Цього року минає 70 літ з часу боїв на Халхін-Голі

Ця війна, в якій брали участь і українці, була локальною, невеликою порівняно з тією, яку пережили мільйони людей в 1941—1945 роках. Але, незважаючи на це, вона вплинула на хід історії. Поразка у ній Японії стала вирішальним моментом у визначенні її керівництва, чи підтримувати вимоги А. Гітлера розпочати негайно війну проти СРСР. Вони на це не наважились. У зв’язку з цим майже двадцять стрілецьких дивізій, декілька танкових корпусів, що дислокувалися на Далекому Сході, були таємно переправлені восени 1941 року під Москву. Саме завдяки їм удалося затримати просування німців і навіть перейти у наступ.

90-річний Іван Петрович Штанько (на знімку) з Чернігова — один з небагатьох ветеранів, якому «пощастило» брати участь у війні в Монголії.

— Я родом із села Гужівки Ічнянського району Чернігівської області, — оповідає він. — Дитинство було тяжке, голодне. Пас свиней, потім корів. Ледь пережив 1933 рік. Тоді помер батько, багато сусідів, сотні односельців. Дід з нового врожаю наївся зерна — і від того теж відійшов на той світ. Забрали у нас корову, коня, усю картоплю. Такі були часи. А потім якось попустило. Працював у колгоспі, пас корів. У 1938 році мене призвали в армію. Я потрапив у Новочеркаськ у полк зв’язку. Там я освоїв азбуку Морзе. І ось улітку 1939 року нас, 32 зв’язківців, посадили в поїзд і повезли в далеку Монголію.

Вона тоді називалася Монгольською Народною Республікою. Правив у ній Хорлогийн Чойбалсан, голова ради народних комісарів і голова ради міністрів. Водночас керівник уряду був головнокомандувачем Монгольської народно-демократичної армії. Він, орієнтуючись на СРСР і соціалізм, брав у всьому приклад зі Сталіна. Навіть у репресіях. Монгольський маршал винищив не тільки своїх опонентів, а й тисячі монахів, представників заможних верств.

— Майже місяць ми їхали залізницею до Кяхти, а далі пересіли в кузови автівок, — продовжує ветеран. — І їдемо Монголією. Бува, сотні кілометрів — жодної душі. Тоді в цій величезній країні проживало десь 900 тисяч населення. Гори, долини, трава вище пояса. Монгольська армія — на маленьких лахматих конях. Я не бачив на кіннотниках якоїсь форми. Халати. Шабля-клинок. Якісь рушниці.

Радянські солдати з’явилися у МНР за проханням про допомогу ще у вересні 1937 року. Та це був невеличкий контингент. Японські війська, скориставшись цим та слабкістю монгольської армії, раз по раз у наступні місяці влаштовували провокації, військові акції, нарощували свою присутність у прикордонні. У травні 1939 року японські підрозділи здійснили кілька рейдів проти монгольських застав і далі продовжували збільшувати свої сили на захопленій території МНР.

У кінці червня їх сили в цьому районі налічували 38 тисяч військовиків, 135 танків, 225 літаків. Їм протистояли 12,5 тисячі радянських та монгольських солдатів (4680 кіннотників. — Авт.), 109 гармат, 266 бронемашин, 82 літаки. Розділяла їх річка Халхін-Гол. Уже 2 липня японці наважилися перейти в наступ. Однак ні цей, ні наступні (8—11 липня, 24—25 липня) не дали наступаючим перемоги. Навпаки, вони зазнали великих втрат.

Водночас на підтримку виснаженим у запеклих боях частинам прибували з СРСР свіжі дивізії. У складі нового поповнення був і чернігівець, рядовий І. Штанько.

— Нас, зв’язківців, розмістили поблизу великої гори Хамар-Даба, — каже він. — Ще до нашого приїзду у ній було видовбані ніші, у яких ми розмістили нашу апаратуру. Поряд була річка Халхін-Гол. Вона була така, як Десна. Але швидка, холодна. Японці піддавали наші позиції артобстрілу, бомбили. Кілька моїх товаришів при цьому загинули. Але ворогам не вдавалося зруйнувати кам’яне склепіння ніш. Наш батальйон № 405 забезпечував зв’язок армійського штабу з командуванням у СРСР. Я особисто відкритим текстом передавав азбукою Морзе повідомлення про ситуацію на лінії фронту, будівництво укріплень.

24 серпня японці готувалися розпочати наступ, аби оточити і знищити прибулі дивізії. Для операції вони мобілізували 75 тисяч військовиків, переправили на бойові позиції 500 гармат, 182 танки, перегнали у прикордоння 300 літаків. У свою чергу командувач радянських військ Григорій Жуков теж вжив заходів для збільшення своєї армії до 57 тисяч солдатів. Вона мала 542 гармати та міномети, 498 танків, 385 бронемашин, 515 літаків. Щоб перехопити ініціативу, радянське керівництво 20 серпня розпочало контрнаступ.

— Усе небо було покрите нашими літаками, як оце літаючим воронням над містом, — пригадує І. Штанько. — Била артилерія. Позиції японців за якусь годину були «переорані» вибухами. Стільки загинуло піхоти! Від такого несподіваного удару вони вже не могли оговтатись.

23 серпня значні сили японців були оточені, а 27—31 серпня повністю знешкоджені. Втрати їх за кілька місяців становили: від 52 до 55 тисяч солдатів (загиблих до 25 тисяч), 660 збитих літаків. Радянсько-монгольські союзники мали до 10 тисяч вбитих та 207 підбитих літаків.

— Після цього я ще рік служив в Улан-Баторі, — згадує ветеран. — Часто бачив Г. Жукова. Мене вразила монгольська столиця. Це фактично велике було село з юрт. Монголки курили. Вони не знали, що таке хліб. Не було магазинів. Тільки базари.

Демобілізованого солдата двічі образили: забрали новий одяг і вручили старий, поношений. Він настільки просочився димом, потом, що люди на вокзалах сахалися від «визволителя Монголії». Але вдома з райвійськкомату наказали і цей одяг повернути. І у родини солдата була проблема знайти якесь ганчір’я, щоб прикрити тіло. А потім знову була війна. Іван Петрович пішов добровольцем у 234-ту Ярославську дивізію і з осені 1941-го по травень 1945 року (!) у діючій армії обороняв Москву, брав участь у визволенні Чернігова, багатьох інших міст і дійшов до Берліна. Дивується сам, як він вижив. Але йому, попри два тяжкі поранення, вдалося повернутися додому з орденом Червоної Зірки, кількома бойовими медалями. Він був першим даішником Чернігова. Організовував з нуля цю службу. Після виходу на пенсію ще довго працював на інших роботах.

Чернігівська область.

Фото автора.