Ринок у своїй основі має бути організований

Коренем проблеми є передусім руйнування великих господарств і розкрадання їхньої матеріально-технічної бази без одночасного створення стартових умов для розвитку ефективного дрібнотоварного сільськогосподарського виробництва. Там, де ще збереглися (реформувалися) деякі господарства колишніх колгоспів і радгоспів, економіка і соціальна інфраструктура сіл підтримуються на належному рівні. Наприклад, дочірнє підприємство шахти імені О. Засядька агрофірма «Шахтар», створена на базі колишніх колективних господарств на орендованій землі індивідуальних пайовиків, — високопродуктивна, рентабельна, забезпечує якісною й відносно недорогою продукцією населення Донецька й низки районів області. Масштаби тваринницького комплексу філій агрофірми такі, що дають змогу розпочати виробництво електроенергії й тепла з біовідходів. Такий проект із потужністю першої черги 1,25 мегавата нині розробляється.

Потрібно підтримувати створення й розвиток кооперативів і великих фермерських господарств, допомагати їм субсидуванням кредитів і лізингу, у придбанні техніки, сприяти розвитку сільськогосподарського машинобудування. Країна з великим аграрним потенціалом не може розвиватися без власної машинобудівної бази сучасного рівня. Невже не можна зосередити зусилля для відродження й виведення на конкурентний рівень спочатку хоча б окремих сільськогосподарських машин, залучити на територію України передові зарубіжні фірми, надавши їм для цього виробничі площі мало завантажених або заводів, що не діють?

Час критично поглянути на зовнішньоторговельну політику. Експорт до країн СНД у 2007 році був загалом на третину більший, ніж до країн ЄС. Стосовно продовольства — більш як у півтора разу, а стосовно машин та устаткування — у три з половиною. Товари, що визначають розвиток нашої економіки — продовольство й, головне, машини та устаткування, — краще реалізуються у країнах СНД. Обсяги нашого експорту випереджають імпорт продовольства звідти утричі, а із країн ЄС — лише в 1,2 разу. Наш експорт машин та устаткування в СНД більший за їхній імпорту в 5,5 разу, а в країни ЄС він, навпаки, менше імпорту в шість разів. Але переважаючий імпорт із країн ЄС — автомобілі: це погіршує сальдо торговельного балансу, сприяє роздуванню споживчого кредитування, є передумовою внутрішньої фінансової кризи. Цілком очевидно, що для України зовнішня торгівля із країнами СНД загалом вигідніша, ніж із країнами ЄС, за рахунок переважання експорту, передусім за найбільш важливими для розвитку економіки товарними групами — машинами і продовольством.

Виникає запитання, для чого український уряд докладає зусиль для входження в загальний ринок з ЄС? Чи не вигідніша нам вільна торгівля з Росією й іншими країнами СНД? Що Україна може продавати ЄС? Наші машини і транспортні засоби там не потрібні, наше продовольство — тим паче. Але європейські товари за режиму вільної торгівлі посунуть до нас, пригнічуючи вітчизняне виробництво. Треба дивитися вперед і враховувати, що Європа нині переживає глибшу стагнацію, ніж Росія та країни Сходу. Темпи економічного зростання Європи, за прогнозами, не перевищать півтора-два відсотки на рік. Росія і Казахстан розвиватимуться вищими темпами. І відповідно з вищим попитом на імпорт.

Не можна скидати з рахунку можливості науково-технічного співробітництва з Росією, що могло б дати імпульси розвитку багатьом нашим галузям: літакобудуванню, транспортному машинобудуванню, ракетобудуванню, космічній техніці тощо. Зовнішньоекономічна політика країни повинна бути прагматичною і працювати на інтереси України та вітчизняного товаровиробника.

Шляхи і резерви є!

Ті, хто розраховує, що економіка вийде із кризи зміцнілою сама по собі, помиляються. Необхідно добре потрудитися, використовуючи будь-які можливості. Це стосується не лише органів центральної влади, а й усіх учасників економічних процесів. Діяти адекватно обставинам можуть і приватні підприємці, і велетні промисловості, фінансів, інших сфер діяльності: від економії будь-яких ресурсів, у тому числі «дрібниць», на які часто не звертають уваги, до вдосконалення стилю й методів господарювання, впровадження більш досконалих технологій.

Водночас потрібно створювати обстановку нетерпимості до марнотратства. Адже багато керівників і апаратників продовжують уважати, що слід їздити лише на дорогих іномарках, мати розкішні офіси, влаштовувати шикарні прийоми й «корпоративні» заходи, літати чартерними рейсами, колекціонувати раритети, користуватися сумнівними благодійними фондами для відмивання грошей тощо. А вдосконалювати бізнес при цьому зовсім не обов’язково.

Доцільно ввести підвищені податки на дорогі засоби особистого користування й офісного обслуговування, на доходи керівників і менеджерів, що значно перевищують середню заробітну плату на підприємстві, а також на видатки, що виходять за рамки необхідності.

