У народі кажуть:
«Якщо хочеш прожити життя не марно, збудуй дім, вирости сина й посади дерево». І більшість із нас, де б не жили — у селі чи місті, свято додержується цього правила. Така вже сутність людини. А дерево як символ життя посідає важливе місце в кожній національній культурі, особливо в українській. Про що б ми не співали — про дитинство чи кохання, про родинне щастя чи тяжку втрату, неодмінно на першому плані будуть вишневий садочок, мамина черешня і душа ваша, яблунька, молода, молода... Тож не баріться творити добро, дайте життя зеленому другу — і він вас втішить своїм цвітом, сховає в затінок від спеки, а прийде час — і пригостить солодкими плодами, подарувавши насолоду віддяченої праці. Та тут є одне «але»...Обіцяють золоті гори...
Як не противилася зима, та прокинулися сили небесні, і природа починає оживати. Тепер в електричках тіснява й задуха — усі поспішають на дачі, везуть саджанці плодових дерев і ягідних культур.
— Малина сорту Кріпиш, по 15 гривень штука, — викрикує на весь вагон міцна жінка пенсійного віку.
— Чому так дорого? — дивуються дачники.
— Ексклюзивний матеріал, — не змигнувши оком, відповідає садівниця-продавщиця. — Сорт тільки прийнято у виробництво, оце по блату придбала в ботанічному саду...
— Що ви, тітко, таке кажете? — сміюся. — Де це ви бачили, щоб у ботанічному саду вирощували саджанці малини? І взагалі, Кріпиш відомий уже років із тридцять...
— Багато ти розумієш у цьому житті! — люто зиркає в мій бік тітка і, мало не збивши собою щільний ряд людей, хутко протискується в інший кінець вагона.
І тут усіх неначе прорвало — тільки й розмов, як когось надурили, підсунувши не те деревце чи шкілку винограду. І вже не стільки грошей тих шкода, як марної праці. Плекаєш той саджанець, а з нього виростає бозна-що, і добре, коли хоч щось та вродить. Але ж буває, що й бруньок не пустить чи ні з того ні з сього раптом засохне. І як із цим можна боротися?
Не завжди успішно! Кажу це як дачник зі стажем, котрого вже стільки дурили-передурили, що й признаватися соромно. Щоправда, багато сортів яблунь я вже навчився розрізняти по відтінках кольору кори, та завжди знайдуться демагоги, котрі зуміють переконати, що саме в них є те, що тобі потрібно. Тільки через пару-трійку років і з’ясуєш, що воно таки не те, і, пожалівши деревце, віддаси перерослий саджанець комусь із не таких вибагливих сусідів по дачному кооперативу... Та що вже говорити про нас, неуків, коли торік у розмові із шанованим професором-біологом я довідався, що і йому підсунули не той сорт винограду. Можливо, помилково, бо так часто буває. Але я його тоді заспокоїв. Не було чого шкодувати. Подарунок Запоріжжю — сорт загалом непоганий, а йому, за всіма ознаками, випадково потрапив ще
«крутіший» Рожевий фламінго...Допоки ж нас безкарно
«кидатимуть»?І все-таки боротися із цим лихом можна і потрібно навіть на побутовому рівні, купуючи продукцію лише в плодорозсадницьких господарствах, котрі працюють за ліцензійними угодами з державними селекційними науковими установами, або в їхніх торгових партнерів. Щоправда, і це не дає стовідсоткової гарантії надійності, особливо на виставках-ярмарках для садівників і городників, де під маркою спеціалізованих господарств продають саджанці плодових культур звичайнісінькі перекупники. Покладаючись на організаторів цих виставок, масовий покупець не дуже прискіпується до чистоти походження того чи іншого сорту, тим більше, що за спиною в нього вишиковується довжелезна черга. Тому обломи тут трапляються не рідше, ніж на ринках. Спіймавши кілька разів облизня у запорізькому палаці спорту
