Для наведення ладу у сфері правосуддя передусім потрібно забезпечити єдність судової системи

Нещодавно один з головних таких «реформаторів», необачно проговорившись, так і сказав: якщо ми не приймемо цей законопроект, то «суди вийдуть із-під контролю».

Саме для забезпечення чергової спроби «взяти суди під контроль» у країні розпочато цілеспрямовану дискредитацію судів і суддів. Вона проводиться системно й організовано, з використанням владних та інформаційних ресурсів, із залученням представників певних правоохоронних органів. За всіма ознаками вбачається політичне замовлення на таку кампанію.

Судову владу намагаються звинувачувати у всіх наявних в Україні бідах. Але треба, нарешті, зрозуміти, що основна причина вітчизняних проблем — не в судах. Вона у кризі управління державою, у глобальному політичному конфлікті і неспроможності його розв’язати правовими засобами.

Хочу заявити: представникам різних гілок державної влади не варто вдаватись до взаємної дискредитації, говорячи про те, що одна система є корумпованішою за іншу і що одні органи держави користуються суспільною довірою, а інші — ні. Уся вітчизняна влада вже давно і серйозно дискредитована в очах громадян. Уся державна влада корумпована однаково, оскільки функціонує за одними принципами і правилами. До всіх державних органів рівень довіри громадян є однаковим — критично низьким.

Та все-таки, оскільки найбільше мусується питання довіри до суду, то скажу про це мовою офіційної статистики.

З року в рік зростає кількість звернень громадян до суду. Торік по першій інстанції суди загальної юрисдикції розглянули 8,9 мільйона справ. Це на три з половиною мільйони більше, ніж у 2004 році. Зростання кількості звернень до суду свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, з другого — про зростання довіри до суду як правового арбітра.

Про рівень довіри людей до суду свідчить і незначний відсоток оскаржених судових рішень судів першої інстанції. Так, у минулому році до апеляційного суду було оскаржено лише 3 відсотки судових рішень, постановлених місцевими судами у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення, а в касаційному порядку — лише відсоток. Це є певним свідченням визнання учасниками правового конфлікту судового рішення законним і обґрунтованим.

Як відомо, особливе незадоволення судами виявляють різні політичні партії, зокрема й ті, до яких дехто наполегливо «прив’язує» певних представників судової влади, у тому числі й мене. Але саме таке незадоволення якраз і свідчить: вітчизняний суд у своїй основі все ще зберігає незалежність.

Ключова проблема правосуддя — кадри

Хоча ситуація у сфері правосуддя є надзвичайно тривожною, що обумовлено багатьма чинниками. Зупинюсь лише на кількох, на мою думку, найвизначальніших.

Передусім це нерозуміння багатьма носіями політичної влади в Україні визнаної у світі аксіоми, що суд — найвищий правовий арбітр, а не засіб задоволення чиїхось політичних, бізнесових та інших інтересів.

Країна вже пережила несумісні із законом вказівки парламенту, що містилися у його постановах, про те, які саме рішення суди мають постановляти у конкретних справах. Ми були свідками ліквідації з політичних мотивів одних судів й утворення з нехтуванням закону інших. Уже нікого не дивують періодично повторювані політичні розправи з окремими суддями, тиск на них, захоплення приміщення судів, блокування їх діяльності. Я вже не кажу про такі начебто незначні дії, як призначення суддям нарад у секретаріаті Президента.

Тож і виходить, що основні загрози вітчизняному правосуддю створюють представники політичних та державних структур, ті, хто за своїм статусом має гарантувати додержання Конституції, забезпечувати своєю діяльністю верховенство права.

Безперечно, на змісті вітчизняного правосуддя вкрай негативно позначається наявний порядок добору суддівських кадрів. Надзвичайно негативним моментом є й те, що за єдиного статусу судді добір кадрів у суди різних видів здійснюється за різними підходами і критеріями. До того ж цей процес є значною мірою заполітизованим.

Прагнучи перекласти всю відповідальність за стан правосуддя на судову владу, звинувачуючи її в незадовільній кадровій роботі з формування суддівського корпусу, штатні критики чомусь часто забувають, що посадові особи судової влади фактично не мають стосунку до вирішення кадрових питань.

А рішення по суті щодо призначення чи обрання судді на посаду ухвалюється відповідними кваліфікаційними комісіями, Вищою радою юстиції, Президентом і Верховною Радою України. Саме від них визначальним чином залежить, хто одягає мантію судді, а отже — яким є наше правосуддя. Це саме стосується і притягнення суддів до відповідальність за порушення закону, рішення про накладення якої приймають саме ці суб’єкти.

