Серед хліборобського роду є чимало людей унікальних. Є орденоносці, є герої. Є справжні таланти. Але є тисячі жіночих доль, непомітних для чужих людей, простих і схожих одна на одну. Вони і розказали б про себе, оті сільські жіночки, та не дуже вміють. І хто їх слухатиме?

Коли народилась маленька Надійка, доля, здавалось, приготувала їй подарунок. Адже з’явилась вона на світ 8 березня. Кому, як не їй, дарувати жіноче щастя?

За свої сімдесят літ Надія Бугай ніколи і не нарікала на свій талан: була і радість, було і горе. Дітей народжувала і ховала. Чоловік любив, хоч і прожили з ним мало. Але все це — як окремі кадри із фільму. А от що було завжди — то це робота, робота, робота. Куди ж без неї сільській жінці?

Життя колгоспне

— Знаєте, жодної роботи я так не любила, як в полі, — одразу без довгих вступів розпочала Надія Андріївна. — Може, комусь і на фермі добре було, там жінки непогано заробляли. А я зразу на буряки пішла. Як же я любила цю роботу.

Важко знайти в селі людину, котрій би не вбились в голову, а ще дужче — в поперек, оті бурякові рядочки. Хто про них добре слово скаже? Прошарувати, прорвати, просапати раз, потім другий — раз пройшов свою норму із сапкою в руках, на все життя запам’ятаєш. А вже, щоб полюбити таке, то треба особливе серце і душу мати. Коли Надійка стала в поле, спочатку була норма два, затим — три гектари, а потім вже й по п’ять почали брати. Буряків тоді в господарстві сіяли багато, а вся техніка до них — сапа та руки. В сезон за обробіток одного гектара можна було заробити двісті карбованців. Гроші ті видавались величезним капіталом, тож жінки не шкодували своїх рук та зболених попереків. Бо ж всі вони ще пам’ятали, як розпочинали заробітки не з карбованців, а з трудоднів.

Нині є просто абсурдним, що за рік колгоспниця повинна була мати 350 виходів на роботу. Нестачу календарних днів та сезонну зайнятість компенсували тим, що деколи доводилось працювати ще й вночі. Взагалі у колгоспному житті було багато різних «казусів». От, приміром, наміряє обліковець своїм сажнем кожній жінці з ланки її гектари, а Надійка прийде, вона тоді вже ланковою була, і давай все переміряти. Тільки вже не сажнем, а своїми кроками. Поки сама все поле не перейде, ногами не переміряє — нікому не довіряє. Після цього звіряються з обліковцем. Жінки знали: ланкова не дасть їх ні образити, ні надурити. А як же інакше, коли люди так тяжко трудяться:

— Йдеш рядком, а сонце так пече, так пече. Тільки й думаєш, коли до кінця дійдеш, води нап’єшся. Та поки дійдеш — вода в бідоні закипить. Вода не витерпить, а жіночки все терплять, терплять, терплять.

...Надійка ходила до сьомого класу, коли Василь вже прийшов з армії. Були в Копистині дівчата і ставніші, і повновидіші, і старші, а він прикипів до цієї — маленької, худенької. А вона й не знала, як на такі залицяння відповідати. Хоч і хотіла до клубу на танці, та все віднікувалась: мені ж, дядьку, уроки треба вчити. А Василь не відступав: на побачення і квіти носив, і цукерки. А вже яблука, такі червоні й великі, як голови — дотепер пам’ятає. Тільки-но закінчила сьомий клас, так і вийшла за Василя. А вже заміжній молодиці треба до роботи. От і стала до буряків.

Життя сільське

— З чоловіком прожили ми недовго — двадцять п’ять років, — згадує Надія Андріївна. — Добрий був. І роботу всяку знав, все руками міг зробити. І любились ми. Але горілка його спалила. А як Василя не стало — все сама, все сама. Жінці в селі і так непросто, а вже самій — то й говорити нічого. Добре, що ще хату встигли разом збудувати. Бо потім все господарство лягло на її худенькі плечі.

Бувало, завдасть мішок зерна, так і несе до млина. Голова колгоспу якось не втримався: «Андріївно, та не шкодуєте ви себе. Хай би хто допоміг». А вона справді не знала, як це себе шкодувати.

Як скажуть, що завтра не в поле, а на тік, вона вже й радіє. Ще вдосвіта встала — бігом стелю в кімнаті побілила. Потім на тік. А як в обід прийшла — то вже й стіни помастила. Обідати ніколи, бо знову на роботу. Зате ввечері швиденько підлогу вимила, біленькі фіранки на вікна повішала — годі й знайди ще таку господиню в селі.

Усі її історії та спогади прості й вічні, як саме сільське життя. Бо що ж іще згадає, як не про те, як свиням їсти варила, гній у хліві щодня вибирала, на роботу ходила, буряки сапала... А для душі — то це город. Ранесенько встати, коли ще прохолодно і роса не висохла — і на грядки полюбуватись. Там щось з землі витикається, там вже листочки розправило, там цибулька, там бурячок... І ніде щоб ні одного бур’янчика не було, ні однієї грудочки на грядці. Щоб не казали люди, що капарниця.

