У моїй депутатській пошті побільшало листів, зміст яких можна було б узагальнити цим запитанням

Один постійний дописувач із Ріпкинського району Чернігівщини, пан В. Кононенко, наводить приклад колишнього прем’єр-міністра Латвії, котрий нині, у зв’язку із кризою, звернувся з пропозицією зменшити йому пенсію до рівня середньої по країні. Мовляв, соромно отримувати привілейований дохід, коли більшість людей потерпають від нестатків і безробіття.

Отож мій дописувач «переводить стрілки» на народних депутатів і пропонує, щоб особи, добре відомі з участі в різних «шустерних свободах» та інших політичних телешоу, підтримали ініціативу заслуженого пенсіонера Латвії.

«Нині хліб у Ріпках знову подорожчав на 30 копійок і вже коштує 3,2 гривні, — пише В. Кононенко. — Хай уже подорожчали імпортні товари, куплені за валюту. А до чого тут хліб? Бідні селяни виростили рекордний урожай, за копійки його продають, а хліб зростає в ціні. Де логіка? Звичайний грабунок серед білого дня... У кризі, як і в лазні, всі мають бути однакові, щоб спільними зусиллями із кризи вибратись».

Звільненим працівникам нічим платити за хліб, який дорожчає

Слушне зауваження! Тільки от деякі можновладці на місцях «вибираються» досить оригінально, впроваджуючи інші, зовсім не антикризові заходи. Зокрема, днями в низці районів відправлено у двотижневі відпустки «за свій рахунок» половину медиків і всіх працівників культури. У такий спосіб районне й обласне начальство сподіваються відрапортувати «наверх», що немає заборгованості у зарплаті. Просто чудово, як за часів сталінізму: «Нет человека — нет проблем!». Немає зарплати — немає й заборгованості! От тільки з чого, з яких джерел плататимуть за комунальні послуги і за дорожчий хліб оці «засвійрахункові відпускники»?

Тут-таки інше повідомлення: районна влада закриває шкільний спортзал для відвідування дорослими і дітьми у вечірні позанавчальні години, позаяк немає грошей на оплату електроенергії. З одного боку, ніби антигуманно. Але ж, люди добрі, за кожне задоволення потрібно платити. Цей абсолютний закон ніхто не може скасувати, навіть Верховна Рада. Отже, платити треба за оренду спортзалу, за тепло і електроенергію, якщо ми цим користуємося. Бо хтось інший працює на те, щоб було тепло і світло. А те, що не платили досі, а криза нам вказала на цей прорахунок, то слід робити належні висновки, а не ремствувати з приводу втрати докризових благодійних можливостей.

Якщо відійти від емоцій і спекуляцій, що їх нині вистачає навколо цієї теми, і спокійно зосередитись на реаліях, то дійдемо логічного висновку, що криза — витверезна система умов, яка висуває певні вимоги для наведення порядку в організації нашого суспільного життя. Вона вимагає від нас проведення заходів, які повинні відновити баланс між власними ресурсами і їх раціональним використанням, між попитом і пропозицією, між виробництвом і споживанням, між імпортом і експортом, доходами і витратами тощо.

Адже чому виникла криза? Якщо відповісти на це запитання без зайвих подробиць, а з принципових позицій, то криза виникла з причини брехні. Виникла тому, що маса брехні перевищила фактичні можливості механізму життєдіяльності суспільства.

Криза — це суспільно-економічна хвороба. В Україні ця хвороба існувала із середини 1990-х років, перебувала в неявному стані й поступово розвивалася. Розвивалася на догоду владним і привладним «родинам», сформованим у приватних бізнесових інтересах обмеженого кола осіб. Ця кризова хвороба полягала (й надалі полягає) в тому, що замість збалансованого товарно-грошового механізму, побудованого на фундаменті самодостатнього внутрішнього ринку із залученням інтересів всіх членів суспільства, в Україні використовується кланово-олігархічна модель управління державою з одночасним обмеженням можливостей місцевого самоврядування.

Криза вилізла як шило з мішка, коли зменшення попиту на експортні поставки відповідно зменшило доходи бюджету, а «серцева недостатність» продуктивно-виробничої частини внутрішнього ринку не була здатна заповнити вакуум.

На мій погляд, однією з причин такої ситуації є принципове збереження архаїчної «постсовєцької» моделі управління господарством України. Моделі, створеної шляхом перенесення «совєцької» адміністративної піраміди в ринкові умови. У результаті — значна частина економічних важелів перебуває у приватних руках, з їх корпоративними інтересами, що часто-густо суперечать інтересам держави і народу.

