— Ти ж дивись, дитино, не поспішай: зберися з думками, уважно прочитай завдання, помисли добре... А головне — вчитуйся в кожне словечко! Пиши так, щоб тобі подобалось, тоді й інші читатимуть із цікавістю. Коли ж говоритимеш... Важливо не квапитися, а повагом, бережно виплітати звуки зі срібних ниточок рідної мови.
Поблагословивши мене, Людмила Іванівна пішла, замислившись. Про що думала вона, коли проводжала мене на всеукраїнську олімпіаду? Здогадуюсь, що хотілося їй тоді прилетіти до мене, підтримати. Адже давно стала для мене другою матінкою...
Два конкурсні дні забрали чимало нервів та сил. Та ось настала мить нагородження — мить сліпучої радості, сліз щастя і невимовної вдячності своїм наставникам. Ось чому, коли вручали диплом, у моїй голові промайнули кінострічкою усі надзвичайно цікаві уроки Людмили Іванівни Павлик.
Нещодавно вона познайомила мене з талановитою і щирою жінкою — Оленою Федотівною Тютюнник (Черненко), котра у своїй книжці
«Не зміліє пам’яті криниця» написала: «У надвечір’ї зайшла до мене, повертаючись зі школи, вчителька — Людмила Іванівна Павлик. Я люблю її за усміхненість, за творчу енергію, за прагнення якомога більше добра і знань дати своїм учням. Вона запросила мене на свій урок за повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Я погодилась прийти і не шкодую. Так зворушливо звучала на уроці її розповідь про українських Ромео та Джульєтту...».Людмило Іванівно! Слова вдячності завжди киплять у моєму юному, гарячому серденьку за Ваше терпіння, коли чули від мене тисячі причин у відповідь на запитання:
«Чому не зроблене завдання?». За наполегливість, коли я знову і знову робила щось неправильно. За невичерпну мудрість, яку Ви щедро передаєте мені. За любов до рідної мови, вогник якої запалили у моєму серці. За підтримку в моменти невдач. За ласку і ніжність у мить перемог. Але окреме «дякую» кажу за те, що Ви — моя вчителька!..Вікторія ПАЛІЙ, учениця 10 класу Чорнобаївської гімназії.
Черкаська область.