Однією з причин, що дають можливість тринькати кошти, є безконтрольність витрачання прибутку. Настав час налагоджувати контроль фінансів підприємств, а не тільки податків. Сьогодні значна частина прибутку розпорошується у фінансові вкладення, що, по суті, є приховуванням грошей. Зовсім утрачено контроль за формуванням амортизаційних коштів, а це — інвестиційний ресурс. Величина прибутку, реінвестована у власний капітал, у розвиток виробництва, повинна стати одним із критеріїв ефективності роботи й відображатися у звітах кожного підприємства.

У витратах промисловості з року в рік зростає частка закупівель для перепродажу. Багато хто замість того, щоб приділяти увагу виробництву, займається спекулятивною торгівлею, що теж є одним із джерел інфляції.

Можливості радикального відновлення виробництва й підвищення конкурентоспроможності пропустили багато підприємств металургії, котрі отримували ще не дуже давно високі прибутки. Вони залишилися із застарілими обладнанням і технологіями, малою глибиною обробки, технічно відстали від зарубіжних, зокрема російських і китайських, заводів, які останніми роками пішли вперед. Криза змушує переглянути звичну поведінку й думати про підвищення ефективності. Але багато хто йде «простим і перевіреним» шляхом, підвищуючи ціни на власну продукцію.

Маніпулювання цінами має місце навіть під час розв’язання проблем державного значення. Так, меморандумом взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів і підприємствами гірничо-металургійного комплексу схвалено метод розрахунку ціни коксівного вугілля, виходячи з експортної ціни й параметрів виготовлення одного із продуктів металургійного виробництва (квадратної заготовки) і курсу гривні до долара США. Вартість видобутку вугілля при цьому не враховується, тобто безпосередній виробник вугілля на ціну своєї продукції вплинути не може. Виходить, що із зміною виробничих показників металургійних підприємств повинна мінятися вартість вихідної сировини (вугілля). Абсурд! Чому тоді таким методом не визначається, наприклад, ціна руди, зерна та інших сировинних товарів?

Прагнення металургів зберегти свій прибуток за рахунок суміжників-шахтарів суперечить здоровому глузду й може швидко призвести до фінансового краху шахт, що добувають коксівне вугілля. Але ще торік улітку уряд вважав підвищення закупівельних цін на вугілля необхідною умовою реформування вугільної галузі.

Практично всі державні шахти Мінвуглепрому багато років отримували держпідтримку на часткове покриття витрат за собівартістю. Ціна тонни вугілля, розрахована «новим» методом, у листопаді минулого року майже у всіх шахтах, що добувають вугілля для коксування, знизилася, підвищивши їхню збитковість, що вимагає збільшення обсягів цієї статті держпідтримки.

Фундамент майбутнього енергетичної безпеки держави — українське вугілля

Видобуток вугілля — галузь, що визначає енергетичну безпеку, ефективний розвиток економіки і соціальний спокій. Справи в ній, усупереч райдужним запевнянням чиновників Мінвуглепрому, нині на межі катастрофи. Скорочується збут і енергетичного, і коксівного вугілля. На грудень 2008 року на складах вугледобувних і вуглепереробних підприємств накопичилося майже 2,5 мільйона тонн вугілля (в тому числі 2,3 мільйона тонн — державних підприємств). Уже в середині грудня борги шахтарям у зарплаті перевищували 1,1 мільярда гривень, а борги металургів та енергетиків вугільникам становили 500 мільйонів гривень. За 11 місяців минулого року на всіх державних шахтах середньодіюча кількість очисних вибоїв виявилася нижча за розрахункову, до того ж на більшості шахт нижча, ніж у 2007-му. Найстрашніше те, що підривається основа навіть простого збереження обсягів видобутку. Відстає підготовка очисних вибоїв. У 2007 році на шахтах Мінвуглепрому обсяг проведення підготовчих виробок дорівнював 8,4 метра на 1000 тонн видобутку, а в 2008-му він знизився до 7,6 метра на 1000 тонн видобутку. Видобуток вугілля, як кажуть шахтарі, «з’їдає підготовку», і недалеко той час, коли шахти можуть залишитися взагалі без очисних вибоїв. Це кінець галузі! Щоб відновити нормальні умови хоча б для забезпечення простого відтворення, необхідно довести обсяги проведення гірничих виробок не менш як до 10 метрів на 1000 тонн видобутку.

Міністерством вугільної промисловості розроблено план невідкладних антикризових заходів. Їхнє виконання, безперечно, послабить вплив кризових процесів, хоча й виникає запитання, що стримувало здійснення таких заходів до кризи? Але й стосовно самого плану є серйозні зауваження. Документ виходить від Міністерства вугільної промисловості всієї країни, а не державної її частини, і його з відповідним корегуванням варто рекомендувати для використання на підприємствах будь-яких форм власності. Політику жорсткого розмежування підходів до вугледобувних підприємств галузі залежно від форм власності потрібно припинити. Дійшло до того, що під час розробки балансів виробництва і споживання вугілля для коксування облік продукції недержавних підприємств галузевим планом антикризових заходів узагалі не передбачений! Хоча всі шахти працюють на економіку України. Тим паче що галузевою тарифною угодою Міністерство зобов’язалася вирішувати в уряді для підприємств галузі, незалежно від форм власності, питання визначення обсягів державної підтримки, фінансування капітального будівництва та реконструкції з державного бюджету.

