«Боже, милуй Україну, твої діти не єдині...»

Сьогодні знову цей біль бентежного гетьмана Івана Мазепи заявив про актуальність і підтвердження давно поміченого. Того, що історія повторюється двічі. Спочатку у вигляді трагедії, потім... Чим стане це «потім» у конкретному своєму нинішньому прояві незабаром уже постане в усіх своїх оцінних відтінках, оскільки те, що нині відбувається, вочевидь далеко від оптимізму. Розгубленістю просякнуті всі структури і влади, і суспільства, упевнено списуючи все, що відбувається в державі, або на її молодість, або на загальносвітову фінансову кризу, що її давно очікувавали і чітко передрікали. Але чи так це насправді?

Про це — в розмові журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ (на знімку).

— Гострокризові прояви в економіці продовжують посилюватися. І «що день прийдешній нам готує», не знаємо. Країна вочевидь перебуває уже в рецесії, упритул наблизилася до дефолту. Але навіть за цих умов, як і раніше, намагаємося шукати ворогів — як за межами держави, так і всередині її. Тож хто винний, і хто покликаний рятувати країну від кризи?

— Виходить, що всі винуваті в нашій кризі, тільки не ми самі. І якщо сьогодні говорити про порятунок, то торкатися потрібно не України загалом, а економіки України, що не одне й те саме. Але починати потрібно с переосмислення засад геополітики як такої, чітко і чесно вивіреного в ній місця Української держави. Це місце визначається владою. А влада наша, ставши заручницею власних ідей і підходів, у явній розгубленості і з’ясуванні відносин. Тоді, коли потрібно знайти відповіді на безліч питань, щоб зрозуміти, хто винний і що саме винне в тому, що країна опинилася в гостро критичній ситуації. Чому вона вийшла на грань своєї межі. Чому зависла над прірвою.

— А можливо, винуваті ті сили, котрі закрили чинник транзитності держави, хто вважає його — цей чинник прикрою безглуздістю в державотворенні як такому. Хто дивиться на нього як на можливість прояву чванства і зручний інструмент для поборів. Хто доводить цю ситуацію до абсурдності, до газових криз, до калмицьких верблюдів, які почали здихати на митному переході. Це ланки одного ланцюга — транзитного. Цілковитого його нехтування в державотворенні як такому. Звідси проблеми, складні відносини і з Росією, і з Європою.

— Згодний, що досить усе звалювати на Америку, на Росію, на свого політичного конкурента. На світову кризу, яка справді охопила і Європу, і Азію. Україні вистачає своїх причин для кризи. Усе закладено в самих собі. Шукати причини і шляхи виходу потрібно всередині самих себе. Наші кризові тенденції тут. У рамках наших власних кордонів. Спрощений підхід до аналізу української кризи і перекладання того, що відбувається, на зовнішні фактори можуть зле пожартувати з нашої економіки. І вже пожартували. Погоджуюся, що потрібен поглиблений аналіз причин того, що відбувається, починаючи із самих їхніх засад. І якщо не займатимемося цим, то всі вжиті заходи, як і раніше, будуть неефективні. З причини аморальності політики й політичної конкуренції за владу, що, по суті, здобула перемогу над економічними чинниками. Хіба не видно спробу за допомогою важелів влади підім’яти світові процеси в економіці, в тому числі, й у всьому іншому теж під інтереси малих груп суспільства, що їх видають за загальнонаціональні? Хіба не бачимо, що політична конкуренція не зважає на економічні закономірності в їхніх ринкових засадах? У підсумку одержали те, що в державі за фактом сьогодні немає бюджету. Тому що все пронизано протиборством — між галузями влади в центрі, між регіональною владою і владою центральною, між угрупованнями і їхніми лідерами, між самою Україною і навколишніми державами.

— Між владою і Законом як таким. Подивіться, що робить київська столична влада із Законом, підминаючи або намагаючись його підім’яти, як тільки їй цього заманеться. Та хіба тільки київська?

— І це теж свідчення, що в основі нашої ситуації не світова криза, на яку у нас часто посилаються, а наші власні, як кажуть юристи, діяння. До чого тут світова криза, коли ми самі все руйнуємо? І те, що відбувається перед Київською міськдержадміністрацією, копіюється у Харкові, Сімферополі, Львові. Хтось заспокоївся? Скрізь вона працює, ця машина на самознищення держави. І з такою ефективністю, що якби ці зусилля були спрямовані в економіку, то ми давно уже вийшли б у передовики. І Казахстан чи та сама Польща, хто там ще, ніколи не були б попереду нас.

