Черговий проект закону про судоустрій чи план створення повної корумпованості судової системи

Залежність суду від високопосадовців, так само як і від дуже багатих громадян, унеможливлює здійснення об’єктивного, неупередженого правосуддя. Ось чому судоустрій у державі має бути поставлено таким чином, щоб виключити ці очевидні небезпеки, що повторюються день у день у діяльності українського суду. Пропонований проект про судоустрій (проект Ющенка—Ківалова, як його назвали у пресі; див. «Дзеркало тижня» №32 від 30 серпня 2008 року), на жаль, не знімає ні тієї, ні іншої небезпеки. За такого проекту «розцвітатиме» і «телефонне право», і корупція в судах, тільки в більш відвертих цинічних формах і значно більших масштабах. Судіть самі, шановні читачі. Проект передбачає по суті ліквідацію Верховного Суду України як повноцінного органу, що здійснює правосуддя. Верховний Суд скорочується до 16 суддів з 95 і не розглядає повсякденно конкретних справ, крім справ у зв’язку з винятковими обставинами. Сьогодні громадянин, не знайшовши законності і справедливості у загальних і спеціалізованих судах, покладає свої надії на Верховний Суд, на високий професіоналізм тамтешніх суддів. Автори проекту позбавляють громадянина такої можливості. Створюючи за проектом тільки системи спеціалізованих судів, автори в рішеннях Вищих спеціалізованих судів бачать верх правосуддя і забороняють громадянам оскаржувати рішення цих судів. Остаточне рішення у справі (згідно з проектом) — це рішення Вищого спеціалізованого суду. А що робити, якщо цей суд помилився? Автори проекту вважають, що цей суд не може помилятися, бо не може помилятися ніколи. Це ми вже читали у А. П. Чехова. І нам знову без сорому пропонують аргументи чеховських героїв.

Сьогодні, приміром, Вищий господарський суд «творить» таке правосуддя, що палата з господарських справ Верховного Суду завалена скаргами сторін у справі. Завтра, якщо приймуть цей, багато в чому недолугий, недосконалий, непродуманий проект закону про судоустрій, цих скарг не буде, але не тому, що судити почали професійніше, а тому, що скаржитися не буде куди. Беззаконня і несправедливість тріумфуватимуть, а істина знову залишиться сиротою, що її депутати Верховної Ради не пускають у зали правосуддя, у разі прийняття даного законопроекту. Одним із аргументів прихильників ліквідації правосуддя у Верховному Суді є те, що, мовляв, у Верховному Суді здійснюється повторна касація, а це неприйнятно згідно з процесуальними принципами. Мені видається, що тут сформувалася необґрунтована помилкова думка. Палати Верховного Суду, сформовані за спеціалізованим принципом, не здійснюють повторну касацію, а здійснюють ревізійну судову функцію.

Виходячи з конституційних принципів організації і діяльності судової системи України, у нас існує три інстанції розгляду, прийняття і оскарження судових рішень. Перша інстанція — місцеві суди, друга — апеляційні суди і третя інстанція — касаційні суди. У порядку апеляційного оскарження вищестоящий суд переглядає справу по суті з перевіркою розглянутих судом першої інстанції доказів і виносить своє рішення, скасовуючи тим самим рішення суду першої інстанції.

У касаційному порядку вищестоящий суд перевіряє тільки дотримання закону нижчестоящим судом, не вдаючись у фактичні обставини справи і тільки в рамках заявленої скарги. Скасування рішення нижчестоящого суду в касаційному порядку тягне за собою передавання справи на новий розгляд у нижчестоящий суд, але в іншому складі суддів. Однак поряд з цими основними формами оскарження судових рішень, які не набрали чинності, у деяких країнах існує і змішана форма оскарження — ревізія, що поєднує риси і апеляції, і касації. За ревізійної форми вищий суд не зв’язаний рамками скарги і може перевіряти не тільки законність, а й обґрунтованість рішень нижчестоящих судів. Він може скасувати рішення нижчестоящих судів і ухвалити своє, як і при апеляції, але може і повернути справу на новий розгляд у нижчестоящий суд, як при касації, і може відкоригувати рішення нижчестоящого суду без його скасування.

