У кількох попередніх статтях «Христос і Нефертіті» (15.10.08 р.), «Христос — жрець Аполлона?» (03.12.08 р.), «Філософія аріїв: Аристокл і Аристотель» (11.02.09 р.) ми переконалися в непересічній ролі української цивілізації, яка дала світові видатних діячів духовної сфери людства: пророків, філософів, вождів.

На якомусь етапі духовно-інтелектуальний потенціал українського етносу виснажився і на декілька тисячоліть ми потрапили в яму бездуховності і бездержавності. Проте нині, попри тимчасові негаразди, Україна оживає. І вона повинна знати свою справжню історію й відчувати свою історичну місію на цій благословенній землі.

Велике українське розселення (VІ—ІІ тис. до н. е.)

Об’єктивні дані археології, філології, міфології та теології свідчать, що первісна українська цивілізація Шу-Нун (Кам’яної Могили, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.) істотно випереджає в часі хрестоматійну (за західними підручниками) цивілізацію анатолійського Чатал-Гююка (VІІ тис. до н. е.), що нині має турецьку (малоазійську) територіальну прописку.

Відповідно Трипільська цивілізація (VІ—ІІІ тис. до н. е.), локалізована в Україні, старша за всі відомі нам «класичні» цивілізації: шумерську/самарську, єгипетську, крито-мікенську, індуську, еллінську, римську та інші.

Це підтверджується, зокрема, й результатами досліджень американського вченого А. Кемпа, який на основі археологічних та історичних матеріалів відтворив карту першого глобального розселення нордичної (білої) раси з території України починаючи з VІ тисячоліття до н. е.

З цієї карти (мал. 1) ми можемо побачити, що наші пращури в VІ тисячолітті до н. е. розселилися на території практично всієї Європи, Азії та Африки.

Після розколу за гендерно-політичним чинником на «патріархалів» і «матріархалів» наші предки скіфи-арії/орії впродовж VІ—І тисячоліть до н. е. фактично утворили першу глобальну конфедерацію країн, котрі були об’єднані етнокультурним походженням (біла, нордична раса), спільною мовою (санскрит — «сонячне письмо») та первісними релігійними віруваннями (культ Бога сонця/Аполлона).

Арії-«патріархали»/саки (кочовики-хлібороби) пішли переважно на схід та південь і взяли під контроль території Афганістану (тоді — Арія), Ірану (Аріан), Середньої Азії (міста Самарканд, Бухара, річки Сирдар’я, Амудар’я), Індії (Ар’яварта), Тибету (очолюваного арійським родом Арулат, що дав згодом Чингізхана), Бірми (столиця Киянг), Камбоджі (керованої арійським родом Камбоджеша), Індонезії (міста Самаринда, Семаранг), Філіппін (острів Самар), Папуа-Нової Гвінеї (місто Самарай).

Своєю чергою орії-«матріархали»/дорійці (землероби-кочовики) пішли переважно на південь та захід і кількома хвилями завоювали Шумер/Самару (сучасний Ірак), Єгипет (династії гіксосів — «великих («гіг») саків»), Палестину (Самарра), Грецьку Елладу (Доріда), Малу Азію (Карія), Західну (Кельтика), Центральну (Славія) та Північну Європу (Балтія).

Бог сонця Коло і Богиня води Дана

Базовий державотворчий етнос країни Кельтики — кельти/колти (від слова «Коло»/сонце) — іменував себе ще й «дітьми Богині Дани», а за основний символ своєї сонячної релігії мав свастику. Цікаво також порівняти, що свастика вперше зустрічається в Мезинській цивілізації України ще до ХІІ тисячоліття до н. е.!

Богиня Дана (Богиня води і родючості) дала своє ім’я річкам Тана/Дана (Дон), (Д)Ніпер (Дніпро), (Д)Ністру (Дністер). Вельми показово, що Голубий Ніл починає свій величний шлях Африкою з ефіопського озера Тана... Такі ось українські метаморфози на доісторичному глобусі України!..

Але, повторимося, всі вони (арії+орії) належали до однієї великої скіфсько-арійської родини, що утворилася ще до VІ тисячоліття до н. е. на території Стародавньої України.

