Учорашній затишок сьогоднішніх дворів

У Донецькому академічному українському муздрамтеатрі відбулася прем’єра — «Истории нашего двора». Це ретро-мюзикл. Великий, красивий і добрий.

Ідея чудова, однак на тлі недавніх суперечок навколо присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса прем’єра набуває ознак такого собі лакмусового папірця, що виявляє ті чи інші уподобання в Донецьку та в регіоні. Можна бути певним: ретро-мюзикл сприйметься дуже добре, якщо дивитися його без претензій до нашого не такого далекого минулого. А в когось претензії будуть. Бо у згаданих суперечках навколо Стуса саме слово «ретро» звучало як звинувачення...

Отут я ставлю крапку для відліку. Ця вистава — за мотивами радянських пісень 1960—1970-х років. Її завдання — відтворити атмосферу тих часів. Для цього використано багато чутливих рецепторів людини: не тільки очі та вуха, а й смак. У день кожної вистави глядачі матимуть змогу поласувати їжею за рецептами недавньої минувшини — докторською ковбасою, булочками по 3 копійки, пиріжками по 5 копійок, морозивом тощо. На вході до театру бажаючі зможуть навіть отримати зразки грошей — рублів, які ще в когось затрималися в гаманцях на спогад. Це весело!

Провідна лінія вистави пролягає в межах «двору». Двір —ключове слово мюзиклу. Двір — це те коло близькості в невеликих групах людей, яке вчить спілкуватися й готує до виходу у велике життя.

У прес-релізі сказано: «Двір — це цілий соціальний організм. Це відчуття захищеності... це — мікросоціум... спосіб самоорганізації дітей... це перший досвід дружби й любові».

Автор лібрето, режисер-постановник та хореограф мюзиклу — молодий, талановитий Василь Маслій, добре відомий креативними рішеннями хореографічних постановок. Широка аудиторія знає його балет для дітей «Петя і Вовк» Сергія Прокоф’єва, «Академія тітоньки Клави» К. Сен-Санса та модерний балет для дорослих «Ромео і Джульєтта». Третя велика постановка Василя Анатолійовича стала, здається, спробою поєднати всі покоління — батьків, дідів та онуків. Надзавдання вистави — відновлення атмосфери доброти й тепла, з чим і асоціюються затишні міські дворики у всіх, хто має добрі спогади про свої ранні роки, що проминули в Союзі.

Ностальгічні чисті й світлі картинки, принаймні на певному рівні сприйняття, втішать багатьох. Загалом виставу присвячено 140-літтю Донецька. Декорація являє собою одну велику вулицю (можна вгадати вулицю Артема), центральну площу — площу Леніна. Умовно — це «наш» донецький дворик.

Будинки, відтворені, здається, в повну величину, виростають аж до неба і йдуть у перспективу вздовж вулиці. На заднику — теж будівля місцевої архітектури, що замикає горизонт. А над усім цим високе, просторе, ясно-блакитне, насичене (здається, так) чистим повітрям небо з тендітними білими хмарками. Так побачила рідне місто художник-постановник Світлана Слюнкіна.

Красиво. Багато простору. Стільки, скільки потребує балет. Єдине, що ще з’являється на сцені, — лавки, на яких сидять дівчата, парочки. На репетиціях ще можна було бачити фотопроекції на екрані: там змінювались фотографії з життя старого Донецька. Отже, вистава про життя, історію, людей, душу Донецька. Але про саме місто не йдеться в жодній із пісень, всі вони просто з репертуару «тих часів».