Рядового осіннього призову однієї з військових частин, що дислокується в Калинівці на Вінниччині, затримали одразу в день втечі і доставили у військову прокуратуру Вінницького гарнізону.

Довго шукати втікача не довелося, він був удома, у батьків у райцентрі Піщанка Вінницької області. Каже, не встиг навіть маминого борщу з’їсти, як за ним приїхали і забрали назад на службу. Кохана дівчина теж образилася. Телефонувала після того, запитувала, чому не зайшов хоча б на хвилину? Солдат не приховує причину втечі: «У мене спина болить, а ніхто не вірить, хотів з батьками піти в лікарню...».

20-річного Юрія в армію призвали у листопаді минулого року. «За ці місяці я вже тричі лікувався у Вінниці у військовому госпіталі, — каже хлопець. — Мав запалення легенів. Була застуда, висока температура. Цього разу ангіна замучила». Незадовільний стан свого здоров’я юнак пояснює тим, що він з Чорнобильської зони. Народився у Коростені, на другий рік після аварії на ЧАЕС, 6 травня 1988 року. Щоб хоч трохи уберегти дітей від біди (у сім’ї є ще старший син, він хворіє на цукровий діабет), батьки змушені були змінити місце проживання. Переїхали на Вінниччину. Живуть у Піщанці. Батьки вже на пенсії. Юрій після школи навчався у профтехучилищі на газоелектрозварника. Перед армією працював за спеціальністю на одному з підприємств Піщанки. Найбільше хлопця допікає хвороба спини. «Мені лікарі встановили діагноз сколіоз ще в школі, — каже Юрій. — Я про це казав у військкоматі під час проходження медичної комісії. Але все одно написали, що здоровий...».

Юрій служить у такелажній роті. «Простіше сказати, ми — звичайні вантажники, — пояснює хлопець. — У наші обов’язки входить завантажувати ящики з боєприпасами на машини, або переставляти їх із старої тари у нову». За один день, уточнює хлопець, на одного солдата припадає більше двох тонн боєприпасів. Ящики важать від 30 до 100 кілограмів. «Поки я не тягав такий груз, спина так не боліла, а тепер...».

Після того, як Юрій вилікував у госпіталі ангіну, попросив лікаря, щоб йому обстежили спину. «Мене чомусь завели до невропатолога, — продовжує хлопець. — Я їм кажу, що спина болить, а вони дивляться на мене і мовчать». Така неувага і байдужість переповнили чашу терпіння солдата. «Прапорщику, який приїхав забирати мене з госпіталю, я сказав, що йду в туалет, а насправді вийшов на вулицю і пішов до КПП, — продовжує Юрій. — Вирішив поїхати додому, попросити батьків, щоб завели до лікарні. Все одно мені написали, що ще п’ять днів не можна йти на роботу».

На КПП у Військово-медичному центрі його ніхто не зупинив. «Спочатку я йшов пішки у напрямку автовокзалу, — каже Юрій. — Трохи вагався, їхати додому чи повернутися назад. Недаром кажуть, що здоров’я дорожче за все. Боявся зустріти патрульних. Їх побачив тільки тоді, коли вже автобус від’їхав від автовокзалу».

Після обіду Юрій переступив поріг батьківської хати. Мама й тато не дуже зраділи синові. Їм уже зателефонували з частини і повідомили, що Юрій утік з армії. Солдат каже, що батько їх заспокоїв. «Тато знав, що я їду додому, я йому про це сказав по телефону з автовокзалу, — уточнює Юрій. — То він це передав офіцеру, який дзвонив до батьків. Я навіть маминого борщу не встиг з’їсти, як за мною вже приїхали, — каже Юрій. — Завезли зразу до Військової служби правопорядку. Там я пробув ніч. А наступного дня доставили у військову прокуратуру. Я все пояснив так само, як і вам. Втік тільки тому, щоб показатися лікарям».

Після повернення у частину солдата-втікача призначили незмінним днювальним. З шостої ранку і до десятої вечора не відходить від тумбочки при вході в казарму. «Від того, що весь день на ногах, теж болить спина, — каже хлопець. — Щоправда, мені почали колоти знеболювальні. Щоранку роблять по одному уколу. Від них почуваюся сонним. Може, там є якийсь препарат сонної дії. Після уколу приблизно на дві-три години біль у спині стихає, а потім знов дає про себе знати».

Коли матеріал був підготовлений до друку, стало відомо, що солдат-втікач вчинив спробу самогубства. Сталося це в гарнізонному лазареті Вінницького військово-медичного центру приблизно о 8-й годині 30 хвилин 20 березня ц. р. Як зазначено у довідці лікарів про скоєння спроби суїциду, лезом бритви військовослужбовець здійснив два порізи в ділянці лівого передпліччя. Довжина кожного порізу — сім сантиметрів. На щастя, закривавленого солдата помітила медсестра, йому надали першу допомогу з подальшим лікуванням у хірургічному відділенні. Психіатр Вінницького військово-медичного центру після обстеження встановив такий діагноз: «Ситуативно зумовлений астенно-депресивний розлад. Суїцидальна спроба».

Як нам стало відомо, напередодні солдат-втікач на лікарняному ліжку давав пояснення слідчому Військової служби правопорядку. Дивує те, що командування частини не повідомило про випадок батькам солдата. Принаймні ні в день спроби суїциду, ні у два наступні дні батьки не знали, що сталося з їхнім сином. Ще один приклад того, як в армії приховують від батьків те, що відбувається на службі з їхніми дітьми. Його відправили на обстеження в клініку психіатрії Головного військово-медичного клінічного центру в Києві. Брат солдата повідомив, що зв’язатися з ним по телефону немає можливості, абонент постійно поза зоною досяжності. Під час останньої розмови хлопець просив йому не телефонувати, казав, що сам робитиме це. Повідомив, що їде в Київ на обстеження. Розмова несподівано перервалася.

Вінницька область.

Довідка

Коментар заступника військового прокурора Вінницького гарнізону Івана КЛИМ’ЮКА:

— Кримінальна відповідальність за самовільне залишення розташування військової частини настає після трьох діб відсутності в частині солдата строкової служби. Для інших військовослужбовців цей термін становить десять діб. Солдата, про якого йдеться, повернули в частину в день втечі. Тому кримінальну справу стосовно нього не порушуватимуть. Його буде притягнуто до дисциплінарної відповідальності. А це — в межах компетенції командира військової частини, де служить солдат. Крім того, ми з’ясуємо у Військово-медичному центрі, чому солдат незадоволений лікуванням. Адже, за його словами, саме це стало причиною втечі.