Саме цим, ревізією судових ухвал нижчестоящих судів, і має займатися Верховний Суд України. Наші горе-реформатори демократи реформи у всіх сферах державного управління тупо, як прості посередності, списують із практики Заходу, не розуміючи того, що на Заході всі системи управління, сфери й інститути законодавчої, виконавчої і судової влади працюють в умовах іншої правової культури. От і автори цього закону про судоустрій списали у Німеччині систему вищих спеціалізованих судів, а ось ревізійну форму оскарження в вищестоящих судах не списали і постійно наголошують, що у Верховному Суді здійснюється повторна касація, не розуміючи того, що Верховний Суд з природи своєї повинен займатися ревізією судових рішень, прийнятих нижчестоящими судами, включаючи і вищі спеціалізовані суди. Саме ревізією, а не касацією, як стверджують наші демократи-реформатори. Без ревізії остаточно прийнятих загальними і вищими спеціалізованими судами судових рішень наша судова система перетвориться на замкнуту непробивну корупційну корпорацію, що безкарно творить свавілля і беззаконня. Уже сьогодні формула суду: «рішення остаточне і оскарженню не підлягає» спричинила те, що сам суд, самі судді не можуть виправити прийнятих ними вочевидь помилкових судових ухвал. І коли судові помилки розкриваються пресою чи прокурорами, то формула «оскарженню не підлягає» стає юридичним глухим кутом, якого не можна подолати. Автори проекту закону про судоустрій цей юридичний глухий кут узаконюють до повної непробивності положенням про те, що рішення вищих спеціалізованих судів остаточне, і навіть якщо воно помилкове, його виправити не можна. Таким чином, дається повний простір для корупції недобросовісних суддів за повної їх безкарності. З таким підходом до побудови судової системи погодитися не можна. До речі, у дуже розкритикованій горе-реформаторами радянській судовій системі судові помилки можна було виправити через протест голови суду або прокурора, і ця практика цілком себе виправдовувала як форма ревізії судових рішень і гарантії від судових помилок.

У правосудді, як і в медицині, кожна помилка занадто дорого коштує

Тому відмовлятися від можливості виправити судову помилку не тільки нерозумно, а й шкідливо, злочинно. При цьому йдеться не про те, щоб судитися до нескінченності, а про те, щоб мати процесуальні і системні можливості зупинити судове свавілля, якщо воно виявляє себе в особі конкретних суддів. Автори проекту закону про судоустрій цілковито відмовилися у системі судоустрою від судів загальної юрисдикції і пропонують усі суди побудувати за принципом спеціалізації. Цей підхід не відповідає не тільки Конституції України, а й природі судової юрисдикції. Так історично склалося ще з часів Давнього Риму, що основними галузями законодавства первісно виступали цивільне і кримінальне. І вся юрисдикція судів визначалася за всіма фактичними обставинами юридичних конфліктів рамками цивільного і кримінального законодавства. І тільки з розвитком виробничих і соціальних відносин поступово почали відбруньковуватися інші галузі законодавства, переростаючи в новітні часи у галузі права. Однак фундаментальними галузями законодавства залишаються цивільне і кримінальне. От ці основоположні «маткові» галузі і покладені в основу системи судів загальної юрисдикції.

Судова система без фундаменту основоложних галузей цивільного і кримінального права у судах загальної юрисдикції почне продукувати у своїх замкнутих спеціалізованих корпоративних судових підсистемах власне галузеве тлумачення законодавства, галузеву оцінку фактичних обставин, галузеве визнання юридичних фактів, що в кінцевому рахунку призведе до неконтрольованих колізій у правозастосуванні, до міжгалузевих конфліктів у тлумаченні закону, до хаосу та анархії в судовій системі. За жодних обставин неприпустимо руйнувати скріплюючий фундамент соціальної системи. Це пряма загроза правопорядку і законності. Автори проекту, певно, цього не розуміють, інакше вони не посміли б так легковажно ліквідувати суди загальної юрисдикції і натомість створювати два корпоративні нові суди цивільних і кримінальних справ, зовсім автономних і не пов’язаних жодними принципами з іншими і судами, і галузями законодавства.