Голова Верховного Суду України, якому сьогодні приписують необмежений вплив на формування суддівського корпусу, насправді виконує в цьому механізмі лише функції листоноші. Моя функція зводиться до формальної пересилки матеріалів стосовно кандидатів на посади суддів загальних судів від Вищої кваліфкомісії до Верховної Ради, донедавна — ще й від Державної судової адміністрації до Вищої ради юстиції. До того ж Голова Верховного Суду взагалі не має жодного стосунку до призначення та обрання суддів спеціалізованих судів — адміністративних та господарських.

Виходить парадокс: претензії до якості суддівського корпусу висувають до того, хто бере у цьому лише технічну участь. А головне, що ці претензії найчастіше висувають ті, хто сам формує суддівський корпус і має дбати про чистоту його лав.

Невиконання своїх обов’язків вони прагнуть перекласти на чужі плечі. Взяти хоча б фактичне блокування формування суддівського корпусу за рахунок призначення суддів на посаду вперше.

Ви знаєте, що я недавно звернувся до глави держави з приводу того, що в секретаріаті Президента накопичилося понад 250 подань Вищої ради юстиції стосовно призначення суддів, а укази про їх призначення не видаються більш як 4 місяці. Матеріали щодо деяких кандидатів лежать у секретаріаті більше року. Питання надзвичайної ваги. Розраховував на адекватну реакцію Президента стосовно його вирішення. Натомість у понеділок глава держави своїм указом (хоча ці питання мають визначатися виключно законом) змінив процедуру проходження матеріалів щодо призначення суддів на посаду вперше, повністю виключивши з неї Голову Верховного Суду України.

У державі має бути одна судова влада

Ще однією з основних причин незадовільного стану вітчизняного судочинства є його традиційно хронічне, а в цьому році — критичне недофінансування. З державного бюджету на фінансування судової влади у 2009 році виділено менше двох мільярдів гривень, що становить лише 22 відсотки від реальних потреб. Через катастрофічний брак коштів у багатьох випадках судочинство реально зупиняється.

Ключовим чинником, який обумовлює нинішній стан правосуддя, вважаю недосконалу систему судоустрою в Україні. Вітчизняна судова влада роз’єднана і організаційно, і процесуально.

Фактично функціонують три автономні судові системи: система загальних судів, система адміністративних судів та система господарських судів, в яких різні процедури розгляду справ, різна кадрова політика, різна дисциплінарна практика, різне матеріально-технічне забезпечення.

Очевидним є те, що в державі не може бути кількох судових влад, так само, як законодавчих чи виконавчих. Судова влада повинна бути одна-єдина. Інакше — руйнація судової системи, а з нею — державної влади загалом. Власне, те, що сьогодні й відбувається в нашій державі.

І коли Голова Вищого адміністративного суду Олександр Пасенюк, говорячи про завершення формування системи адміністративних судів, констатує, що «нам удалося побудувати окрему гілку судової влади», мене охоплює велика тривога. Після завершення побудови такої окремої гілки судової влади залишилося під неї побудувати окрему державу.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: я жодним чином не виступаю проти спеціалізації розгляду справ та існування спеціалізованих судів. Я категорично «за» спеціалізацію, але за таку, що насправді поліпшує якість правосуддя, а не ускладнює його.

Однак сьогодні вже стало очевидно — розвиток адміністративного судочинства пішов в Україні хибним шляхом. Це переконливо засвідчили, зокрема, результати комплексного вивчення Верховним Судом України та Радою суддів України практики діяльності Вищого адміністративного суду України, Львівського апеляційного адміністративного суду та двох окружних адміністративних судів. Скажу відверто: таких вражаючих негативних результатів діяльності судів ми не чекали.

Вивченням встановлено, без перебільшення, повний провал за усіма напрямами дії цих судів — в організації їх роботи, в якості та оперативності розгляду справ, у забезпеченні єдиної судової практики та однаковому застосуванні закону, в кадровій роботі. Характерними для діяльності цих судів є ручний розподіл справ, порушення правил підсудності, «кричуща» тяганина. Тільки у Вищому адміністративному суді залишок нерозглянутих справ та матеріалів становить понад 22 тисячі. Величезна кількість справ не розглянута апеляційними та окружними адміністративними судами — в деяких із них накопичилося понад 40 тисяч справ.