Але сталося те, що сталося. І процес цей ніхто не спроможний зупинити — ні Президент, ні уряд, ні парламент, ні громадські організації в особі, скажімо, тих самих профспілок, ні силові структури, що являють собою той самий зріз суспільства. Ніхто. Ось у чому сьогодні трагедія, що доходить до ступенів відвертого фарсу. А мовчать тому, що не бачать логіки в розвитку подій. Але в цей самий час з’являються ті сили в країні, які йдуть від мас. Вони комплектуються, вони самоорганізуються, з’являються Стеньки Разіни і Северини Наливайки — на регіональному поки що рівні. Візьміть, приміром, акцію автоперевізників. Почавши свої протести зі Львова, вони вже об’єднуються з іншими регіонами, демонструючи з усією наочністю, що нинішні можновладці не знають власної країни і тих процесів, що в ній уже відбуваються і ще можуть відбутися. І відбудуться. Якщо не взятися усерйоз за осмислення того, що відбувається. І бачимо вже, що ці сили ввели в процес самоорганізації Інтернет, використовуючи можливості масових комунікацій. І нехай ці рухи на сьогоднішній день і не такі вже потужні, але вони дедалі голосніше заявляють про себе. В обхід уже сформованих, обкатаних схем керування низовим невдоволенням. Воно вже на тій стадії, коли доречно згадати знамените пушкінське: «Не приведи, Господь, увидеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный». До такого фіналу розвитку подій нам дійти ніяк не можна.

— Напевно, потрібно бачити, що йдеться не про якесь специфічне російське явище. В Англії, знаємо, були такі самі бунти. Свого часу. І у Франції вони були — не менш криваві. Схема розвитку масового невдоволення одна, як і його підсумки.

— Але не можна не бачити, що на сьогоднішньому Заході, де влада свідомо або мимоволі теж припускається помилок, йдуть усе-таки більш-менш організовані демонстрації протесту. Там видно профспілкову руку, яка керує процесом. Чи намагається їм керувати. Там є певні об’єднуючі сили та базові принципи. У нас таких сил і принципів немає. Через найтяжкіші помилки, допущені в процесі державного будівництва. Адже сьогодні навіть сформовані партії не можуть налагодити процес керування — в самих собі. Адже зрозуміло, що жодна з цих сил у спробах, що стали звичними, домогтися певних переваг за рахунок конкурентів, очок в остаточному підсумку не набирає. Тільки втрачає власні. І в цих складних іграх програти можуть усі. Адже сьогодні до вісімдесяти відсотків населення владу не підтримують. Ніяку. І це результат помилок та умисної дії в самих засадах державного будівництва. В атмосфері невизначеності й умисних помилкових дій практика розколу українського суспільства принесла вже свої плоди.

Тож хто виведе країну з найгострішого стану? Якась з галузей влади на це здатна? Президент, з його падаючою популярністю? Уряд, з його постійно оголошуваною нелегітимністю? Парламент, у якого немає ні більшості, ні бажання мати цю більшість? Чи все-таки бунт, який назріває, із його поки ще невідомими лідерами? Подивіться, адже ми вже почали ділити територію — на східних, західних і яких там ще. З’ясовуємо вже, яка і за ким піде. Ми вже втрачаємо територію. Хіба не віддали перспективний стосовно вуглеводнів шматок власного шельфу? Зокрема й тому, що вже немає сил займатися проблемою острова Зміїний за випереджальним варіантом. З цієї самої причини не в кращому варіанті вирішили питання з перекиданням уренгойського газу в Європу. Іншого й бути не може, коли одні концентруються на дострокових виборах, другі — на імпічменті, треті — ще на чомусь. Неефективно й у тому сенсі, що значну частину європейського континенту налаштували проти самих себе, чого навіть близько не можна було допустити. А владі немає ні часу, ні бажання розбиратися в тому, що відбувається, і першопричинах, і робити з цього розбирання практичні висновки. Ми увесь час у борг живемо. Не знаємо сьогодні, де нашкрябати 15—20 мільярдів, щоб нам не оголосили дефолт.

— От тільки, де взяти такі гроші? Тим більше в умовах найгострішої, ще небувалої, як нам кажуть, кризи.