Арійська Скитія/Скіфія (ІІІ тис. до н. е. — І тис. н. е.)

Здавалося б, наведені вище факти є достатньо несподіваними. Але не більше, ніж слова римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.), котрий писав, що «скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Звернемо увагу, що так звана «історична традиція» (нав’язана нам платними німецькими істориками російської цариці Катерини ІІ) прив’язує єгипетську цивілізацію до ІІІ тисячоліття до н. е., а скіфів — до І тисячоліття до н. е.! Якщо ж узяти до уваги слова Помпея Трога, то насправді скіфи щонайменше на дві тисячі років старші, ніж вважалося раніше!

Згадаємо також у цьому контексті й слова «батька історії» Геродота, котрий не знав у Греції «жодного видатного філософа, який не був би скіфом».

Історики нашої доби

(С. Березанська та ін.) мають всі підстави вважати, що саки (представники так званої ямної археологічної культури), котрі домінували в Україні (і не тільки) у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е., є відгалуженням великого скіфського/арійського племені. У Криму, між іншим, назву цього народу й досі зберегло місто Саки, яке було столицею однією з тогочасних скіфських/сакських держав.

Скіфи/саки у Стародавній Індії (Ар’яВарті). Ведійська епоха

З карти розселення нордичної раси з території України (мал. 1) ми бачимо, що наші арійські предки транзитом через Шумер/Самару, Афганістан (Арію) та Іран (Аріан) у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. потрапили в Індію, котру вони назвали Ар’яВарта (Варта Аріїв?).

І тут під їхнім впливом і розвинулася одна з найдосконаліших світоглядних систем, куди скіфи/саки принесли свої світогляд, філософію і власну релігійно-політичну модель суспільного устрою.

Вони не створили централізованої імперії (лише окремі держави), постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Загалом арійська епоха в історії Індії, яка отримала назву ведійської (веди — староукраїнські/індійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.

Ведійська епоха характеризується посиленням соціальної нерівності, суспільним розшаруванням і поділом на чотири варни (які з ускладненням соціальної структури суспільства трансформувалися і деталізувалися в касти):

* брахманів (жерців, священнослужителів);

* кшатріїв (правителів-царів і воїнів-самарів);

* вайшиїв (землеробів та торгівців);

* шудрів (осіб фізичної праці, слуг).

Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а власне релігійно-філософська система дістала назву брахманізм (за іменем верховного Бога Брахми).

Ці політико-психологічні і соціальні структури виявилися надзвичайно живучі в індійському суспільстві: минуло не менш як 2,5 тисячі років перш ніж прем’єр-міністром у цій країні став представник найнижчої касти — шудрів!

У Ведах і коментарях до них — упанішадах (від імені Бога скотарів Пана? — В.Б.) ішлося про два шляхи здобуття влади: правителя породжують боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний і відповідальний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед Богом, хоча й мусив дбати про підданих своєї держави (відповідно до дхарми — сукупності обов’язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у скіфсько-арійській, а відтак і староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція влади. У цій концепції духовна влада мала пріоритет перед владою світською. І це не обговорювалося, оскільки, наприклад, у збірці «Атхарваведа» брахмани взагалі іменувалися богами!

Формування великих держав (наприклад, у VІ ст. до н. е. в Північній Індії їх було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології. Як наслідок, занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю, закритістю до оновлення та корупцією вищих каст приводить до розквіту буддизму.

Принц Гаутама Будда: скіф/будин чи «просвітлений»?

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Сак’я-Муні (563—483 рр. до н. е.), за походженням був принцем. І походив він із царської сакської (щака=саки=скіфи) родини.

У 16 років його одружили на двоюрідній сестрі Ясодхарі (арійське ім’я), що була дочкою удільного сакського князя Сопрабудди. Вона народила йому сина Рахубу, котрий пізніше став учнем його філософської школи.

Цікаво, що буддистська традиція тлумачить ім’я Будда як просвітлений, на якого зійшло світло (віддзеркалення сонячного культу аріїв?). Але зверніть увагу на ім’я його тестя і за сумісництвом — рідного дядька. Він теж — ...будда. Але ж його ніхто просвітленим не називає!

