Стою на сцені Київського будинку вчителя. По щоках котяться сльози, а чому я плачу? Важко усвідомити, що настала мить, на яку чекала вісім років, відколи почала брати участь у конкурсі, — в руках я тримаю диплом за перше місце на ІІІ етапі ІX Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика.

Зовсім не вкладається в голові те, що диплом я отримала, навчаючись в Українському фізико-математичному ліцеї Київського національного університету імені Т. Шевченка.

...Тримаю довгожданий диплом, на пакеті з подарунками написано: «Я люблю українську мову». Тільки-но прочитала ці слова, згадала тата, який щоразу, коли їхала на конкурс, повторював: «Бог дав тобі шанс жити на дивовижній землі, в твоєму серці посіяна безцінна зернина любові до рідної мови, не покинь її, а викохай».

У моєму житті були і є люди, які викохали мою зернину. Згадую першу вчительку української мови та літератури Щепан Оксану Миколаївну. Згадую свої сльози, які капали на зошити з не повністю виконаним завданням за 8-й клас (коли я була у 5-му). Саме вона відчиняла мені двері у найдивовижніший світ фразеології, орфографії, лексики та морфології.

Я прагнула відкривати для себе нові світи і після восьмого класу поїхала вчитися до столиці (а до цього часу жила в писанковій Коломиї, що на Івано-Франківщині). Думала, у фізико-математичному ліцеї нікому не буде діла до моїх знань з рідної мови. Але й тут знайшлась людина, котра допомогла знову повірити в свої сили. Порало Наталія Дмитрівна, моя нинішня вчителька з української мови та літератури, із захватом сприйняла те, що я вже сім років до вступу в ліцей беру участь у цьому конкурсі, й дала мені поштовх для руху вперед. Саме її щасливу посмішку я зустріла, коли поверталася зі сцени до свого місця в залі.

Наталія КІШКІНА,учениця 9-го класу.

Київ.

На знімку: Наталія Кішкіна (ліворуч) і Наталія Порало — щаслива мить після нагородження.