Якщо з коровою, то навпрошки

Відверто кажучи, працювали ми абияк, а дбали лише зокрема й про персональне, але не взагалі. Що мали гуртового, про те не дбали, лише ділили, а вже за втраченим (поділеним-пошаткованим) ридали. Мали ж хоч і не скільки хотіли, проте чимало. Землю й усе, що на ній, поділили, й кожен поцупив, скільки подужав, зарплати зростали наввипередки з пенсіями, хоч поки й не досягли європейського рівня. Що не заважало українцям більше, ніж європейці, купувати автомобілів, побутової техніки, одягу, житла та ще їздити на престижні курорти. А ще купували вантажівки, бурякозбиральні комбайни та трактори з сівалками. Якщо ж у когось не було грошей, той брав «на віру», що хотів і скільки хотів, обіцяючи віддати гроші потім. З віддачею складалося не завжди.

З покупками вийшов наче перебір, тому світ перехнябило. Україну також. Тобто долар пішов догори, хоч мусив донизу, а гривня, навпаки, донизу, хоч треба б угору. Бо КРИЗА! Долари в банках не дають. І гривні не дають. Взагалі грошей не дають. Ні на віру, ні під чесне підприємницьке слово. Навіть ті, що ви принесли й поклали під чесне банкірське слово. Дають лише тим, кого люблять. Бо такі в них поняття. Має не той, хто поклав, а хто дужче хотів. Згідно із законом про природний відбір. Майже за Дарвіном.

Де ж брати гроші, якщо в банках не дають? Хіба на базарі. На ринку тобто. Але вже не «на віру», а в обмін на товари або за реальну роботу. Наприклад, за молоко, сало, картоплю або за покладену цеглу й поштукатурену стіну. За відремонтоване авто. За урок іноземної. Можна математики або фізики. От хіба ціни тут аж ніяк не «паритетні», а такі, які згоден платити покупець.

Про це, пригадую, говорили ще зо двадцять років тому брати Марк і Ерік Стодарти. Один із них тоді був президентом університету імені Джеферсона, а другий був у нього за «віце-». А в Київ приїжджали вони про ринкову економіку погомоніти. З комуністами, що косяками тоді йшли в капіталісти. У приміщенні бувшої ВПШ, до речі. Так от, Марк (а, може, Ерік) казав так: «Ціна — це сума грошей, яку хтось готовий заплатити за пропонований на продаж товар або послугу». Згідно з цим законом стара поштова марка, яка навіть не годиться для пересилання листа, може коштувати більше, ніж вагон зерна чи навіть пуд сала. Хоча це не паритетно і не справедливо.

Наші академіки з міністрами краще від американців знають, які ціни правильні. Це котрі забезпечують відтворювальний процес. Тобто коли ціни на молоко й хліб більші, ніж реальні затрати на їх виробництво. Спотикачка тут хіба в тому, що наші академіки з міністрами прогуляли уроки, на яких Марія Іванівна розказувала про різницю між реальними і соціально необхідними затратами на виробництво. Мовляв, ради прибутку худобу краще годувати не ананасами, а сіном. А ще використовувати техніку, котра підвищує продуктивність праці. Як живої, так і оречевленої в машинах і знаряддях, і яка здешевлює в цілому виробництво. Інакше навіщо вила й доїлка типу «карусель», якщо голими пучками дешевше виходить?