Саме тому й має правдоподібний вигляд версія, що Будда належав до скіфського/сакського народу будинів, який проживав у ІІ—І тисячоліттях до н. е. (за Геродотом) на території Стародавньої України. Ім’я цього народу збереглося у назвах населених пунктів Середина-Буда (Сумщина), Буда (Чернігівщина) і т. ін.

Про арійське коріння буддизму, зокрема, свідчить і те, як називають буддистських святих — людей, що досягли духовної досконалості у нірвані, — архати. До речі, правителів в Елладі називали архонтами. Знаємо ми й християнського архистратига Михаїла...

Хоч би там як, а одного разу (тоді йому було 29 років) Будда покинув царський палац, сім’ю і вирушив у світ шукати істину. Згодом він став проповідувати своє вчення, яке поступово набирало послідовників (а серед них — його батько, мати, перша дружина, син).

Нам достеменно невідомо, чи стали буддистками дві його наступні дружини й декілька улюблених наложниць, але, напевно, приналежність його другої дружини Гопи не до касти кшатріїв, а до касти судр/шудрів (його другий тесть був лише цирульником) таки вплинула на демократизацію політичних поглядів пророка-початківця.

На відміну від «державницької» концепції брахманізму (який нехтує права особистості, розширюючи права держави та влади), «духовно-ліберальна» концепція буддизму є гуманістично орієнтованою і такою, що має психологічне та етичне підґрунтя. Її мета — перетворити кожну людину на лагідну, доброзичливу, звільнену від страждань, але й від будь-яких бажань і пристрастей особистість.

«Духовний демократ» Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади (можливо, тому, що його друга дружина з його гарему належала до касти шудрів?). Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Сам Будда (так само, як Христос чи Мухаммед) не залишив після себе жодного письмового документа. Після його смерті найближчі його послідовники протягом 300 років передавали (з уст в уста) зміст його проповідей, аж поки вони не були записані на пальмовому листі у вигляді книжки, що отримала назву Трипітака (трикнижжя, — і тут магічна Трійця?).

У віці 35 років Будда (приблизно як Їсус Христос) таки досяг просвітлення й почав проповідувати своє вчення, але спочатку великих успіхів не досяг. Його не дуже сприймали, бо таких пророків було на той час в Ар’яВарті досить багато. Конкуренти навіть переслідували його, оскільки вбачали в буддизмі загрозу наявному в суспільстві стану речей (сформульованому в концепції брахманізму).

Проте Будді все-таки вдалося переконати у своїх поглядах одного з таких мудреців — Касьяпу й очолити його «команду» з 500 учнів. Це був «політико-технологічний» прорив. Будда отримав у своє розпорядження релігійно-політичну структуру й відтоді розпочав свою пророчу діяльність в долині Гангу, творячи чудеса і набуваючи популярності.

Аскет Касьяпа (такий собі індійський «Іоанн-хреститель») згодом стане одним із найвпливовіших членів буддистського ордену — Сангхі (тепер назвали б партією). Як кажуть, після отруєння Будди (у 80-річному віці) його тіло не спалювали, поки не приїхав на похорон пророка голова буддистського собору Касьяпа...

У своїй діяльності постійно наражався на протидію конкурентних філософських шкіл, які, пам’ятаючи про царське походження Сак’я-Муні, вбачали в його діяльності політичний підтекст. Навіть серед його учнів часом траплялися незадоволені, які намагалися повстати проти нього і пробували вбити скіфського пророка.

Історія повторюється. І робить це не раз. Такі само спроби усунення конкурентів у «пророцькому» середовищі ми потім побачимо у випадках з Їсусом та Мухаммедом.

Буддизм як глобальна кастова революція

Показово, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кшатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя. І це може бути додатковим підтвердженням скіфсько-арійського походження Будди, оскільки, на відміну від трипільської цивілізації (в якій домінував матріархат), у скіфів/аріїв була запроваджена патріархальна модель політичної влади. Головним у них стає Бог війни Арес, котрий, до речі, був головним божеством і в еллінській Спарті.