У своєму проекті про судоустрій автори не вирішили і болюче питання про роль голів судів у судовій практиці. Сьогодні голови судів скоріше виступають не організаторами суддівської діяльності, а господарями, які взяли суди в оренду чи навіть приватизували у власність. Покладення на голів судів відповідальності за стан справ у суді, аж до змісту судових рішень, призвело до такої порочної практики, коли судді доповідають голові проект судового рішення, і він має можливість його коректувати, коли сторони, учасники процесу мають можливість прийти на прийом до голови і скаржитися на суддю або переконувати його, що закон на їхньому боці, коли голова забирає справу в незговірливого судді і передає її згідливому. Більше того, багато хто з близьких, родичів голів судів постворювали юридичні фірми чи адвокатські контори і надають платні юридичні послуги в тих судах, де їхні родичі здійснюють правосуддя. Це, безперечно, вищий ступінь корупції. Автори обговорюваного проекту начебто і намагаються обмежити свавілля голів судів, але роблять це паліативно, половинчато, несміливо і непослідовно. Наприклад, автори вводять у ст. 8-й проекту положення про те, що розподіл судових справ здійснюється через автоматизовані системи на принципах черговості з урахуванням спеціалізації суддів і їх завантаженості. Однак одразу встановлюють, що голова суду несе персональну відповідальність за забезпечення порядку розподілу судових справ між суддями. Думаю, що в кожному суді буде «свій» порядок, і судді покірливо йому підкорятимуться. Але ж є спеціальний орган — Державна судова адміністрація, котра і повинна встановлювати, обслуговувати і контролювати автоматизовані системи у всіх судах, у тому числі й автоматизований розподіл судових справ, усуваючи голів судів від цього процесу.

Або візьміть питання про призначення суддів на адміністративні посади (ст. 20 проекту). Тут також проект передбачає, що рекомендації про призначення судді на адміністративну посаду нижчестоящих судів даються головами вищестоящих судів. Створюється враження, що автори зовсім не враховують теорію владовідносин, відповідно до якої найголовнішою ознакою влади одного суб’єкта над іншим є залежність у будь-яких можливих варіантах. Якщо від голови вищестоящого суду залежить чи буде дано рекомендацію судді на адмінпосаду, то відносини залежності очевидні, а отже, ці відносини перебувають за півкроку від корупції.

Особливо злободенне питання про залежність суддів від голів судів. Автори проекту зовсім не приділили цьому великому і болючому для судової практики питанню належної уваги. Але у ст. 126 Конституції України сказано, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів забороняється.

На жаль, автори у своєму проекті закону про судоустрій зовсім не забезпечили ці вимоги і гарантії Конституції. Повсякденне життя конкретного судді багато в чому залежить від ставлення до нього голови суду. Тут і кар’єрне зростання судді, і його матеріальне забезпечення, включаючи житло, і навіть його свобода у прийнятті судових рішень, і багато чого іншого. Не таємниця, що судді доповідають голові не тільки зміст конкретної справи, а й свою попередню думку про те, яким буде судове рішення. Про яку незалежність суддів можна казати за такої практики. Це, безсумнівно, прямий вплив на суддю, але автори проекту роблять вигляд, що вони не знають цієї суто корупційної практики. Або візьмімо таку корупційну практику, як прийом сторони процесу суддями і головами судів за межами процесуальних відносин. Хіба суд це адміністративна бюрократична установа, де приймають відвідувачів з огляду на посадові обов’язки у порядку скарги по начальству? У країнах, де справді борються з корупцією, у судах не допускається жодних інших контактів сторін з суддями, крім залу судових засідань у рамках процесу. Там судді навіть користуються окремими ліфтами, щоб уникнути таких контактів. А в нас у приймальнях голів судів постійно нудяться представники сторін з конкретних справ, і ми ще обурюємося корупцією в судах, самі створюючи умови для її процвітання.

Мова в судочинстві

Обговорюваний проект не вирішує і мовної проблеми у судоустрої, хоча ст. 10 Конституції України дає всі можливості для розумного розв’язання мовної проблеми в судах, обмежуючи потреби у перекладачах, а отже, спрощуючи й здешевлюючи процес, роблячи його доступним і зрозумілим для мільйонів громадян України. Справа в тому, що ст. 10 Конституції України чітко встановлює, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої держава забезпечує у всіх сферах суспільного життя на всій території України. Однак у частині третьої даної статті зроблено вказівку на те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов нацменшин України.

Що означає гарантувати вільний розвиток, використання і захист мови? Це насамперед забезпечить умови для розвитку, вживання і застосування мови? Де на офіційному рівні має вживатися і застосовуватися мова, щоб вона вільно розвивалася — у державних установах, навчальних закладах, ЗМІ, на побутовому рівні. Суд — державна установа, де мова не просто засіб спілкування, а інструмент процесу. І що зрозуміліший і доступніший цей інструмент для всіх учасників процесу, то легше досягається істина у справі і зрозуміліше застосування закону.