Я не кажу вже про якість багатьох судових рішень. Один лише приклад. Вищий адміністративний суд розглядав справу щодо придбання однією юридичною особою в іншої юридичної особи 30 комп’ютерних дискет на загальну суму 60 мільйонів гривень. При цьому покупець заявив про відшкодування йому ПДВ з державного бюджету України на суму 10 мільйонів гривень. Вищий адміністративний суд приймає рішення про зобов’язання відшкодувати зазначену суму коштів з державного бюджету, не з’ясовуючи, чи досліджувався судами нижчих інстанцій економічний зміст цього договору (а сумнівність його очевидна). Хоча закон і практика Верховного Суду націлюють на обов’язкове з’ясування цієї обставини. За браком часу не можу навести інші приклади такого розгляду справ, у тому числі тих, що сприяли «розбазарюванню» землі сотнями гектарів.

Якщо говорити про причини такої ситуації у сфері адміністративного судочинства, то вони мають і об’єктивний, і суб’єктивний характер. Основним об’єктивним чинником є штучність створення повної автономії адміністративних судів, непродуманість їх системи, компетенції, організаційних та процесуальних основ діяльності.

Що стосується суб’єктивних причин, то це — неспроможність керівництва цієї системи судів забезпечити ефективну організацію їх роботи, хибні підходи до кадрової роботи, нехтування визначених законом принципів організації розгляду судових справ.

Пропонована система судоустрою — це «судові джунглі»

Одразу скажу, що під «єдністю» ми розуміємо не ліквідацію системи господарських та адміністративних судів, як дехто закидає, а створення механізмів запровадження єдиної для всієї держави судової практики, тобто однакового розуміння змісту одного закону всіма судами, єдиної для усіх судів системи підбору кадрів, єдиного статусу суддів, єдиного порядку забезпечення судів.

Хіба не таким має бути державницький підхід?!!

А чи такий державницький підхід пропонують нам автори сумнозвісного законопроекту про судоустрій та статус суддів, які вважають за доцільне створити замість єдиної цілісної судової системи аж 5 автономних, позбавляючи при цьому Верховний Суд статусу найвищого суду і роблячи неможливим забезпечення в державі єдності судової практики й однакового застосування судами закону. Неймовірно, але факт: за цим проектом громадянину України, щоб звернутися по захист свого права до Верховного Суду своєї держави — України, потрібно буде спочатку «пройти» Європейський суд з прав людини!

Цим проектом передбачається створити 14 видів судів. Нині в обласному центрі може бути до 8 судів. Додатково 2 вищі суди — кримінальний та цивільний — з’являться в Києві.

Судячи з усього, розробники цього проекту «дослухались» до рекомендацій Венеціанської комісії, яка у своєму висновку на перший варіант проекту (в якому було значно менше видів судів) зазначала, що «така система судів є досить складною і розгалуженою. Очевидно, що складніша судова система, то більший ризик виникнення процесуальних затримок».

Замість того, щоб спростити систему судоустрою, автори законопроекту її ще більше ускладнили. Пропонована система — це «судові джунглі», з яких мало кому вдасться вибратись зі справедливим і законним судовим рішенням.

Передбачений у законопроекті підхід до побудови судоустрою в нашій державі є хибним у своїй основі. Бо замість того, щоб зміцнювати базовий для будь-якої судової системи суд першої інстанції, він «плодить» апеляційні та касаційні суди.

Хоча найважливішим у судовій системі будь-якої держави є місцевий суд, який розглядає справу по суті.

Сьогодні місцевий суд, який найближче до людей, перебуває в найгіршій для здійснення правосуддя ситуації і за умовами роботи, і за завантаженістю. Достатньо сказати, що на кожного українського суддю районного або міського суду на місяць припадає в середньому близько 180 справ та матеріалів. А в багатьох судах — 300—400 справ.

Користуючись нагодою, я хотів би подякувати абсолютній більшості суддів України, які чесно виконують свій обов’язок і витримують таке колосальне, непомірне навантаження. Й водночас вибачитись перед ними за весь той бруд і відверту брехню, які сьогодні звучать на їхню адресу з уст посадовців найвищого рівня.

Повертаючись до законопроекту про судоустрій, зазначу, що він «розбиває» наявні місцеві суди на дільничні й окружні та робить їх дворівневими: перші залишаються на місцевому рівні — в районному центрі, другі «їдуть» в обласний центр.

Він запроваджує незрозумілі принципи спеціалізації судів, утворюючи два різні місцеві суди для розгляду однієї категорії справ.

Так, для розгляду цивільних справ спеціально утворюється окружний цивільний суд. Водночас розгляд тих самих цивільних справ віднесено до компетенції іншого місцевого суду — дільничного. І так у кожній категорії справ: адміністративній, кримінальній.

Мабуть, у розумінні авторів законопроекту це є поліпшенням доступності правосуддя для людей. Не потрібно бути великим реформатором, щоб зрозуміти: за такого судоустрою громадянам доведеться діставатися до місцевого суду в обласний центр — за 100—150, а то й більше кілометрів.

