З часів повторного обрання Володимира Литвина Головою Верховної Ради минуло 100 днів. Термін невеликий, але за цей час вдалося зробити більше, ніж за цілий рік.

Діалог замість протистояння

У грудні 2008-го вже ніхто не вірив, що парламент знову працюватиме. Верховна Рада шостого скликання більше скидалася на гібрид арени цирку з полем битви, ніж на законодавчий орган. За рік її існування було витрачено майже 800 мільйонів гривень та ухвалено лише 80 законів. Проста арифметика показує, що кожен закон обійшовся платникам податків у десяток мільйонів.

Над Радою нависла загроза розпуску, ситуація видавалася патовою. З одного боку, утримувати недієздатний парламент — дороге задоволення, з другого — його розпуск призвів би до посилення хаосу, поглиблення економічної кризи та встановлення диктатури.

Депутати всіх політичних сил викликали у людей лише одну реакцію: «Дістали!». Але дочасні вибори ситуацію не вирішили б. Оскільки навіть якщо вони й були б оголошені, то проходили б за старим виборчим законодавством, а це майже не змінило б розклад сил у парламенті.

Єдиним виходом із ситуації була слабка надія на реанімацію законодавчого органу. Оскільки «пацієнт був радше мертвим, ніж живим», взяти на себе відповідальність ризикнув би далеко не кожен. Обрали найдосвідченішого: 9 грудня депутати проголосували за Володимира Литвина (а 11-го він розпочав відновлювати працездатність парламенту). За це рішення проголосували 244 народні депутати.

Його професійний рівень не викликав сумніву ні в колег по коаліції, ні в опозиції. «Обрання Голови Верховної Ради — це позитив, який дає можливість розпочати роботу парламенту», — сказав тоді лідер опозиції Віктор Янукович.

«На цій посаді потрібна людина, яка не допустить дочасних парламентських виборів, для нашої країни вони могли б стати катастрофою. У цій ситуації Литвин мав необхідні дані для виконання цих завдань», — висловив думку фракції комуністів депутат Олександр Голуб.

Робота Верховної Ради умовно ділиться на два періоди: до обрання Литвина — і після. До — зламані мікрофони, окупована щитова, бите скло та надуті повітряні кульки, тобто шоу щодня. Після обрання Литвина прихильники епатажу занудьгували: депутати зосередились на законодавчій роботі. Перманентному протистоянню в законодавчому органі, що місцями переходило у бійки, було покладено край, розпочалася рутинна праця, наполегливий пошук консенсусу між представниками непримиренних політичних сил, вдумлива законодавча діяльність.

Після того, як Литвин очолив Раду, витрати на неї зменшилися на 30 відсотків, а зарплати депутатів скоротилися вдвічі. Натомість різко збільшилася кількість ухвалених законодавчих актів. Зокрема, за весь час роботи Верховної Ради шостого скликання, з 2007 року, було розглянуто близько тисячі питань, 53 відсотки з них припадає на час головування Литвина. Половина з 250 законів, ухвалених парламентом майже за рік, були прийняті протягом останніх 100 днів.

Боєздатність команди залежить від капітана, армії — від генерала. Цю істину ще раз довів Володимир Литвин, очоливши Верховну Раду. Депутати залишилися одні й ті самі, а ефективність роботи законодавчого органу змінилася, як за помахом чарівної палички. Утім, Литвин вважає, що і цього замало, і обіцяє: «Робитиму все, щоб Верховна Рада нарощувала ефективність».

Литвин робить те,що пропонують люди

Графік його роботи жорсткий. Між веденням пленарних засідань він опрацьовує і сам пише законопроекти. Під час несесійних тижнів обов’язково їде у регіони, в містечка й села різних областей країни. Оминаючи владні кабінети, Литвин іде до людей. Він не хоче спілкуватися з ними тільки з екранів телевізорів, прагне більше слухати, дивитися людям у вічі.

Литвин, як мало хто інший, розуміє кричущі потреби людей, а також бачить причини проблем країни та шляхи їх вирішення. «Життя в країні не повинно залежати від настрою однієї людини. Слід визначити загальні правила, сконцентровані в законах», — переконаний Литвин. «Але для цього Рада дійсно повинна стати вищим законодавчим органом, тримати руку на пульсі країни і робити все, щоб пульс був нормальним».

Найбільша проблема України в надлишку людського чинника в політиці. Біда не тільки в тім, що українська еліта не здатна до консенсусу на генетичному рівні. Довічному устремлінню до гетьманства потурає чинне законодавство. З одного боку, нечіткість у розмежуванні повноважень Президента і Прем’єр-міністра призводить до перетягування булави, з другого — вибори за партійними списками закріплюють повновладність політсил. «Я розумію, що політичні лідери вже звикли до того, що вони поміщики, а депутати в них — кріпаки. Але це ненормальна ситуація. Треба обирати особистості, а не машини для голосування. Необхідно змінити систему виборів депутатів. Увести відкриті партійні списки», — переконаний Володимир Литвин.

Ще однією обов’язковою умовою нормалізації життя країни він вважає розмежування повноважень і відповідальності між президентом та прем’єром. Інакше і після президентських виборів між новими першими особами держави протистояння триватиме. «Ми вже не можемо жити напівтонами: президентсько-парламентська республіка, парламентсько-президентська... Коли ми читаємо закон про Кабінет Міністрів, то в нас парламентська республіка. Коли Конституцію — президентська. І хто б не прийшов до влади, усі будуть зайняті перетягуванням каната повноважень», — застерігає Володимир Литвин.

І третій великий пласт — реорганізація місцевого самоуправління. «Те, що відбувається в центрі, на рівні регіонів проявляється у гіпертрофованому вигляді. Сьогодні більшість голів обласних організацій не розмовляють з головами обласних рад, йде війна на рівні міста, району», — констатує глава парламенту.

У Голови Верховної Ради великі плани щодо розв’язання намічених проблем. Він налаштований рішуче, хоча праця із упорядкування українського законодавства видається сізіфовою, і популістські бали на ній не заробиш. Але терпіння і досвіду Литвину не позичати, тому сподіватимемось, що йому ще багато вдасться зробити.