— Там, де дають. І в цьому сенсі кроки уряду видаються правильними. Тож чому тоді російські не беремо, які начебто нам дають? Питання геополітики. І вочевидь не в нашому її розумінні. Тому що заблукали в трьох соснах, тому що в НАТО рвемося. Тому що до пуття не визначилися, тож із ким ми — з США, Європою чи з Росією, яка по факту сформувала українську державу.

— Ні з ким. Самі із собою, а за такого розташування в Просторі такими бути не можемо. Згадаємо назву держави, вона багато чого проясняє.

— Увесь світ бере гроші там, де може взяти. У нас як завжди своя позиція. Але наскільки вона стикується з ринковими підходами? Якщо Росія дає 5 мільярдів, то чому б не скористатися? Критерій тільки в тому, щоб узяти там, де дають і де вигідніші умови. Там, де дають, не дозволяє Президент. А брати потрібно швидко, оскільки передумати можуть. Гроші — товар специфічний. Усе впирається в певні геополітичні підходи, що пронизують нас. І насамперед наші власні, якщо їх можна такими назвати. Завідомо нереалізовані.

Складно всім, і тільки в нас усе не так, як в інших. Подивіться, як західні країни виходять із гострих ситуацій. Вони вкладають десятки, сотні мільярдів у сталість банківської структури, бо розуміють — не запрацює банківська система, не запрацює кредит. Вийде з ладу кровоносна система економіки. Тому, насамперед, рятують її судини. І йдуть на націоналізацію провідних, ключових підприємств. У Штатах, які вважаються оплотом сформованої світової системи економічних відносин, вибрали шлях соціалізації, щоб врятувати основи держави. Б. Абама будує на цьому свою політику реформ і одержує підтримку.

Ми робимо хоч щось подібне? Нам зараз другий транш МВФ перекрили, а від Росії позик не хочемо — з принципу. Ні своїх грошей знайти не можемо, ні чужих. Коли потрібні ефективні дії влади з пом’якшення наслідків економічного спаду, з кредитного стиснення, яке сьогодні в нас стало реальністю, зі зниження рівня бюджетного дефіциту, корпоративного зовнішнього боргу, безробіття. Ясно, що на цих напрямах ми не працюємо. Тоді, коли потрібно рішуче перебудовувати самі принципи макроекономічної політики. Подивіться по Європі. Там інфляція в 1,5—2 відсотка, в Америці — дефляція. Там інфляції немає. Нуль. У Японії — 0,1. В умовах кризи інфляція мінімальна. А в нас усі непорівнянно: інфляція торік становила 22,3 відсотка. І цього року йдемо приблизно за цими параметрами. Візьміть ту саму національну валюту, як вона поводиться.

— Ви брали участь у десятилітньому ювілеї Германсько-українського форуму в Берліні. Що в Німеччині говорили про українські кризові особливості?

— Спершу зазначу, що форум проходив за участі відомих політиків і політологів. Керівником делегації був А. К. Кінах, президент Українського союзу промисловців і підприємців. Посольства брали участь з німецької та української сторін. Були зустрічі в бундестазі. Говорили багато про що, про кризу в тому числі. Про те, що німців хвилює проблема стабільності в Україні, зокрема, в Криму, і способи її відновлення. У тому числі через поліпшення умов для німецьких інвестицій. І вже сьогодні Німеччина посідає друге місце за обсягами інвестицій в Україну. Оцінювали галузі участі німецького капіталу в модернізації нашої енергетики, промислових виробництв, зокрема, в суднобудуванні, в хімічній галузі. Капітал готовий працювати. Ринок відкритий для вільного переміщення капіталу, послуг, робочої сили. Німці готові працювати з Україною з модернізації трубопроводів. Говорили про обмін молоддю. Німці зазначили, що в них учаться сьогодні до п’яти тисяч наших студентів, а в Україні — лише два—три німецькі студенти. Проте 60 вищих навчальних закладів України співробітничають з німецькими вищими школами. Німці нашій великій політиці мало довіряють, більше — нашій молоді...

