Хліборобська арифметика, здається, має бути дуже проста і зрозуміла: ось це посіяв, ось це виростив. Що кращий урожай — то більше заробив на ньому. Вищі прибутки — ліпше живеться людям. Істини такі давні, що й говорити про них якось незручно. Але ж треба було зуміти викрутити аграрну економіку так, щоб практично жодне із цих тверджень не працювало. Між буденною працею на землі і високою аграрною політикою така прірва, що поглинає всі людські старання.

Скільки посіяв, стільки і зібрав

З ким із керівників господарств не доводилось спілкуватися, просто за голови беруться — розучились рахувати. Хоч як цифри складай, а все одно в мінусах вийдеш. А останнім часом доробились вже до того, що ті мінуси немає на кого скинути, як на своїх же людей. За прикладом довго ходити не треба: немає жодної людини в селі, котру не торкнулась б плата за пай. За минулий рік в області на ці виплати пішло 180 мільйонів гривень. Чи не вперше досягнуто такого результату, коли позаду залишились і пайові борги, і півторавідсоткова ставка розрахунків за землю. Не можна сказати, що ця сума зробила людей багатими і щасливими. Однак у кожному дворі тішились, коли отримали по кілька мішків зерна, борошна, цукру чи ще чого.

Та й потужні орендарі один наперед одного почали заявляти про те, що добровільно, без усіляких спонукань із боку влади та закону, піднімають плату до трьох-п’яти відсотків. Здавалося б, усе людям на користь. Та раптом з’ясувалось, те, що власникам землі добре, заганяє в кут банкрутства господарства. Особливо невеликі, котрі охоплюють одне-два села. Коли в них підрахували, скільки коштів потрібно віддати за тривідсоткової ставки плати за пай, побачили — це тягне майже половину прибутку від урожаю. Воно б і не шкода було, якби решти вистачило і на нову посівну та жнива, і на розвиток господарства. Однак інфляція з’їдає більшу частину заробленого, тому дилема «платити чи не платити» набуває значно трагічнішого забарвлення — бути чи не бути господарству взагалі.

Хоча Хмельниччина ще не розпочала посівної, однак вже тепер економісти підрахували: затрати на гектар зернових у цьому сезоні становитимуть близько чотирьох тисяч гривень. Якщо вдасться зібрати по сорок центнерів з гектара (а до такої планки середньої врожайності хлібороби краю рідко коли дотягують), то за ціни в тисячу гривень за тонну зерна якраз і вдасться витиснути з урожаю те, що в нього вклали. За цих умов у задачці запитується: а де ж взяти не мільйони, хоча б тисячі, щоб господарству жити?

Про свої майбутні заробітки керівники навіть думати бояться. Тривожить інше — як же тоді хоча б за людські паї розрахуватись?

Відсоток до відсотка, а роботу забрали

Таких курйозних задач у теперішній аграрній економіці хоч відбавляй. Ну, здавалося б, як можуть вплинути пайові відсотки на робочі місця в селі? Не знаєте? То запитайте у керівників, котрі доступно, як кажуть, на пальцях все розкладуть. Ось ще тримається своє господарство в селі. А ось приходить несподіваний інвестор, котрий раптом пропонує власникам землі орендну плату вже не в п’ять—вісім, а в цілих десять відсотків. Не спокуситись на таку оманливу пропозицію сільській бідноті дуже важко. Тим паче, коли навкруги тільки й чути про конкуренцію, що примушує пропонувати вигідніші умови оренди.

Хвиля своєрідних селянських бунтів, коли через звабливі пропозиції село розколюється на два, а то і три ворожі табори, уже прокотилась по області. Не одна заява з проханням розірвати договір оренди та укласти новий лежить у судах. Добре, коли мова йде про «нічийні», запущені землі. Тоді й справді варто обирати серед конкурентів. Але таких полів стає дедалі менше, а апетити потужних інвесторів — все збільшуються. Встояти проти них традиційні місцеві господарства вже не можуть.

Чи справді в такій політиці своєрідної глобалізації полягає майбутнє села, покаже час. Але вже тепер помітні певні тенденції. Потужний орендар, який обробляє десятки тисяч гектарів у багатьох селах, працює на свій капітал. Мало яка з таких компаній хоче і, власне, може взяти на себе відповідальність за цілу низку соціальних моментів. Хто із них погодиться тримати практично збиткову ферму лише для того, щоб дати роботу кільком дояркам? Про ручну працю на своїх полях вони теж практично забули. А тим часом саме вона давала заробітки тисячам людей. Хіба оті старі керівники, котрим ще вдалось втриматись, не знають, що це неефективно, економічно невигідно для господарств? Знають. Але усвідомлюють, що вони несуть якусь частку відповідальності не тільки за прибутки господарства, а ще й за своє село, людей, котрі в ньому живуть.

Ніде працювати — чи буде пенсія?

До всіх фінансових проблем селян тепер додалось ще збільшення відрахувань до Пенсійного фонду. Пільги для аграріїв з кожним роком скорочуються. Якщо торік відрахування становили менш як 20 відсотків, то тепер вони перевищили 26. Здавалося б, такий крок має піти на користь сільському пенсіонерові. Та чи справді це так? На Хмельниччині із майже півмільйона пенсіонерів левову частку становить саме сільський. А при цьому пенсія у нього чи не найменша. Аж ніяк не всім навіть вдається дотягнути її до середнього розміру в 751 гривню.

Нинішнє збільшення податкового навантаження на господарства теж не обіцяє будь-якої надбавки для конкретного пенсіонера. Навпаки, проблеми наповнюваності Пенсійного фонду стають дедалі відчутнішими. За прогнозами, в першому кварталі фонд оплати праці в області скоротиться на кілька відсотків порівняно із минулим роком. Серед тих, хто зменшить зарплату до мінімуму, буде і аграрний сектор. Ще торік майже п’ята частина господарств області не змогла забезпечити зарплатного мінімуму. Сподіватися тепер, що ці показники зростуть, немає жодних підстав. А от в тому, що збільшене податкове навантаження стане ще одним зашморгом на шиї в аграріїв, сумніватись не доводиться.

Можна було б назвати аграрну фінансово-економічну політику викривленою, спотвореною, недолугою, якби вона взагалі існувала. Про які плани, перспективи може думати господарство, яке живе тільки в очікуваннях чергового підвищення цін, податків, платежів. Що здатне запропонувати своїм робітникам і пенсіонерам? Із партнерів, які не можуть існувати один без одного, вони перетворились на антагоністів. Те, що вигідно робітникові, власникові землі (висока зарплата, щедрі розрахунки за оренду землі), стає згубним для господарства.

Хмельницька область.