«Юність», я порозумнішав і почав купувати саджанці в державному дослідному господарстві «Мелітопольське», що є виробничою базою Інституту зрошуваного садівництва імені Михайла Сидоренка Академії аграрних наук України. Їхати туди неблизько, зате купиш, чого тільки душа бажає! Адже інститут пропонує для реалізації близько ста сортів плодових культур своєї селекції, і всі — як на підбір. А моя дружина знайшла свої, так би мовити, канали. Передплачуючи газету «Сільський вісник», засновану харківською агрофірмою «Сортцвет-овощ», вона отримує поштою саджанці ягідних культур. Ще одну вкрай потрібну для дачників адресу ми відшукали в столиці. Це — ТОВ «Інтерфлора України». І тепер не бідкаємося через невдалі покупки.Недобросовісна торгівля саджанцями невстановлених сортів і походження є однією з ознак селекційного піратства. Бо підпільні
«мічурінці» не виснажуються над виведенням власних сортів, на що пішли б десятиріччя, а крадуть плоди чужої праці. Звичайно, ніхто не забороняє садівникам-любителям розводити для особистих потреб деревця. Але коли їх масово вирощують для продажу, це вже є бізнесом. Тому необхідно обов’язково сплатити селекційній установі чи оригінатору сорту роялті, тобто ренту, отримати ліцензію, виконати всі вимоги технології вирощування посадкового матеріалу, пройти перевірку на його чистоту. В усьому цивілізованому світі селекційне піратство є тяжким економічним злочином. Бо викрадається інтелектуальна власність і заганяються в «тінь» несплачені податки. Ну, а про моральну шкоду, що завдається суспільству і обертається величезними матеріальними збитками для населення, ми вже говорили раніше.Але в нашій державі із цим злом борються лише на словах. Ось тільки завесніло — і знову на ринках з’явилися сотні, а в масштабах України — тисячі оптових продавців фальсифікованих саджанців. Що вони реалізують і хто контролює їхню діяльність? У кращому разі ці реалізатори платять ринковий збір, у гіршому — кладуть гроші в кишені тим, хто їх прикриває. У нас створено багато контролюючих органів, котрі дублюють функції один одного, а тут усі вони наче води в рот понабирали. Тим часом прищучити селекційних піратів зобов’язані хоча б три державні інспекції — податкова, ампелопомологічна (з захисту рослин від хвороб і шкідників) та карантинна. Для цього, незважаючи на недосконалість чинного законодавства, вони мають усі повноваження і засоби впливу.
Не спосіб виживання, а прибутковий бізнес
У радянські часи на ринках теж торгували саджанцями плодових культур, але в основному пенсіонери. І продавали вони тільки те, що не виставлялося плодорозсадницькими господарствами. Скажімо, якісь невиразні сорти винограду, допотопну малину, смородину чи аґрус. Тому ніхто не звертав уваги на дідусів та бабусь, котрі в такий спосіб приробляли якусь копійку до своїх убогих пенсій.
Масовим це стало лише тоді, коли під приводом боротьби з алкоголізмом у нас бездумно винищили промислові сади і виноградники, а городянам роздали малоцінні угіддя під дачні ділянки. Метикуваті люди одразу ж прикинули свій інтерес, бо продавати плодово-ягідну продукцію навіть кошиками стало вигідно. Південь України — це ідеальна зона для вирощування кісточкових культур, а мелітопольські черешні за своїми смаковими якостями є найкращими в світі. Та й не хлібом єдиним живемо навіть у скрутні часи. А оскільки ми залишилися без промислових садів, то нехай живуть хоч дачники!
Зате з виробниками фальсифікованого посадкового матеріалу треба боротися рішуче й безкомпромісно. Вони є в будь-якій місцевості, але на Мелітопольщині це нагадує осередок нашестя сарани. Тут закладалися основи промислового садівництва Півдня України, і багато хто вміє користуватися прищеплювальним ножем так само вправно, як ложкою чи виделкою. І все ж ажіотаж зумовлений доступністю ексклюзивного селекційного матеріалу, бо саме він приваблює покупців. Як тільки Інститут зрошуваного садівництва закладає чергову партію саджанців для державних сортовипробувань, за живцями розпочинається справжнє полювання. І ніяка охорона чи міліція не зупинить злодіїв. Як кажуть, і до ворожки не треба ходити, щоб з’ясувати, хто ж перетворює молоді насадження на суцільні пеньки.
Є над чим подумати. А ще краще — почати щось робити із цим лихом, бо так услід за тваринництвом втратимо й садівництво.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
