4 липня 1961 року на завершальному етапі військово-морських навчань під кодовою назвою «Полярне коло» перший радянський підводний атомохід «К-19» зазнав аварії: сталася розгерметизація контуру реактора. Це могло призвести до ядерного вибуху, а також спровокувати воєнні дії з боку США. Однак цього не сталося.

Про все, що відбувалося на субмарині у ті трагічні дні, пам’ятає колишній старшина команди гідроакустиків «К-19», нинішній житель села Василькова Шполянського району Валентин Саєнко.

Перший ракетоносець

Поколінню 60—70-х років минулого століття й досі в пам’ятку, як його ще зі шкільної парти на уроках цивільної оборони навчали правильно одягати протигаз, як ховатися у підвалах, льохах, проваллях чи канавах на випадок ядерного вибуху, як грамотно захистити воду в криницях, продукти харчування від нищівної радіації. Ці знання були конче необхідні, адже величезна країна СРСР, що займала шосту частину суші планети, жила в постійному напруженні, в постійному очікуванні, що на неї ось-ось нападе зловісна капіталістична Америка.

То була холодна війна, яка проявлялася не лише в зловтішних карикатурах на заокеанського «Дядька Сема», а й у шаленій гонці озброєнь. З обох сторін. Щоб не відстати від Америки, яка вже спустила на воду атомну субмарину «Наутілус», Радянський Союз збудував на противагу їй свій стратегічний підводний ракетоносець, який увійшов в історію під назвою «К-19».

Радянську субмарину збудували за найостаннішими досягненнями вітчизняної військової науки: замість застарілих дизельних двигунів вона уже мала атомні, а на озброєнні — надсучасні балістичні ракети. Це був вражаючий підводний човен: висота рубки рівнялася висоті триповерхового будинку, довжина досягала 124 метрів. Поряд з ним есмінець мав вигляд невеличкої шлюпки.

Вручну зупинили «кипіння» реактора

Перші години навчання проходили точно за графіком. Однак на четвертій годині походу гідроакустики почули шум надводного човна. Що це могло бути, адже виходили в море під завісою суворої секретності? Як з’ясувалося згодом, радянська субмарина стала об’єктом спостереження норвезького патрульного корабля. Відірвалися від нього лише спустившись глибше та надавши ходу. В Північному морі успішно здолали мінну загорожу, залишену німцями ще з часів Першої світової війни. З півночі повернули на південь, вийшли в океан, наблизилися до східних берегів США, де майже півмісяця вели патрулювання.

На зворотному шляху додому поблизу Гренландії потрапили в пастку — під величезний підковоподібний айсберг. Кілька спроб обійти підводну гору з боків чи спуститися нижче — нічого не дали. Довелося лягати на зворотний курс і там шукати виходу. Зрештою, з пастки вибралися, але на цьому переживання екіпажу не закінчилися.

— Щоб повністю виконати програму навчань, нам залишалося зайти під льодовий покрив Північного моря, здолати мінні загородження, а наостанок здійснити запуск ракети, — пригадує колишній підводник Валентин Саєнко. — Після цього можна було брати курс на базу. Та рано-вранці 4 липня раптом спрацював аварійний захист лівого реактора й спалахнула рубіновим світлом тривожна сигналізація. Контрольно-вимірювальні прилади зафіксували підвищений рівень радіації по всьому човну й різке падіння тиску в першому контурі реактора. Явно відбулася його розгерметизація. Зупинилися насоси системи охолодження. Теплові елементи (уранові стержні) почали нагріватися. Розплавлений уран почав накопичуватися в піддоні реактора, що загрожувало тепловим вибухом, руйнуванням реактора, а також вибухом ракет із ядерними боєголовками. Постраждали б Норвегія, Ісландія, Гренландія. Та біда не оминула б інші країни.

Але катастрофи не сталося. Командир атомоходу, капітан ІІ рангу Микола Затєєв прийняв рішення ліквідувати аварію своїми силами в екстремальних умовах. Вісім членів екіпажу — офіцерів, старшин, матросів — вручну зібрали нештатну систему охолодження й зупинили «кипіння» реактора. Опромінені настільки, що на очах змінювалася їхня зовнішність, восьмеро героїв померли в страшних муках протягом тижня після аварії...

— Важливо пам’ятати, що 1961 рік — це час Карибської кризи, — продовжує розповідь Валентин Саєнко. — Світ балансував на межі ядерної війни. НАТО всюди активно розміщувало свої ракетні установки. На постійному бойовому чергуванні перебували всі атомні підводні човни Північноатлантичного блоку. Вибух, який міг статися на

«К-19» в безпосередній близькості від бази НАТО — норвезького острова Ян-Майєн — міг бути розцінений не як аварія, а як воєнна провокація, завдання ядерного удару. Та ще й 4 липня, у День незалежності США. З відповіддю американці не забарилися б. Цілком імовірно, що Радянському Союзу не вдалося б уникнути воєнних дій. Без зайвої скромності скажу, що радянські підводники врятували світ від реальної загрози ядерної війни.