Перед хатою півонії насадила. А літом флокси як зацвітуть — горять. Хто тільки не приходив: «Андріївно, вкопай корчик». Хіба ж їй шкода? А на осінь, то хризантема так зацвіте, так зацвіте — хто не йде, оком зачепиться. Тільки коли тим усім було милуватись? Вся осінь, аж до снігу, теж на буряках. Трактор трохи підкопає корені, а то треба вирвати, перечистити. І все тими рученятами на машину закинути. Вони потім навчились: накидають буряки на верету, а тоді вчотирьох розхитали та й раз — підкинули.

Ввечері додому жінки ледь живі приходять. А в неї ще й свій город стоїть. «Почекаю, коли місяць зійде — і туди. При місяці добре чистити, видно. Чищу, гляну, там далеко видно місто — вогні так і горять, так і мерехтять в небі. Гарно».

Там, у місті, й справді все видавалось таким гарним, теплим, затишним. Там теж є так, що люди тяжко працюють. Он сестра пішла на меблеву фабрику, то того лаку надихалась, що тепер від хвороб спокою не знає. Але все одно, як засвітяться ввечері вогники у вікнах, то вже й ніхто не побачить, як сидить біля купи буряків у куфайці та гумових чоботях маленька худенька жіночка і як присвічує їй місяць.

...Молодша сестра Ніна зібралась заміж. Всі готуються, хату білять, харчі запасають. Вже й у сарай ящиків з «ситром» навезли повно. Надя з мамою надумали у місто їхати по рибу. А тут донечка, десятилітня Любочка, проситься: візьміть з собою. Та куди ж? І рибу везти, і в автобусі людей повно, ледве вштовхнешся — іншим разом.

Коли з базару повертались, Надія ще з автобуса побачила, що в їхньому дворі чомусь людей повно. Прибігла, а там донечка лежить. Вже нежива. Інсульт. Гарна ж така, гарна дівчинка була. Зранку ще їй коси заплітала. І тут таке. Надя не знала, що в кого питати, навіть як звати людей, позабувала.

Життя пенсійне

Вона б і ще на ті буряки ходила, тільки їх сіяти перестали. Колгоспу вже давно немає. Шкода, бо ж багате господарство, всього в ньому було. Як його не стало, життя в селі почало трохи занепадати. Правда, за колгоспною роботою ніхто особливо не жалкував, бо село зовсім недалечко від міста, то й більшість потягнулась туди.

Але тепер і в Копистині життя змінюється. Фермер землі взяв, має гарну техніку, поля оре, засіває. Раніше по два-три центнери зерна давали за пай, а цього року і шести центнерів не пошкодували, то що ж людям жалітись.

Часом Надія Андріївна сама тих городян жаліє, бо як на таку пенсію прожити. Добре, що у неї на городі і картопля, і морква, і капуста — все своє. Та ще й двійко поросят у хліві — не пропадеш.

Воно, звичайно, нічого до рук саме не йде. Он навіть як дали зерно, то всеньке на гору сама перетаскала. Чи попробуй з поля до хліва урожай перевези. Попросила хазяїна з конем, щоб поміг, але ж він запросив за один переїзд шістдесят гривень. Хто такі гроші платитиме?

Гривні для сільського люду найбільша проблема. Де їх взяти, особливо молодим, котрі роботу знайти не можуть. От і спішать, хто з чим на базар. До неї теж чоловік приїжджав за морквою. Гіршу собі ще з осені відібрала, а цю, що одна в одну, продала цілий мішок. Скільки заробила? Та по дві гривні за кілограм. Всі кажуть ціни зростають, ціни. Йди коло тієї капусти, буряка наробись, щоб потім по вісімдесят копійок віддавати.

Чомусь так тим людям у селі важко заробити. На базарі сама бачила, як м’ясо по 40—50 гривень продавали. А до неї приїхали, по вісім гривень за кілограм живої ваги дали і забрали порося, що рік за ним дивилась. Та що про це думати. Он сонечко яке, скоро на город.

...Мама зараз у місті, з сестрою. Надії Андріївні 8 березня сімдесят справляли, а мамі вже дев’яносто. Вона теж така трудяща, така непосидюща все життя. І зараз би не сиділа, от тільки не бачить.

У місті добре. В квартирі тепло. Ремонт зробили. Нові меблі. А їй там все одно тяжко, бо вона сільська.

І Надія Андріївна теж зі своєї хати нікуди не хоче. Ну як їй без городу, свого двору? Он голова сільради казав, що за такий зразковий порядок їй навіть якусь грамоту мають дати, і всім людям у приклад цей двір показувати.

А тих грамот у неї — ого-го скільки. І ще такі три жовтенькі, блискучі штучки, забула, як називаються. Там ще з другого боку Ленін викарбуваний.

Хмельницька область.

Фото автора.