діючі механізми контролю за природними монополіями. Демонополізація економічного середовища припускає також застосування методів підтримки конкурентних ринків у сфері малого і середнього бізнесу в Україні.

Часи змінюються і є підстави вважати, що зниження довіри населення до правлячих кіл і наочне погіршення життя підштовхнуть владу до проведення політики держкапіталізму і формування великих державних компаній в Україні.

Насамперед, фінансова криза створила унікальні умови, за яких власники підприємств, що опинилися на межі банкрутства, готові з власної волі й за символічну винагороду віддати державі свою власність. Середній клас менеджерів, який виявився зовсім не таким багатим, як йому здавалося, втративши свою роботу, будинок, обтяжений іпотекою, також починає розуміти хибність капіталістичних цінностей, що привели все суспільство до краю прірви.

По-друге, Україні варто придивитися до китайської моделі, в якій культивуються і «вирощуються» державні корпорації. Фактично, Китаю вдається утримувати зв’язку держава-корпорація і блокувати перехід економіки в іншу наднаціональну чи транснаціональну площину. Корпорації одержують підтримку держави (що підсилює їх), але держава і народ також не втрачають своєї власної економічної основи. Саме тому багато експертів гадають, що в довгостроковій перспективі Китай може навіть перевершити США за своїм геоекономічним впливом. Але, говорячи про Китай, не треба забувати: там державна влада належить народу під керівництвом Компартії. Це інший держкапіталізм. Це для нас — завдання боротьби!

Нарешті, для прискореного розв’язання всього комплексу проблем необхідно рішуче почати формувати нову економічну систему, основними складовими якої мають стати спеціалізовані національні корпорації, якнайменше технологічно й економічно залежні одна від одної.

Кістяк української економіки може скластися з 8—10 великих українських корпорацій, завдання яких:

* оновлення індустріальної інфраструктури —транспорт, зв’язок, енергетика;

* формування могутніх аграрних корпорацій, спеціалізованих аграрних асоціацій;

* розвиток ресурсної бази національної економіки — видобутку сировини і транспортування енергоресурсів;

* реанімація і розвиток високотехнологічних секторів української економіки — авіа- і ракетобудування, флагманів українського машинобудування.

Посилення ролі держави, як активного суб’єкта економічних відносин, створення могутнього і конкурентоспроможного держсектору в промисловості та сільському господарстві відкриває дорогу для проведення активної соціальної політики — політики соціальних інвестицій і високих соціальних стандартів, як фундаментальної умови відновлення соціальної справедливості.

Комуністи вважають за потрібне послідовне зміцнення соціальної складової в інтересах трудящих. Ключові компоненти такої стратегії — активізація ролі держави в процесах перерозподілу прибутку, орієнтація на забезпечення ефективної зайнятості, захист слабких партнерів у соціально-трудовій сфері, регулювання загальних основ оплати праці, турбота про незаможних і малозабезпечених громадян, постійне підвищення соціального забезпечення всіх категорій трудящих. Звичайно, підкреслимо, буржуазна держава робитиме це тільки при класовій боротьбі пролетаріату за свої права.

Нинішня фінансово-економічна криза повалила ілюзії стосовно того, що в Україні існує цивілізований ринок і діє правова держава. Суспільство і політики стали німими свідками того, що олігархічний капітал став на шлях тотального ігнорування чинного трудового законодавства. Масові звільнення, відмова від виплати соціальних компенсацій, жорсткість експлуатації і скорочення рівня заробітної плати, різке падіння якості умов праці показали справжнє обличчя периферійного капіталізму, який вийшов з-під контролю політиків і держави.

За цих умов політика держкапіталізму покликана, насамперед, порушити питання про посилення соціальної відповідальності приватного капіталу. Якщо представники приватного капіталу відмовляться піти на узгодження своєї виробничої й управлінської практики з пріоритетами державної політики, комуністи порушуватимуть питання про відсторонення приватного капіталу від безпосереднього управління стратегічними секторами української економіки.

Другим ключовим завданням політики держкапіталізму на сучасному етапі є збереження інституціональної структури соціальної держави. Не можна допустити остаточної ліквідації системи безплатної освіти й охорони здоров’я, кризи державної системи пенсійного забезпечення. Нарешті, без підтримки держави, Україна може втратити вітчизняну наукову базу, що назавжди закриє нам шлях до індустріально-технологічної моделі розвитку.

Важко розраховувати на успіх соціальної політики, якщо турботу про забезпечення соціальної справедливості не візьмуть на себе самі трудящі. Саме тому, в рамках політики держкапіталізму, ставку буде зроблено на створення і культивацію нових, справді робітничих, профспілок в Україні, які могли б узяти на себе функції контролю за підвищенням вартості робочої сили, забезпечення юридичного захисту прав трудящих у судах, удосконалювання трудового і податкового законодавства, вирішення проблеми зайнятості людей.

Але повторимо й підкреслимо: з нашого боку вимога посилення ролі буржуазної держави в економіці країни має підлягати головному завданню КПУ — взяттю державної влади в Україні пролетаріатом. Без цього не можуть бути кардинально вирішені життєві проблеми найманих трудівників. Це довів всесвітній досвід країн соціалізму, досвід СРСР.

Сьогодні ми домагаємося держкапіталізму для полегшення становища трудящих і тим самим створюємо кращі умови для організації пролетарської боротьби за соціалізм.

Постановка питання про владу в державі тим більше актуальна нині, коли в умовах кризи швидко дозрівають об’єктивні фактори революційної ситуації — «верхи не можуть — низи не хочуть» жити по-старому, масами заволодіває протест!

Бракує пролетарської свідомості! І в її формуванні ми бачимо своє головне завдання!

Петро СИМОНЕНКО,голова фракції комуністів у Верховній Раді України,перший секретар ЦК Компартії України.