Чистилище, чи дев’ять кіл судового пекла, або До чого може призвести непродумана реформа

У 1986 р. закінчив Харківський юридичний інститут імені Ф. Е. Дзержинського, за спеціальністю «правознавство». Після закінчення навчального закладу працював старшим слідчим відділу внутрішніх справ Луцького міськвиконкому. У квітні 1990 року обраний суддею Луцького районного суду, у вересні 1992 року призначений головою суду. З квітня 2003 року по вересень 2004 року — суддя, перший заступник голови апеляційного суду Волинської області. Указом Президента України від 30 вересня 2004 року призначений головою апеляційного суду області.

Серед розглянутих Петром Філюком у 2008 році кримінальних справ дві особливо складні, які стосувалися вбивств з особливою жорстокістю настоятеля храму в с. Білосток Луцького району та чотирьох членів сім’ї колишнього працівника ДАІ. Вироком апеляційного суду Волинської області злочинця у першій справі засуджено до 15 років позбавлення волі, у другій — до довічного позбавлення волі.

— Петре Тодосійовичу, вже кілька років постійно порушується питання про необхідність кардинальної судової реформи. Дехто вважає, що вона вже розпочалася. На ваш погляд, чи справді є нагальна потреба в змінах, і які з них ви визначили б за найважливіші?

— Ніякої судової реформи не відбулося. А те, що зроблено, принесло лише негативні результати. З цивільного судочинства ми виокремили адміністративну юстицію. Тепер маємо загальні, господарські, адміністративні суди й хочемо роз’єднати судову гілку ще далі. Не маю жодних претензій до людей, які працюють в адмінсудах. Але сьогодні навіть ми, судді, не завжди знаємо, як розмежувати компетенції, де які справи слухати. На жаль, політики не прислухаються до професіоналів, не працюючи в судах, не маючи уявлення про систему, вносять різні некомпетентні пропозиції.

Людей турбує питання доступу до суду. А цими нововведеннями ми створили велику перешкоду. Людина прийшла в райцентрі в місцевий суд, а їй кажуть, що треба в господарський чи адміністративний. А де вони? Їдь за сто кілометрів в обласний центр. А це гроші, час. Не встиг за день: шукай нічліг, їдальню. Це доступ? Цим ми спрощуємо процедуру? Ми її ускладнюємо. А що потрібно громадянину? Запитайте будь-кого, і вам скажуть: хочу, щоб суд був розташований там, де я живу; щоб за спір я платив мінімальне мито, відповідно до моїх статків; хочу, щоб суд виніс справедливе і законне рішення та щоб воно було вчасно виконане. А коли я з цим рішенням не погоджуватимусь — створіть можливості для оперативного перегляду, а не через роки, як це має місце у вищих судових інстанціях.

На мою думку, реформу слід починати знизу, з місцевих судів, а не зверху. Адже понад 90 відсотків справ слухаються і завершуються на рівні місцевих судів. По більшості справ правосуддя, як максимум, має завершуватися на рівні апеляційного суду. А тих 7—10 відсотків справ, де продовжується спір, повинні вирішуватися в Києві. Вони не стосуються 90 відсотків людей. А ми сьогодні стягнули всі ті справи у вищі судові інстанції. Вони там тепер роками лежать.

— Тим часом людина сподівається на вирішення свого питання. Як можна уникнути такої тяганини? У чому її коріння?

— Тяганина в тому, що ми занадто ускладнили судову процедуру. Сьогодні Верховний Суд України розглядає усі категорії справ, і до районного місцевого суду можна оскаржити указ Президента. Але має бути якийсь ценз. Необхідно визначити, що рішення вищих органів державної влади — Президента України, Кабінету Міністрів, Верховної Ради тощо — може розглядати лише Верховний Суд. Місцеві суди — всі інші категорії справ. І для простих справ остаточною інстанцією повинен бути апеляційний суд. Спеціалізація суду, без сумніву, має бути, але не в такому спотвореному вигляді.

Усе має бути просто і зрозуміло. Прийшов у суд, здав заяву. І не пиши, що прошу розглянути по адміністративному судочинству, чи по цивільному, чи по господарському. Я прийшов до вас запитати, правий я чи не правий, виклав суть спору. А ви вже там собі думайте, хто і за якою процедурою розглядатиме справу.

А в нас як? Направили справу. Суддя у міському суді пише: не та підсудність, треба в адмінсуд. Той мудрий читає: неправильно, треба в загальний. Там теж: ні — то не наше. А людина ж тут ні при чому! Це ми так дореформувалися, що ганяємо людей по колу. В запропонованій системі з п’ятнадцяти видів судів навіть юрист не зможе розібратись, а що вже говорити про звичайного громадянина. Найгірше — не давши ладу тим судам, що є, утворюємо нові.