Так уже історично склалося, що в Україні більше десяти мільйонів осіб вважають своєю рідною мовою російську. Більше того, протягом сторіч і в царський, і в радянський часи російська мова використовувалася як засіб спілкування для більш як ста народів і народностей. І у нинішній, незалежній Україні багато представників національних меншин користуються у міжнаціональному спілкуванні саме російською мовою. Ці історично сформовані обставини не можна ігнорувати. Їх необхідно розглядати як об’єктивні передумови для використання російської мови у судовій практиці нарівні з українською мовою на вимогу учасників процесу. Звичайно, найлегше ігнорувати ці передумови, Конституцію України і лицемірно вести процес українською мовою, користуючись послугами перекладача з російської, заплющуючи очі на той факт, що 90 відсотків населення України вільно володіє російською мовою. Я гадаю, що в цьому випадку чиниться наруга над свободою, справедливістю, правами громадян України, що становлять національні меншості. Ніколи не будуть вільними українці в Україні, якщо держава Україна намагатиметься утискувати всередині країни інші народи і народності. Про це свідчить історичний досвід розвитку цивілізацій в усьому світі. Тому в новому законі про судоустрій повинно бути розв’язано проблему мови у судовому процесі на користь громадян, на користь двомовності, а не на користь задубілих у своєму консерватизмі чиновників, що прикриваються лицемірною, ущербною для громадян турботою про національні інтереси українського народу.

На жаль, проблема мови в судочинстві залишається актуальною і невирішеною на законодавчому рівні, а автори проекту навіть не спробували запропонувати варіанти для її розв’язання.

Особливому статусові суддів потрібний особливий порядок їх призначення

У проекті закону про судоустрій дано невиправдано великі можливості для впливу Президента України на судову владу. А це значить, що все оточення президента, насамперед його канцелярія, вся та «шайка» (висловлювання В. А. Ющенка), що формує думку президента, матиме пряму можливість впливати на суддів аж до їхнього незаконного звільнення. От вам і зразок, як плететься через закон корупційна мережа і формуються передумови для «телефонного права». Відповідно до проекту, президент, крім конституційного права призначення на посаду судді на перші п’ять років, наділяється ще і неконституційним правом призначати і звільняти суддів на посади голів і заступників голів судів за пропозицією Вищої ради юстиції.

Більше того, у проекті президент наділяється ще і таким повноваженням, як право ініціювати призначення і звільнення Голови Верховного Суду України. Автори проекту відверто і цинічно проігнорували рішення Конституційного Суду України, де таку практику призначень і звільнень визнано неконституційною. Однак вперто намагаються протягти через Верховну Раду вочевидь неконституційні положення з розширення повноважень президента. Немає сумніву, що такий підхід розширює не тільки повноваження президента, а й корупційні можливості його канцелярії, що стануть просто нестерпними і необмеженими. У цьому прихований сенс таких нововведень. Суди намагаються поставити в таку залежність від канцелярії президента, коли правосуддя відбувається не у суді, а в інших місцях, за межами Конституції, принципів законності і навіть здорового глузду. Законопроект, що розглядається, містить у собі не тільки положення про судоустрій, а й положення про статус суддів. Таке об’єднання в одному законі двох законів з близькими, однак і різними предметами регулювання, не цілком виправдано, бо змушує авторів обмежитися тільки загальними положеннями без докладної конкретизації такого регулювання. А потреба у конкретизації є, тому що статус суддів — це не статус рядових державних чиновників, а особливий статус людей, допущених до здійснення правосуддя, де вирішуються долі громадян і майна, честі і гідності особистості, свободи і справедливості. У країнах буржуазної демократії статусу цих чиновників надають особливого значення. Насамперед це пов’язано з передумовами судової діяльності до корупційних дій. От кілька прикладів, як у країнах західної демократії висувають вимоги до статусу суддів.

