До набуття Україною незалежності Микола Расшибін (на знімку) працював на заводі «Електроприлад» і навіть гадки не мав, що колись доведеться інженерний фах змінити на аграрний.

Звичайно, до матері в мальовниче село Китайгород, що у Кам’янець-Подільському районі на Хмельниччинні, навідувався, допомагав їй у розпал сезону поратися в господі. Але щоб всерйоз замислюватися над секретами праці на землі, то цього не було.

Міська квартира, побутові зручності, ширші можливості комунікації й досі для нього та його дружини є важливим аргументом, щоб не переїжджати в село назавжди. Але щойно блисне весняне сонце — подружжя відряджає саме себе на город. І товчеться на ньому до пізньої осені. Микола Назарович уже називає тепер своє хобі з 17-річним стажем бізнесом. Ще б пак: домашні сотки дають йому прибуток до 50 тисяч гривень за сезон.

Кожен сам собі технолог

А міг би він пройти мимо свого «золотого ключика», як це зробили інші колеги по заводу, та й не тільки вони, а мільйони українців... Хто подався за кордон, хто стоїть на базарі, торгуючи корейським та турецьким товаром. Пан Микола теж спочатку, після скорочення, щоб заробити на шматок хліба, «човникував». Найчастіше їздив до сусідньої Польщі. І його просто-таки приголомшило, як поляки чаклують над своїми нивками. І що це за диво, гадав він: на дворі весняна теплінь, а то й літо, а в них земля снігом ще вкрита?! Згодом дізнався, що «замети» — то агроволокно, воно дає змогу зберегти від холоду та шкідників, від посухи полуницю. Тільки-но вона дозріла — українці з його рідного Поділля потягнулися вервечкою до сусідів на заробітки, покинувши свої городи, паї з набагато родючішою за польську землею. «А в себе вдома ми це робити не можемо»? — поставив питання руба. І завів у городі ягідник.

Сьогодні Микола Назарович може критикувати рекомендації стосовно вирощування, догляду за полуницею, що їх пропагували впродовж десятиліть навіть відомі наукові авторитети. Ретельно записуючи кожен свій крок, Расшибін проаналізував усі переваги та недоліки і нікому не радить садити полуницю в серпні. Бо й сам не раз втрачав висаджену чудову розсаду у жнивну спеку. Якщо восени — то пізньої. Але краще — навесні. До того ж городник не просто заміняє старі рослини молодими, що виросли на вусах. У нього дві грядки: одна для вирощення ягід, друга — «маточник», на якій не дає дозріти жодній ягоді, всі обриває. Кожен вус він ділить на сорти. Що ближче молоді розетки до куща-«матері», то й ціняться вони більше. Пан Микола бере лише перший, другий та третій, усе інше, каже, — бур’ян. Пересвідчився: «далекі» розетки не дадуть належної продуктивності. Він і на базар таку розсаду не носить: навіщо людей підводити? А восени продає лише кущі з ягодами — щоб покупець бачив, які чудові плоди виростають.

Тільки-но майбутні рослини утворюють гарні кореневі мички, господар поспішає прибрати їх із маточника. Ретельно помивши та просушивши під навісом цю розсаду, чоловік запаює кожен кущик в окремий целофановий пакет і складає в холодильник, виставивши належну температуру. Щойно навесні зійде з грядок сніг, кущі можна саджати. Від холоду порятує агроволокно, а також мати з очерету, які заготовляє сам. Агроволокно дасть змогу зібрати врожай чистим та незіпсованим шкідниками. Раніше купував чорну плівку, та розчарувався в ній — від слимаків під нею відбою немає. Щоб ягідник швидше заквітував, потрібно зрошувати його теплою водою. В жодному разі не криничною, що має багато солей. Уся дощова вода на подвір’ї Расшибіних збирається. Тільки ніхто відром її не носить. Від ринв на хаті, хліві прокладено канавки до «басейну», під який пристосовано стару бочку. Город Расшибіна не боїться посухи. Під бочкою — пічка, тож за потреби воду можна підігріти. Кожна рослинка отримує свою порцію методом крапельного зрошування. Уся ця саморобна інженерна система працює так злагоджено, що збоїв із врожаєм не буває. Висаджені в березні молоді кущі у травні вже дають ягоди. Були в Миколи Назаровича, як у кожного городника, спочатку й проблеми. Та настирливий чоловік розгадав ягідні секрети, активно цікавлячись, як вирощують цю культуру не тільки в нас, а й у всьому світі. Йому хотілося поширити свій досвід серед приватних господарів, щоб у краї стало менше безробітних. Так чи інакше, а люди мають повернутися до землі, але працювати на ній слід по-новому. Расшибін щедро ділиться секретами з подільськими садівниками та городниками. І кожному пропонує розробляти власні правила, бо всюди умови, ґрунти різні.

Грицько не знав про полуницю

Пригадуєте комедійного героя, який все лежав би на печі та вминав коржі з маком? Ця страва, звісно, — райська. Доки не скуштуєш полуницю. У Миколи Расшибіна вона росте висотою з картопляний кущ. Жодної хімії, стимуляторів росту він не застосовує. Хіба органіку.

Расшибіни переконані, що споживання екологічно чистих ягід зберігає їм молодість. Ніхто їм тих років, що за паспортом, не дає. Домашній десерт із полуниць зі сметаною та сиром у них щодня на столі. Тут і вітаміни, і кальцій, і смак, і аромат... Утім, не тільки це сповнює людину енергією та красою. Натхненна праця, постійний пошук, щоденне спілкування із землею, наповнення її дивовижною енергетикою теж роблять свою справу. А ще багато важить, що Микола Назарович за довгою гривнею не ганяється, не натоптує «панчоху». Він радить не чекати манни ні від держави, ні з небес, а, маючи дві-три сотки, забезпечити власну старість. Нехай вона вас удома не застане — поспішайте в сад та город, каже чарівник із Китайгорода. І ще раз застерігає: пора забути про закордонні поневіряння, припинити працювати на всіх, крім як на себе та Україну. Сьогодні американці отримують з одного гектара 38 тонн полуниць. Це ж не буряки і не картопля. А чимало українців досі вважають розкішшю склянку травневих ягід для власних дітей.

Фото з сімейного альбому.