— Переб’ю — для зауваження, що деякі заявки часто використовуються в обкатаному варіанті. У тому числі й стосовно молоді як певної рушійної сили. Є журнал, котрий займається проблемами телебачення. В останньому його номері надруковано статтю з примітним заголовком — «Піонери, ідіть у...». З прямим позначенням малодрукованого слова, куди саме. Суть не в епатажному заголовку, а в зазначеному, що тему «принципових» ставок на молодь вичерпано, підведено до логічного результату. Конкретно — на телебаченні, а фактично — по всьому суспільному зрізу від молодих і ранніх очікуваного не отримано. Оскільки порушено один з принципів сталого суспільного розвитку — наступності. Україна з лишком пожинає плоди саме такого підходу. Звичайна «революційна ставка» на енергію і амбіції молодості з метою залучення прихильників у лави «революціонер—реформаторів» і цього разу виявилася провальною. Більш того, як завжди, авантюристичною. За що повною мірою і розплачуємося. І молоді, й зрілі. Всі. Сама молодь із провалу не витягне. Немає досвіду. Натомість є схильність нав’язані схеми приймати за власні. Що не без умислу й використовується.

— Власне, приклад цього і було продемонстровано на форумі представником нашого МЗС. Німці говорили нам про виваженість рішень у дуже складних нинішніх умовах. І чули у відповідь про українське палке бажання курсу на євро-атлантичну інтеграцію з головною її метою — проникнення в НАТО. Про це говорив офіційний представник держави, що до атлантизму ніяким боком не причеплена. Але дуже хочеться, навіть без Атлантичного океану під боком. По суті, було зроблено звіт, що зроблено для входження в цей військовий блок. Такі заяви самі німці не дуже-то розуміли. Тим більше, є приклад Грузії, яка в палких прагненнях «своїх хлопців» уже втратила третину своєї території.

Навіть Шеварднадзе, котрий до розвалу СРСР свою руку доклав неабияк, і той у нещодавньому своєму виступі в «Комсомольской правде» заявив: а навіщо, власне, це нам треба? А якщо боротися, то чому б не за входження в ЄС, хоча б на умовах асоційованого членства. Цей поштовх для держави справді міг би бути сильним. Першим щаблем до входження в євроспільноту. По суті мандатом на вступ. Стосовно цього Прем’єр-міністр, яка в Мюнхені виступила, була значно дипломатичніша в оцінках і висловленнях, що й було відзначено німецькою стороною. Вона говорила про необхідність нової української дипломатії, із принципово іншим її мисленням, про те, що потрібно по всьому периметру відкриватися, торгуючи і співробітничаючи з усіма країнами. Вона нову ідеологію проводила.

— Володимире Павловичу, це не нова ідеологія. Це ідеологія Фінляндії, що століття була живою частиною Русі—Росії і сьогодні спокійно й упевнено почувається під її, Росії, боком, одержуючи від цього сусідства чималі вигоди.

— Це ідеологія тієї само Австрії, котра заявила свого часу про свій нейтралітет і дотримується узятих на себе зобов’язань. Це ідеологія всієї Скандинавії, вибудованої на оптимальному балансі обопільних інтересів. На Заході зараз є одна відмітна особливість. Так, їм теж складно; так, там теж критикують владу; так, там теж масові акції протестів, навіть більші, ніж у нас. Але за всього цього вони залишаються оптимістами. Бо знають і вірять, що вийдуть із кризи.

А в нас сьогодні лише песимізм. Тому що ні в кого вже немає і промінчика надії, який хоча б слабо вказував, а куди ж потрібно рухатися. От це і є загальний підсумок нашої великої хронічної кризи. Тих помилок, що стали її породженням. Але навіть на такому загальному тлі Україна свідомо обирає шлях протиставлення. В умовах найжорстокішої кризи продовжуємо бубонити, що неодмінно хочемо бути в НАТО, по факту провокуючи чергову Карибську кризу, про що вже якось з вами говорили. У світлі грузинського конфлікту сьогодні чітко видно, до чого призведе таке наше прагнення. Це вже й німцям ясно, про що вони говорять відкритим текстом. І Європі ясно, й американцям ясно. Але тільки не нам самим.