Засідання українського парламенту дедалі частіше нагадують балаган

Криза в Україні — це наслідок слів і вчинків не лише тих сотень нинішніх мільярдерів, які, не дуже тримаючись правди, совісті й порядності, хапали, крали і «прихватизовували», а й тих мільйонів наївних та лінивих розумом пересічних громадян, котрі досі вірять словам пишномовних політиканів-«прихватизаторів», а не фактам їх «роботи».

Так, це очевидна правда, що засідання українського парламенту в нинішній кризовий період часом ще більше нагадують балаган. Але подивіться й дослухайтеся уважніше до цього дійства. І тоді зрозумієте, що попри емоційне протистояння і загострення дискусії відбувається чимдалі чіткіше розмежування між тими, хто тримається правди, й тими, хто цю правду намагається замазати і спотворити брудною фарбою брехні.

Наприклад, виступає один із чільних представників так званої опозиції і в надцятий раз повторює ту само заяложену мантру: все дуже погано, далі буде ще гірше, бо нинішній уряд непрофесійний, а от ми — регіонали — професіонали, а тому дайте нам владу і ми вас виведемо з кризи.

За ним виступає бютівець Андрій Шкіль і цілком резонно зауважує: панове регіонали, якщо знаєте, як вийти з кризи, то подайте свою програму виходу чи бодай пропозиції на цю тему. Не лякайте народ, не пророкуйте погіршення, а давайте конкретні проекти! Чи, може, вважаєте Україну чужою для себе державою і радієте, якщо буде гірше?

Пропонуйте, бо інакше ваші обіцянки — це лише кіт у мішку, а реально вам розходиться за те, щоб знову сісти біля державних ресурсів і прокручувати антиукраїнські афери на кшталт «Росукренерго» чи «Венко Прикерченська», як це було в 2007 році за попереднього уряду.

І таких прикладів загострення протистояння у Верховній Раді між істиною і неправдою наразі стало ще більше, ніж торік, коли парламент дуже часто бував заблокований і не працював взагалі.

Тому бачу в нинішньому внутрішньополітичному протистоянні певні позитивні тенденції. Бачу їх також у тому, що чимдалі більше прозрівають виборці, котрі в листах, соціологічних опитуваннях, інтерактивному спілкуванні на радіо і телебаченні починають глибше розуміти причини цього тотального безладу в країні, що його в народі називають «балаганом», головним завданням якого є формула, проста як картоплина: «Роби бедлам, доводь до абсурду і все вали на уряд Ю. Тимошенко!».

Абсурд очевидний: понад 70 відсотків промисловості, аграрного сектору та інфраструктури зосереджено в приватних руках олігархів та їх підручних. Але провину за результати свого приватного господарювання, за те, що вони нині зупиняють виробництво і виганяють людей на вулиці, ці приватні власники (професіонали!) перекладають на Кабмін, та ще й вимагають бюджетних грошей на підтримання на плаву їхніх приватних підприємств державним (тобто нашим з вами) коштом.

А тут — весна. І знову традиційне, ще з комуністичних часів, а нині освячене олігархічною командою «весеннее наступление трудящихся». Зарплату цим «трудящимся» олігархи не платять, проте, як повідомив радіослухач із Харкова, пропонують по 80 гривень на день за участь в акціях протесту в Києві перед Кабміном. І важливо не те, проти чого протестуватимуть безробітні, а те, для вигоди чиїх «спонсорів» потрібні ці акції протесту.

Отож робіть висновки. Бо брехня — це також категорія економічна, цілком конкретна, яка має свою вартість. До того ж брехня має дві прямо протилежні вартості: одну — для тих, хто її виробляє і пускає в обіг, але зовсім іншу — для тих, хто її споживає. Бо ті, хто бездумно «ковтає» брехню, дають заробляти на брехні її авторам. Багато хто з тих, хто повірив (і, на жаль, продовжують вірити!) брехунам, нині потерпають від нестатків і безробіття.

Саме брехливий бізнес і бізнес на брехні стали головною причиною кризи в Україні. Взяти хоча б, для прикладу, масштабну фінансово-банківську аферу, що від грудня продовжується за активної участі Національного банку...

На закінчення, повертаючись до запитання в заголовку цього матеріалу і звертаючи це запитання до себе особисто, відповідаю: вже декілька років поспіль (а тим паче не чекаючи заклику колишнього прем’єра Латвії) майже всю свою депутатську заробітну плату я віддаю з благодійною метою на потреби людей. Справа ця делікатна, а тому не можу нікого закликати використовувати мій досвід. Кожен вирішує сам.

Хоча, звичайно, ті хто має не лише свої шахти, заводи і пароплави, а й вілли в Середземномор’ї, можуть собі дозволити більш широкі благодійні жести...

Віталій КОРЖ, народний депутат України (фракція БЮТ).