Здавалося б, власний вітчизняний досвід уже мав би всіх навчити. Взяти б, до прикладу, адміністративні справи у спорах щодо пенсій та інших соціальних виплат. Щоб виправдати необхідність утворення окружних адміністративних судів, до їх компетенції віднесли розгляд цих справ. При цьому забули «дрібницю»: що ці спори стосуються переважно пенсіонерів, інвалідів, тобто людей, яким дістатися до окружного суду в обласний центр досить непросто.

Нещодавно парламент повернув розгляд пенсійних та інших соціальних справ до компетенції загальних місцевих судів. Тобто прийняв правильне за своєю суттю рішення, яке відповідає інтересам людей. Однак водночас виникає запитання: для чого було створювати систему адміністративних судів із штатом у тисячу сто суддів, якщо відтепер соціальні справи (а це близько 66 відсотків від загальної кількості справ, що розглядаються окружними адміністративними судами) розглядатимуть загальні місцеві суди?

Проектом пропонується неконституційний порядок призначення суддів на адмінпосади

Уже очевидним, сподіваюсь, для всіх стало те, що здійснювані на сьогодні основні зусилля з так званого реформування переслідують одну мету — встановлення тотального неправового контролю над судами.

Це досягається, зокрема, встановленням потрібного ідеологам цього законопроекту порядку призначення суддів на адміністративні посади. Проектом пропонується порядок, за яким призначення на посади голів судів здійснюватиме Президент України за поданням Вищої ради юстиції.

Це суперечить Рішенню Конституційного Суду, затвердженій Президентом України Концепції розвитку судівництва, міжнародним стандартам незалежності судової влади, зрештою — позиції самого парламенту, який у своїх рекомендаціях за проведеними у 2007 році парламентськими слуханнями про стан правосуддя в Україні визнав за доцільне здійснення цієї функції органами суддівського самоврядування.

Найбільш оптимальним і вже перевіреним часом варіантом є здійснення такого призначення Радою суддів України — вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, абсолютно аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично виключає протиправний вплив на суддів.

Зверніть увагу: виконання Радою суддів цієї функції впродовж майже двох років ні в кого не викликало будь-яких претензій у необ’єктивності, впливі чи втручанні. Непокоїть це лише тих, хто прагне здійснити політико-комерційне «поглинання» судової системи.

Передбачена законопроектом так звана реформа є фінансово «непідйомною» для нашої держави. Тільки на «запуск» пропонованої судової системи, за попередніми підрахунками Державної судової адміністрації, зробленими рік тому, потрібно понад десять мільярдів гривень. Сьогодні — це вже вдвічі більше.

Судді готові до конструктивної співпраці з удосконалення правосуддя

Зі сказаного можна зробити однозначний висновок про те, що прийняття цього законопроекту матиме катастрофічні для правосуддя, та й держави загалом, наслідки.

Такий висновок було зроблено практично під час усіх фахових обговорень так званих президентських проектів на науково-практичних конференціях, у тому числі за участі міжнародних експертів з питань судочинства. Нищівній критиці було піддано об’єднаний варіант цих проектів з боку абсолютної більшості фахівців-практиків та провідних вчених України.

Ось що стосовно цього законопроекту каже Василь Федорович Сіренко — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, колишній голова парламентського комітету з правової політики.

У своїй статті, опублікованій у суботньому номері газети «Голос України», він, вказуючи на конкретні негативні наслідки ухвалення цього проекту, констатує: «Автори проекту, на жаль, про це не подумали, як не подумали і про багато інших дуже шкідливих, негативних, руйнівних для судової системи України наслідків прийняття такого сирого, непродуманого, поверхового, паліативного проекту закону про судоустрій. Залишається сподіватися, що депутати парламенту усвідомлять усю небезпеку того приватного корупційного інтересу, який закладено у цьому законопроекті про судоустрій, і відхилять його як непридатний за всіма критеріями розв’язання проблем судової системи України».

Незважаючи на наведене, в «палких прибічників» цього проекту вистачає совісті стверджувати про наукову підтримку концептуальних положень законопроекту, нехтуючи навіть те, що на минулих парламентських слуханнях з цього питання у 2007 році практично всі науковці, що виступали, не підтримали навіть тодішніх, ще не понівечених варіантів законопроектів про судоустрій та статус суддів.

Наш підхід до виходу із ситуації полягає в такому.

Насамперед потрібно створити передумови для конструктивної роботи з проведення судової реформи. Для цього необхідно відмовитися від силового «проштовхування» у нелегітимний спосіб проекту закону України «Про судоустрій і статус суддів».