У мене є дві, навіть три знайомі молочниці: Варвара, Антоніна й Валентина. Варвара мешкає по сусідству, а Антоніна за сто двадцять кілометрів. З них до Києва сто — електричкою, а двадцять — попуткою в «глибинку». Валентина між горами, котрі Карпати. До першого «автобану» вісім км. Тільки пішки, а за гарної погоди — на скутері. Далі до Чернівців кілометрів з п’ятдесят автівкою. Яка трапиться. У Варвари дві корови, а в Антоніни — п’ять, у Валентини також дві. Усі три молочниці — пенсіонерки. Дві перші — за віком, а Валентина — з інвалідності. Так вони, дарма що в школу і навіть в інститут ходили, ніяк не можуть второпати, що то є криза. Бо їхній бізнес не з кредитів, а з товару, з праці тобто. Кредитів у банку не брали і депозитів там не клали. Гроші ж клали в банку, котру ховали в погребі, а коли банка наповнювалась, тратили гроші на дошки, на шифер, на авто. І тепер мають те, що мають. А саме: Варвара з двох корів має приблизно десять тисяч літрів на рік товарного молока. Те, що собі лишається, не рахує. Продає, теж у середньому, по п’ять гривень за літр. Частково «клієнти» забирають молоко вдома, а частково пані Варвара розвозить молоко по домівках. За додаткову плату. На базар не возить, бо якість товару гарантована.

Антоніна молоко на місці не продає, бо в сусідів своє, а возити в Київ — собі дорожче виходить. Тому купила сепаратор і влаштувала домашню молочарню. Кілька днів збирає сир та сметану й відвозить потім у Київ. Також постійним клієнтам. Сметана по 15 гривень за літр, а сир — по 30 за кіло. З трилітрової банки молока виходить півлітра сметани й вісімсот грамів сиру. Скільки це буде з п’яти корів, хто вміє, нехай рахує. Сироватка лишається для свиней, а телята — на борщ та холодець.

Валентина рахує трохи по-іншому, а в підсумку виходить те саме. З десяти літрів молока виходить на 35 гривень сиру та на 25 — сметани. Але найвигідніше, каже, робити будз. Бо просто й найкращий попит. Можна за допомогою порошку, що продається в аптеках, але люди просять будзу, щоб із закваски на натуральній основі, що з свинячого шлунка. З десяти літрів молока виходить 1,5 — 2 кг будзу, по 25 гривень за кілограм. Покупці постійні, доставка додому. Крім цього, просять привезти городини, садовини, дарів лісу тощо. Окремо на дорогу Валентина не тратиться, бо працює через три доби на четверту медсестрою в опіковому відділенні. Працюючий пенсіонер вона, а молочарством, переробкою й доставкою з реалізацією займається мовби поміж справою.

З кормами проблем майже ніде немає, лише не лінуйся. Землі навкруг не міряно, сіна вдосталь, косити хіба що нікому. Посіяв кукурудзи, буряків — і годуй домашню живність. Та й пенсію платять, не як за «совітів» по 10 — 20 карбованців, а вистачає, щоб заплатити за газ, електрику тощо. От лише ніколи слухати по телевізору про селянські біди, про новий голодомор, бо ж і город треба порати, і птицю, і двору та хаті порядок давати.

Як по життю, так і згідно зі складеними академіками нормами, догляд за двома чи й п’ятьма коровами не забирає всього часу. Лишається й на інші справи. Які згідно з законом збереження й перетворення енергії сублімуються в живу копійку.

Пригадую, один академік, за сумісництвом міністр, годинами мені втовкмачував, що вигідно тримати хіба одну-дві корови, а кількадесят чи кількасот — то вже суцільні збитки виходять. Механізація-модернізація з організацією, коли рахувати академічно, дорого коштують, бо в підсумку спричинюють зменшення загальної продуктивності праці. Плюс корми та ветеринарне обслуговування. Тому без дотацій ніяк не можна. Відтворювальний процес не забезпечується, а на фундаментальну науку й взагалі хіба крихти лишаються.

Ні, моїм знайомим молочницям, а за сумісництвом городницям, тваринницям і реалізаторкам, дотацій не дають, але вони здорово їх підтримують. Бо дотації піднімають ціну на м’ясо-сало з молоком у супермаркетах, а отже, і на базарі.

Одного хіба не можу второпати: а навіщо потрібна аграрна наука з такою самою аграрною політикою, які вчать, що працювати технікою та ще за наукою — то суцільні втрати й великі збитки, які треба відшкодовувати за рахунок покупців і держбюджету: раз — через ціни, а вдруге — через дотації?..