Ветерани американцям вдячні

Одним із перших його глядачів був і шполянин Валентин Саєнко. В жовтні 2002 року його та інших членів екіпажу, хто ще залишився живий, запросила на прем’єру фільму «К-19» у Санкт-Петербург його режисер Кетрін Бігелоу. Кіностудія «Парамаунт» подарувала нашим ветеранам п’ятиденне свято: проживання в шикарному готелі, харчування, зустрічі з мистецьким бомондом, екскурсії містом, відвідини могил загиблих підводників у самому Санкт-Петербурзі й Зеленогорську.

Фільмові, що демонструвався в розкішному Маріїнському театрі, аплодували стоячи. Проте не з усім, що було показано в ньому, наші ветерани були згодні.

— Фільм загалом вийшов гарний, справедливий, — зауважує Валентин Іванович. — Але ж і не без художнього вимислу. Ну, на те, мабуть, мала повне право режисер. Бо кінокартина ж — художня. Насправді не було нам так страшно, як показано в ній, бо ми були добре вишколені й підготовлені до будь-яких позаштатних ситуацій, не було ніякого вертольота, не було американського есмінця, не демонстрували ми уявним американцям свої голі сідниці — на елітному підводному човні ідіотів не тримають — не пробивав наш човен корпусом кригу під час виплиття, бо зазвичай це робиться торпедою, не заарештовували ми командира. Та попри всі ці вигадки, американці створили справді епічний фільм. І ми, ветерани, за це їм дуже вдячні.

Навіть шампанське не розбилося

Епізод з аварією субмарини «К-19» — не єдиний у ланцюзі нещасть, що супроводжували її впродовж життя. За те, що вона весь час була такою невезучою, отримала на флоті прізвисько «Хіросіма». Ще на етапі її будування четверо робітників задихнулися в випарах під час фарбування човна зсередини. Ще четверо робітників та один інженер за різних обставин загинули пізніше.

Коли, за традицією, дружина капітана під час спуску човна на воду метнула пляшку шампанського у борт, та не розбилася — певно, через те, що корпус судна задля шумопоглинання був покритий товстим шаром гуми. Однак у цьому завбачили недобрий знак. Не обійшлося без казусів і під час виведення атомохода на причал. Коли шлюз повністю заповнився водою, човен не сплив. Виявилося — кораблебудівники забули спиляти одну з пластин, якими човен кріпився до стапелів.

У ході перших випробувань під люк ракетної установки потрапив моряк, де й загинув. А ще човен мало не затонув з усім екіпажем, бо занурившись на критичну, 300-метрову глибину, чомусь продовжував занурюватися й далі. Тиск щохвилинно зростав, уже навіть корпус почав тріщати від деформації. Та завдяки професіоналізмові й рішучим діям командира субмарину вдалося врятувати.

Нині ж першого радянського атомного підводного човна вже нема — його порізали на брухт. Хотіли було зробити з нього музей, та руки не дійшли. На що спромоглися, то це з вирізаного з нього шмату металу вилили кілька пам’ятних медалей колишнім членам екіпажу «К-19» — живим і померлим. Є така медаль і у Валентина Саєнка. А ще моряк-підводник нагороджений орденом «За мужність», медаллю «Захисник Вітчизни». У 2006 році Михайло Горбачов висунув екіпаж легендарної субмарини на здобуття Нобелівської премії Миру. Ця обставина знову привернула увагу світової громадськості до питання про крихкість гармонії між технічним прогресом та існуванням людства.

Після служби на флоті Валентин закінчив технікум, працював електромеханіком, інженером в обчислювальному центрі. Одружився. Разом з дружиною Любов’ю Петрівною виростили гарну доньку, Світлану. Тепер тішаться онуком Романом, котрий має вже дві вищі освіти.

— А про свою службу на «К-19» я не забуваю ніколи, — завершує розповідь Валентин Іванович. — Приходить вона до мене у сни, нагадує болячками. Я інвалід другої групи, по закону прирівняний до учасників бойових дій. В Україні з нашого човна залишилося живими всього семеро, хоч служило на ракетоносці багато українців. Ми раніше зустрічалися, тепер тільки листуємося, телефонуємо один одному. Здоров’я не дозволяє подорожувати, «прив’язує» до рідного дому...

Володимир БЕЗУГЛИЙ, Лідія ТИТАРЕНКО.

Фото з архіву САЄНКІВ та Василя ДАВИДЕНКА.