Передусім відповідно до Канонів судової етики США «правосуддя не повинне виконуватися особами, за характером своїм несумісними з цією функцією». А це означає, що кандидати в судді проходять серйозну негласну перевірку, включаючи вивчення характеру. Дуже істотним є участь народу у формуванні суддівського корпусу. Наприклад, у багатьох штатах США судді обираються населенням. В Японії призначення суддів верховного суду підлягає перегляду народом під час проведення перших після цього призначення загальних виборів у Палату представників і наступним переглядам під час проведення виборів у Палату представників через кожні 10 років, якщо більшість виборців висловлюється за усунення судді, він підлягає зняттю з посади. У низці країн призначення, переміщення і звільнення суддів входять до компетенції вищих органів суддівського товариства, а не є прерогативою якоїсь однієї гілки влади. У плані вимог до посади судді варті уваги положення законодавства Італії. Відповідно до Укладення про судоустрій особа може допускатися до здійснення судових функцій за наявності італійського громадянства, громадянської правоздатності, бездоганної громадянської і моральної поведінки, включаючи і минулу діяльність, фізичну придатність, відповідність професійним вимогам, установленим законом. Перш ніж стати суддею, особа має пройти стажування як судовий аудитор. Для цього раз на рік у Римі проводиться конкурс за результатами трьох письмових іспитів (з римського, цивільного, кримінального та адміністративного права) і 8-ма усними (з римського, цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного, міжнародного права, з трудового і соціального законодавства, церковного права, цивільного і кримінального процесу і статистики). На кожному письмовому іспиті треба одержати не менше 12 балів з 20, а на усних — 6 балів з 10 і всього не менш як 91 бал. До конкурсу допускаються особи не молодші 21 року і не старші 30 років, які мають диплом юридичного факультету університету. При цьому, якщо Вища рада магістратури вважає, що особа не відповідає вимогам високої моральності і бездоганної поведінки, вона не допускається до конкурсу і не може оскаржити цю думку. Суддя, котрий звільнився із судової системи за власним бажанням, поновленню не підлягає. Не допускається заняття суддями посад у судових органах, при яких їхні родичі до другого ступеня включно або свояцтва першого ступеня перебувають у професійних колегіях адвокатів чи повірених або в яких здійснюють такі функції.

В одному судовому органі не можуть бути судді, пов’язані родинними відносинами або свояками до третьої ступені і не можуть бути суддями, юрист, що працює в одній і тій само судовій системі, люди, пов’язані родинними відносинами або свояцтвом до четвертого ступеня включно. Отже, судді не можна працювати разом із троюрідною сестрою своєї дружини. Безсумнівно, це строгі, але чесні і відкриті вимоги, що запобігають зловживанню судовою владою.

На Заході від усіх державних чиновників вимагають не тільки декларацію про доходи, але і, головне, можуть запитати і про джерела витрат. Якщо чиновник побудував трирівневий особняк, то доречно запитати, а чи сплатив він податки з витрачених на будівництво сум.

У законопроекті про судоустрій, що рецензується, зафіксовано примітивну тривіальну формальну практику вимог до формування суддівського корпусу, що склалася, зовсім без врахування світового досвіду охорони «здоров’я» судової системи. Тому в нас будь-який міліціонер або чиновник, що працює в правових органах, або юрист, який працює у бізнесі, може стати суддею. У нас часто зустрічаються судді, котрі не знають професійно галузей права і процесу. Такі, що не відають, що таке честь і гідність судді, які допускають не тільки аморальну, а й злочинну поведінку. Автори у своєму законопроекті про судоустрій не спробували радикально вирішити жодне з найгостріших питань статусу суддів, обмежившись фіксацією по суті корупційної практики положення судді, що склалася в судовій системі. Проект не відповідає навіть на елементарне просте запитання: скільки суддя може ухвалити помилкових судових рішень на рік, щоб його можна притягти до відповідальності на підставах професійної непридатності? Навпаки, автори проекту оберігають безграмотних суддів від відповідальності, встановивши в ст. 111 проекту, що скасування судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність професійного судді, котрий брав участь у його винесенні. Отже, скільки б некваліфікованих чи навмисно протиправних рішень не ухвалив суддя, він відповідальності не несе. Але ж правосудні чи неправосудні, законні чи незаконні судові рішення — це і є головні вищі критерії професіоналізму суддів. Тому кожна судова помилка повинна розглядатися як надзвичайна подія в роботі суду.

Автори проекту, на жаль, про це не подумали, як не подумали і про багато інших дуже шкідливих, негативних, руйнівних для судової системи України наслідків прийняття такого сирого, непродуманого, поверхового, паліативного проекту закону про судоустрій. Залишається сподіватися, що депутати парламенту усвідомлять усю небезпеку того приватного корупційного інтересу, який закладено у цьому законопроекті про судоустрій, і відхилять його як непридатний за всіма критеріями розв’язання проблем судової системи України.

Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор,член-кореспондент НАН України, академік АпрНУ, головний науковий співробітник Інституту держави і права НАН України.

Друкується за рахунок депутатської фракції Комуністичної партії України.