Адже сьогодні ніхто не говорить про те, що Україна не тільки розтратила свій потенціал, залишений їй Союзом, вона втратила чинники розвитку. Його сьогодні фактично немає на чому базувати. І треба вже добряче поламати голову, щоб відшукати точки зростання, у який спосіб вийти на енергозбережні технології, вписатися в світову систему поділу праці, як позбавити фінансово-банківську систему тиску політичних рішень і підвести її під ринкові правила. А ми думаємо над тим, як розмовляти з Росією мовою сили. В умовах, коли наш товарообіг з Росією і Білоруссю становить 40 мільярдів. Якщо і їх викреслимо зі статті доходів, то з чим залишимося? Про яке НАТО можна говорити, коли в нас з Європою товарообіг утричі менший. Хіба економіки для такого роду мрійників не існує? Схоже, що для людей, які мислять категоріями «української регіональної геополітики», економіка взагалі не існує. Тому ми такі бідні. І хоч би яка політична сила сьогодні прийшла до керівництва країною, їй, насамперед, потрібно задуматися про те, що Україні потрібна нова, реальна економічна політика.

— Насамперед, потрібна ревізія своїх же власних ідей, їх цілковите переосмислення.

— Згодний. І нова економічна політика, бо не все пов’язано зі зростанням. Замислитися потрібно насамперед про зростання реальних доходів громадян. Бо якщо немає доходів громадян, то без цієї основи нічого не зможемо отримати. Тільки на цій основі —економічної активності та доходів громадян можна здійснювати якісь зусилля інноваційного характеру. Тільки на цьому полі можна щось знайти. А ми йдемо інерційним шляхом, який і заводить нас у глухий кут. Необхідно взяти під контроль зростання цін на енергоносії. На продовольчі товари. Можна багато чого виграти тільки на зниженні цін. Підвищення найчастіше не обґрунтоване.

— Мислення хапка?

— Швидше, тиск криміналу, який стрімко втрачає гроші в офшорах і в західних банках, що теж свідчить про несвободу нашого ринку і відсутність розуміння, що грошей можна виручити більше від збільшення їхнього кругообігу. Тому на Заході й інфляції немає. А в нас вона зростає, і ніхто при цьому не розуміє, в чому тут річ.

— Вочевидь загальносвітова криза прийде до логічного завершення швидше, ніж «устаканяться» кризові потрясіння в Україні.

— Безперечно. Оскільки ми тільки перебуваємо в очікуванні, коли ж вона закінчиться. А всі інші країни намагаються вибратися. В цьому принципова різниця. Вони шукають і знаходять гроші для усунення, стримування, пом’якшення кризового удару. Запускають для цього справді ефективні джерела. Вони керують цим процесом, у тому числі за допомогою виборного процесу. Навіть у тих самих Штатах. Зрозуміло, що влада, яка сама перебуває в кризі, вивести країну з кризи не зможе. Сьогодні час такий, що потрібно подавати у відставку, як це і робиться в цивілізованих країнах. Навіть за інфляції в п’ять відсотків. Але ви бачите, що в жодній країні Заходу немає навіть п’яти відсотків інфляції. А в нас усі двадцять п’ять уже наявні. І ніхто нікуди не йде. Коли країні потрібен поштовх для пошуку нових шляхів, оскільки ті, що проводяться у життя, збанкрутували. Але цього не відбувається. Не вказуватимемо пальцем, хто перший повинен піти у відставку. Ми не ставимо такої мети. Піти має той, хто щиро вважає, що країні сьогодні погано.

— Наскільки пам’ятається з часу вивчення особливостей французьких військових статутів, то там сказано, що в разі зустрічі двох військовослужбовців, рівних за званням, першим честь віддає той, хто вважає себе краще вихованим. Якщо цю формулу застосувати до державної сфери, то у відставку йде той, хто відчуває велику відповідальність за країну. Якщо справді вважає її своєю.

— Це був би ідеальний випадок. Так сказати, справжній тест на патріотичність. І він спрощував би, знижував би рівень кризової гостроти. Але хто насмілиться? У нас немає реальної сили, що може поставити стінку перед амбіціями, що вочевидь виходять за рамки інтересів держави як такої. В Україні немає сьогодні такої більшості, яка могла б кардинальним чином змінити ситуацію, зняти напругу з проблеми інвестицій, котра одержала б хоч якусь довіру з боку населення. Дострокові вибори? Але тоді у влади країни, яка і без того в дуже складному становищі, з’явиться ще один стимул — де взяти гроші під передвиборну кампанію. І оптимізм наш відсунеться ще далі. Адже уже потрібно думати й про те, наскільки виборна кампанія посилить негативні тенденції. За реальності бунта й хаосу потрібні якісь стабілізаційні заходи. Перш ніж піти на вибори. Потрібна стабілізація для особливо вузьких місць — банківсько-фінансової системи, промисловості, особливо містоутворюючих підприємств. Без стабілізаційної підтримки йти на вибори не можна.