— А що робити з адмінсудами, адже вони вже створені?

— Відповідь, на мою думку, проста. В першій інстанції адміністративні справи повинні розглядати місцеві загальні суди. А апеляційні — адміністративні та Вищий адміністративний суд — об’єднати з відповідними палатами апеляційного та Верховного судів, і нехай це будуть спеціалізовані палати. Маємо ж цивільну, кримінальну палати, то можемо створити ще й адміністративну. Це забезпечувало б єдність практики.

А все, що ми реформували, тобто утворили, дало тільки негатив. Зокрема, зменшили роль голови суду і президії апеляційного суду. На мою думку, за основу необхідно взяти систему, яка ефективно працювала в радянські часи і була найближча до громадян. Доцільно відновити механізм нагляду президії апеляційних судів за здійсненням правосуддя, повернути функції оперативного реагування на вочевидь незаконні рішення місцевих судів (така норма закону діє на даний час як у Росії, так і в Білорусі, сприяючи утвердженню правосуддя). Президія, наприклад, могла скасувати помилкове рішення суду вже наступного дня.

Ми намалювали запропоновану реформаторами схему судочинства. Там 15 видів суддів, на ній 12 вказівних стрілок. На запропонованій нами схемі таких стрілок лише дві: місцеві суди (міські, міськрайонні, районні) — апеляційні (з кількома судовими палатами і судовою адміністрацією) — Верховний Суд України. Її зрозуміє кожен. А ось з першою зможуть розібратися лише спеціалісти.

Вважаю, що головною метою судово-правової реформи має стати: формування справедливої та незалежної судової влади, а також забезпечення доступності громадян до суду, гарантування їхніх прав на розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, захист порушених прав.

Враховуючи, що на розгляді Верховної Ради України перебуває законопроект «Про судоустрій та статус суддів», хочу висловити деякі свої міркування стосовно його змісту.

У нас на даний час фактично є три судові системи. Для кожної системи є окремі апеляційні, два вищі суди і Верховний Суд. А в цьому законопроекті пропонується додатково створити відповідні окружні, апеляційні та вищі спеціалізовані суди!?

У ситуації, яка склалась на сьогодні, приймати запропоновану редакцію Закону «Про судоустрій та статус суддів», виписуючи дивні пропозиції щодо побудови судової системи, які держава не зможе забезпечити навіть фінансово, не кажучи про те, що й у цьому немає потреби, є злочином стосовно всієї судової системи та народу України.

— Як ви оціните ініціативи щодо зняття недоторканності з суддів. Чи доцільно це і чи не призведе до можливого впливу на суддів та їхні рішення?

— Гарантії недоторканності суддів повинні бути збережені, щоб унеможливити зловживання з боку окремих структур чи осіб здійснювати вплив на суддю під час виконання ним обов’язків, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. Але на даний час важливо спростити процедуру реагування на вчинення суддею недопустимих вчинків та дій, що дискредитують його як служителя Закону, та притягнення до дисциплінарної відповідальності, в тому числі звільнення з посади за порушення присяги судді або вимог законодавства.

— Чи є українські судді реально незалежними у своїй діяльності?

— Останнім часом вся країна спостерігає, як судді стають заручниками політичних чвар. У міжнародному праві судова незалежність — це також незалежність судової системи в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади. Нам ще до цього далеко. Особливо з огляду на внутрішню політичну ситуацію в державі протягом останніх років. Адже й у питаннях влади за недосконалого законодавства останню крапку ставить суд.

Проблемою залишається фінансова незалежність. Маю на увазі матеріальне забезпечення судів та суддів, зокрема, наявність належних судових приміщень, забезпечення комп’ютерною технікою, канцелярським приладдям, забезпечення суддів житлом тощо. Пересічна думка, що вже сам статус судді свідчить і про його високе матеріальне становище, — помилкова. Достатньо лише на власні очі побачити, в яких іноді нестерпних умовах працюють судді. Лише окремі місцеві загальні суди розташовані в приміщеннях, придатних для належного здійснення правосуддя. Як правило, це приміщення старі, а іноді й аварійні, з недостатньою площею.

— Загалом з якими основними проблемами, окрім матеріальних, стикається суд у своїй діяльності?

— ...Проблемою навантаження щодо розгляду справ. Так, наприклад, середньомісячне навантаження на одного суддю Луцького міськрайонного суду в 2008 році становило 248 судових справ та матеріалів, а це приблизно 12 справ на день. Порахуйте, скільки часу при цьому може суддя приділити розгляду однієї судової справи? В середньому — 30—40 хвилин. Але чи можна належним чином вникнути в суть справи, провести судове засідання з дотриманням усіх процесуальних вимог, у тому числі, здійснюючи фіксування судового процесу за такий час?