Зрозуміло: виконання всього накресленого планом недостатньо, щоб зробити вугледобувну галузь конкурентоспроможною на світовому ринку. Потрібні більш радикальні заходи. Одним із них може стати утилізація шахтного метану від комплексної дегазації шахт із виробленням із нього на когенераційних станціях електро- й теплової енергії для потреб виробництва. Для максимального ефекту варто розглядати можливість спорудження великих групових станцій для декількох шахт.

Комплексна дегазація гірського масиву, в якому міститься разом із вугільними пластами й газ метан, насамперед знижує концентрацію останнього в шахтній атмосфері, поліпшує умови безпеки, дає змогу підвищити видобуток вугілля з очисних вибоїв, де вона стримується газовим чинником, а використання одержуваної під час спалювання газу електроенергії знижує собівартість і підвищує рентабельність виробництва. Одночасно поліпшується екологія у вугільних регіонах (метан більш як у 20 разів шкідливіший за вуглекислий газ), зменшується залежність країни від імпорту природного газу. Крім того, реалізація вільних квот забруднення атмосфери дає можливість діставати кошти в рамках Кіотського протоколу.

Досвід такої технології в Україні є. Когенераційна станція, побудована за рахунок власних коштів колективу шахти імені О. Засядька, за час експлуатації з 2006 року переробила більш як 124 мільйони кубічних метрів метану, виробила понад 420 мільйонів кіловат електроенергії та 107 тисяч гігакалорій теплової енергії. Щодня шахтним метаном заправляються до 150 одиниць автотранспортних засобів.

Дієвим заходом підвищення ефективності видобутку вугілля в умовах дефіциту фінансових коштів може стати держпідтримка технічного переоснащення шахт у формі пільгового кредитування з погашенням власне кредиту самими підприємствами, а відсотків за його користування — за рахунок бюджету. Заходи, що не приносять економічного ефекту, як правило, не повинні фінансуватися державою.

Але щоб у майбутньому вугілля — основний власний енергоносій України — стало надійним фундаментом енергобезпеки, необхідні по-справжньому кардинальні перетворення. Сьогодні майже дві третини шахт добувають менш як 1000 тонн вугілля за добу й видають лише близько 20 відсотків усього видобутку, але «проїдають» більш як 30 відсотків коштів держпідтримки, що спрямовані в галузь. Глибоко збиткові шахти треба виводити з експлуатації — закривати або консервувати до появи технічних коштів, які дадуть можливість забезпечити їхню ефективну експлуатацію. У перспективі галузь повинна мати у своєму складі 30—35 цілком самостійних, оснащених передовою високопродуктивною технікою шахт із річною продуктивністю не менш як три мільйони тонн вугілля кожна. На потужних шахтах значно простіше й ефективніше поряд із видобутком вугілля застосовувати новітні розробки: отримувати питну воду, що з кожним роком підвищується в ціні, вилучати рідкоземельні елементи, інші супутні компоненти, виробляти геотермальну енергію, роблячи вугілля більш рентабельним.

Такий напрям розвитку вугільної галузі, з огляду на становище стосовно забезпечення країни газом, є єдино правильним і має стати основою будь-яких концепцій, стратегій і програм реформування енергетичної бази України.

До часу, коли світові нафтогазові родовища будуть переважно відпрацьовані, а воно не за горами, ми повинні мати принципово нову, конкурентоспроможну, високорентабельну вуглегазову галузь, що забезпечує народне господарство енергоресурсами, а хімічну промисловість відповідною сировиною.

Останнім часом особлива увага приділяється альтернативним джерелам енергії. Із усього їхнього різноманіття, зважаючи на природні особливості України, застосування у промислових масштабах можуть мати два пріоритетні. Це газ метан вугільних родовищ і біогаз із відходів сільськогосподарської діяльності. Однак необхідно чітко уявляти, що широке та ефективне застосування цих альтернативних джерел енергії можливе лише за потужного розвитку вугільної галузі та сільського господарства.

Насамкінець хочу підкреслити, що ключем розв’язання проблем, спрямованих і на подолання нинішньої кризи, і на створення високоефективної економіки в післякризовий період, є щонайповніша підтримка вітчизняних виробників високоякісної, конкурентоспроможної на зовнішніх ринках та такої, що заміщає імпорт, продукції. На це передусім мають бути спрямовані всі зусилля й уряду, й Національного банку, й законотворча діяльність Верховної Ради.

Юхим ЗВЯГІЛЬСЬКИЙ, народний депутат, доктор технічних наук, професор.