Зрозуміло, що такий рейтинг варн, запропонований буддизмом, об’єктивно догоджав світській владі, сприяючи формуванню на території Стародавньої Індії/Ар’яВарти великих державних утворень.

Проте й брахманізм не пішов у небуття. Він не боровся з «єретичними вченнями» (як це відбувалося у християнстві), а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих індійських племен. Так, на зламі старої та нової ери виник індуїзм, в якому збереглися всі священні тексти брахманізму.

Щодо буддизму, то він не зміг втриматися на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі менша.

Зрештою, буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XІІІ ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став фактично однією з перших (після солярної) глобальних релігій.

Метаморфози індійської політичної думки

Загалом слід зазначити, що індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, істотно збагатила скарбницю політичної науки.

Насамперед ідеться про твір «Артхашастра» (ІV—ІІІ ст. до н. е.), в якому загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого Богом. Намісник Бога — цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

У цій книжці наведено й методи політики та управління державою, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.

Привертає увагу й етична основа політики: владу й багатство потрібно зберігати та примножувати будь-якими засобами. Згодом цю саму тезу (але лише через 1800 років!) висуватиме європеєць Н. Макіавеллі.

Однак найвідомішим є збірник «Закони Ману», авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману (у вас немає асоціації з іменем Сак’я М(а)уні?). Насправді цю книжку писали, як стверджують експерти, починаючи з ІІ століття до н. е. аж до ІІ століття н. е. (приблизно стільки за часом, скільки писали й Біблію!).

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття «Закони Ману» проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

А нас цікавить насамперед політика. І тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм — як влада (церковна над світською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (в рамках останніх — касти) — від Бога, цар — божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, — вічний.

«Безбожник» Будда?

З етнічної точки зору — все ясно. Будда належав до скіфів-аріїв і, зокрема, до народу будинів, нащадки якого й досі проживають на території Сумської, Чернігівської областей та прилеглих до них білоруських і російських земель.

Буддизм нині — це одна із світових релігій, котра справила величезний вплив на становлення багатьох цивілізацій Азії. Але є одне «але». Буддизм як релігія, за свідченням відомого російського релігієзнавця Ф. Щербатського, «не знав ні Бога, ні безсмертя душі, ні свободи волі».

У цьому зв’язку виникає парадоксальне запитання: «То чиїм пророком був Будда, якщо він не знав Бога? Невже Будда був безбожником?». Звісно, що ні. Але те, що він на перший (політичний) план висував вищість світської влади над духовною, багато про що свідчить.

Боги у нього:

1) не є творцями Всесвіту (як у міфології Шу-Нун/Кам’яної Могили) і підпорядковані віртуальному світовому порядку;

2) живуть, як і люди, відповідно до закону карми — моральної відповідальності за доброчинні і гріховні вчинки;

3) перетворюються на різні тілесні образи відповідно до закону сансари — відповідальності (перед Сан — сонцем?) за свої колишні вчинки.

Отже, судячи з усього сказаного, пророк Будда не вважав себе сином Бога, оскільки, за «старою українською звичкою», люди — рівні богам. І цю його «політико-технологічну помилку» (з точки зору християнства) через півтисячоліття вирішив для себе Ісус Христос. Останній, як кажуть, вивчав в Індії буддизм перед тим, як розпочати свою кар’єру пророка і «Божого сина». Але це є темою для іншої розмови...

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, професор, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Мал. 1. Карта розселення нордичної раси з території України (Artur Camp. March of the Tіtans. A Hіstory of the Whіte Race. — USA, Ostara Publіcatіons, 1999).

Мал. 2. Аполлон із сонячним німбом (ІІ ст. н. е.). Митці, що зображали Їсуса Христа, часто брали за основу зображення цього бога. У цьому зв’язку достатньо обґрунтованою є версія, що до утворення своєї власної релігії Їсус Христос міг належати до касти жерців сонячного Бога Аполлона.

Мал. 3. Верховний Бог Брахма.

Мал. 4. Середньовічне зображення Будди із сонячним німбом (свідчить про духовну спорідненість буддизму з Богом сонця Коло та солярним культом Бога Аполлона).