На сьогодні судова система країни стикнулась з новою проблемою. Державою практично не фінансуються видатки на потреби судової системи, навіть для придбання конвертів та марок, що дезорганізовує роботу судів, призводить до накопичення невідправленої вихідної кореспонденції, порушення процесуальних строків та справедливого нарікання громадян. Така само патова ситуація і в місцевих судах загальної юрисдикції.

То ж куди йдемо і де вихід!?

— Наскільки доцільним, на ваш погляд, є введення інституту народних засідателів та присяжних? Чи зможуть вони залишитися вільними у своєму рішенні в умовах сьогоднішньої України?

— Інститут народних засідателів існує давно, діє сьогодні, і в тому вигляді, в якому є, — себе виправдовує.

Що ж стосується суду присяжних, то сама ідея — непогана. Справді при розгляді окремих категорій справ участь представників народу є необхідною, щоб зняти соціальну напругу. Підхід до визначення таких категорій справ повинен бути диференційований. На мою думку, суд присяжних може розглядати лише нескладні судові справи, наприклад — сімейні, однак вироки стосовно вчинення серйозних злочинів, пов’язаних з бандитизмом, організованою злочинністю тощо, повинні постановляти професійні судді.

Однак, думаю, що наша судова система й суспільство загалом, ще не готові до розгляду судових справ з участю присяжних. По-перше, через пов’язані з цим проблеми технічного та фінансового плану. Потрібні відповідні приміщення, зали судових засідань з кімнатами для присяжних засідателів, кошти на оплату їхньої праці, на засоби безпеки тощо. По-друге, суспільство повинно морально дозріти, щоб взяти на себе відповідальності за прийняте рішення.

— Чи вважаєте ви існуючий цивільний та кримінальний процеси досконалими? Що в них варто змінити?

— Судові процедури дуже ускладнені та заформалізовані. По-перше, дуже високі вимоги до оформлення позивачем судових документів. Тепер людина з невеликим достатком практично позбавлена можливості вирішити свої проблеми в суді, бо, щоб належним чином оформити позов, необхідно звернутись по допомогу до професійного юриста чи адвоката і заплатити за це немалі кошти. По-друге, навіть для вирішення простої справи людина повинна кілька разів прийти в суд для участі в судових засіданнях. По-третє, сумнівна необхідність ведення технічного звукозапису всіх без винятку судових засідань. Це затягує розгляд справи. Крім того, іноді доходить до смішного. Коли сторони в справі не з’явилися, суддя все одно сам для себе під звукозапис проводить судове засідання.

Вважаю, що можна було б дещо спростити і кримінальний процес, виключивши з нього інститути судових доручень, додаткового слідства. Щоб справи «не ходили по колу» роками, а особи, на яких поширюється презумпція невинуватості, не були весь той час обмежені у своїх правах.

— Яким, на ваш погляд, має бути механізм призначення суддів на адміністративні посади?

— Що стосується моєї позиції, яку підтримують судді судової системи місцевих та апеляційних судів, то доцільно зберегти порядок призначення на адміністративні посади Радою суддів України за поданням Голови Верховного Суду України на підставі спільної рекомендації відповідної ради суддів та голови апеляційного суду. Обґрунтую доцільність збереження такої процедури. Відповідальною особою за правильне та вміле організаційне керівництво, здоровий мікроклімат в колективі та результати діяльності суду є голова суду. І найкращий результат буде тоді, коли судді запропонують кандидатуру найдостойнішого з їх складу, яка буде підтримана органом суддівського самоврядування області (радою суддів) та головою апеляційного суду. В цьому разі відповідальність за кандидатуру голови місцевого суду та його подальшу діяльність відчуватиме кожен, хто її підтримав, а коли є відповідальність, тоді є і позитивний результат.

— Петре Тодосійовичу, в суд люди приходять, як у своєрідне чистилище, щоби звільнитися від сумнівів і тривог душі. А непродумане реформування судової системи може кинути наших громадян у дев’ять кіл судового пекла. Саме ця обставина змушує їх подекуди звертатись до інших методів вирішення своїх проблем.

— Ми повинні завжди пам’ятати, що не люди створені для судової системи, а навпаки — система має слугувати людям. Служителі Феміди повинні робити все, щоб у складні хвилини свого життя наші громадяни відчували себе захищеними і були позбавлені зайвої бюрократичної тяганини.

Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.