— Як і зі сподіванням на «ефект Єльцина» з його знаменитим — «голосуй серцем!». И на інші такі само прийоми, на кшталт: «Бабушки-бабушки, бабушки-старушки, дадим вам гречки килограмм и лапши — на ушки».

— Такого роду прийоми та ефекти від них можна використовувати, коли збереглися засади стабільності в суспільстві. Але коли цю базу вичерпано, вони вже не проходять. Як і пряма фальсифікація. Не буде знято й питання, то де ж усе-таки взяти грошей?

Мені бачиться таке джерело — воно в нас сьогодні усе ще є. Хоча й пов’язане не тільки з мисленням на ринковій основі, а й з ментальністю, усталеними штампами в свідомості. І з законодавчими поправками. Йдеться про землю. Вона в нас дотепер, на відміну від інших країн, так і не набула ще товарного характеру. В нас тільки констатується, що вона продається, хоча насправді за наших умов корупції попросту розкрадається. Вона переходить зовсім не до інвестора, який будував би на ній в інтересах держави певні суспільно значимі об’єкти, прибуток би одержував, створював би робочі місця, податки б відраховував, накопичуючи їхню масу. Адже Україні, щоби стабілізувати ситуацію, потрібно сьогодні не менш як 100 мільярдів доларів. З урахуванням пропорцій вкладеного в кризу іншими країнами. Але щодо землі тільки парламент зможе прийняти рішення, здатні ввести її в нормальні ринкові відносини товарного характеру, звільнити наше земельне законодавство від його суперечностей з ринковими відносинами як такими. Насамперед, з головним ринковим принципом — свободою капіталу. Ми самі побажали увійти в ринкові відносини, самі обрали цей шлях, значну частину його вже подолали. Отже, зупинятися не можна. Продавати. Не всю, частково. Але на 100 мільярдів ми продати її можемо. А це й наші робочі місця, це й наші податки регіональні, й наші дороги. І її можуть ще купувати.

— Незважаючи на фактор Півночі?

— Незважаючи на фактор Півночі, оскільки здоров’я цієї землі вище, ніж у багатьох інших країнах. І це реальне джерело, що його можна пустити на структурні перебудови. Треба йти тими прогресивними шляхами, що визначилися, але йти з грошима. Йти не тільки на це, а й націоналізацію банків. І це не буде відступом від ринкових принципів. Це буде порятунком системи відносин. Яка багато в чому себе виправдала. Тим більше, що банки в нас слабкі й потребують процесу капіталізації. Без державного втручання такий процес не реалізувати. Щоб гроші в банки понесли, потрібна віра в ці банки. Потрібні два-три такі банки, з підвищеним і гарантованим державою ступенем довіри. Друге — це наша газотранспортна система, цінність якої вже вочевидь не настільки висока, як це їй надається. Через вичерпаність технологічного ресурсу вона вже створює проблеми, буквально на рівному місці. І не тільки для Росії, а й для Європи теж. Як і для себе самої. І не забувати за всього цього, як ви правильно кажете, про чинник транзитності. Начебто це не він сформував саму нашу державу. Транзит — це ключова тема. На ньому можна заробляти, і на ньому потрібно заробляти. І багато. В противному разі коридорний характер України буде проігноровано, його не без задоволення переберуть на себе інші ділянки Простору, що вже стає реальністю у світлі газових конфліктів.

— І верблюжих...

— І верблюжих теж, який, незважаючи на всю свою карикатурність, продемонстрував реальне ставлення держави до однієї з найважливіших своїх проблем.

На облаштування «труби» за прийнятним варіантом Україні сьогодні потрібно не менш як два мільярди доларів. І наївно думати, що в розв’язанні цієї проблеми можна буде в чомусь обійти Росію, її інтереси. У противному разі українська ділянка труби просто залишиться порожньою. Тут жодні демарші в бік російського посла і країни, яку він представляє, не можуть принести позитивного результату. Боїшся втратити всю трубу, притримай 50 відсотків акцій. Але 49 продай. І одержиш гроші, щоб врятувати державу. Про це сьогодні йдеться. Труба наша суперкоштовна вичерпала свій ресурс, працюючи багато років під дуже великою напругою. А битви наші навколо неї нічим хорошим закінчитися не можуть. Чинник зволікання вкрай небезпечний.