Звістка про те, що на Хмельниччині очікується трудовий десант із далекосхідних країн, наробила чималого переполоху і в ділових колах краю, серед депутатів міської та обласної рад, і серед простого люду.

Як можна дозволити собі запрошувати робочі кадри з далеких країв, коли наші потерпають від безробіття? А тим більше тепер, коли страх масових скорочень дамокловим мечем навис чи не над кожною родиною? Вагомість цих аргументів навіть коментувати не доводиться. Формально заперечувати нічого. Та якщо копнути глибше, не такими вже й безглуздими є кроки тих керівників, котрі наважились запросити чужоземців.

Не пригадаю жодного зібрання керівників підприємств, чи то промислових, чи сільськогосподарських, де б не йшлось про те, що не вистачає робочих рук. Та й обласний, міські центри зайнятості завжди готові запропонувати сотні вакансій: виробничники чекають кваліфікованих верстатників, швачок, будівельників... А паралельно з тим кількість зареєстрованих безробітних, тих, хто роками шукає роботу, становить тисячі людей.

«Проблема не в тім, що не вистачає робочих місць, — переконані фахівці. — Запропонований рівень оплати настільки низький, що перестає задовольняти навіть безробітного».

Здавалося б, розв’язання лежить на поверхні: варто виробничникам забезпечити достойну оплату своїм працівникам, і відбою від кадрів не буде. До того ж і вимоги у шукачів роботи не такі вже й захмарні: більшість переконана, що дохід у дві-три тисячі гривень на місяць зробить їх цілком щасливими.

Біда тільки в тому, що практично жодне виробництво краю не може дозволити собі такі витрати на працівника. Міф про дешеву українську робочу силу давно розвіяний і серед закордонних партнерів. Пригадується розмова з інвестором, який вклав чималі кошти в одне із підприємств області. Шалений рівень інфляції дуже швидко знецінив запропоновану спочатку доволі пристойну зарплату. А піднімати її ледь не щомісяця не дають ні чіткі бізнесові плані, ні підписані із партнерами контракти. Підлаштовувати всі показники до рівня української інфляції — це нонсенс для ділового партнерства. Тож ніхто вже не приховує своїх розчарувань. Так само, як і намірів шукати дешеву робочу силу в країнах третього світу і переносити туди своє виробництво. Вітчизняні ж підприємці пробують іти іншим шляхом — везуть на свої підприємства доступні робочі руки.

В’єтнамський десант

Одним із перших про такі наміри заявив керівник ВШО «Хмельницьклегпром», депутат обласної ради Володимир Кулаков. Треба було мати чималу економічну й політичну сміливість, щоб оголосити про свої наміри з трибуни обласної ради. Адже це викликало неоднозначну реакцію. Багато хто одразу назвав це не тільки не патріотичним, а ледь не зрадницьким в тяжку хвилину української економіки. А найголовніший аргумент — у центрі зайнятості зареєстровано понад три сотні безробітних швачок. То кому ж, як не їм, у першу чергу надавати роботу в швейному об’єднанні?

До того ж щороку професійно-навчальні заклади краю випускають чимало фахівців саме з цієї спеціальності. Взагалі, враховуючи специфіку економіки області, ця професія стала однією з найпопулярніших та найзатребуваніших. Підштовхнув до її злету, як не дивно, місцевий базар. Адже ні для кого вже давно не секрет, що більшість його товару не завозиться з-за кордону, а шиється тут-таки в обласному центрі чи неподалік від нього.

Кожне швейне виробництво намагається максимально зменшити затрати на оплату цієї праці. Причини зрозумілі: це впливає на ціну, а отже, і на конкурентоспрможність готового товару. От тільки між «Хмельницьклегпромом» і десятками нелегальних цехів є ще одна серйозна різниця: перше працює в легальному податково-правовому полі, а переважна більшість приватних конкурентів — підпільно.

Серйозне податкове навантаження не дає виробництву можливості ні розвиватись самому, ні платити належну зарплату працівникам. Навіть пакет соціальних гарантій, які той-таки «Хмельницьклегпром» пропонує своїм робітникам, не перекриває доволі скромні заробітки. Комфортні умови праці, лікарняні, відпустки, трудовий стаж, житло для приїжджих і навіть обіди за символічні 50 копійок (!) — все це на противагу середній зарплаті у 1200—1600 гривень. Підняти ж її — фінансово знекровити виробництво. А нелегальні структури роблять невеликий крен саме у бік зарплати, повністю викреслюючи з життя робітника будь-які соціальні гарантії. Тут можна заробити вдвічі більше, і люди, вирішуючи проблеми сьогоднішнього дня, змушені забувати і про стаж, і про майбутні пенсії, і про інший соціальний захист.

До в’єтнамців — ще й китайці?

Якщо в’єтнамський десант у кілька сотень швачок лише насторожив хмельниччан, то коли мова зайшла про китайський, багато хто по-справжньому злякався. Одним з перших тривогу забив хмельницький міський голова Сергій Мельник. Його стурбованість зрозуміла: хмельницькі ринки не тільки давно годують десятки тисяч хмельниччан, але й є серйозним донором міського бюджету. А розмови про те, що один із новозбудованих ринків має перетворитись на справжній оплот китайського бізнесу, здається, почали набувати реальних обрисів. Зрештою, це підкреслив і керівник приватного підприємства, котре опікується новим торговельним центром: на ринок запрошені китайські менеджери, котрі повинні вивчити попит на товар і зайнятись його прямими поставками з Китаю. В уяві песимістів одразу вимальовуються сумні картини: услід за товаром з’являться і чужоземні продавці, а конкурувати з ними не зможуть ні вітчизняне виробництво, ні «домашні» продавці-посередники. Можливо, все це й так. Але чому лише тепер піднімаємо лемент, коли своїми ж стараннями багато років поспіль створювали умови для такого розвитку подій?

Хіба відкриттям сьогоднішнього дня стало те, що наша економіка вже давно не може конкурувати ні з дешевим китайським «ширужитком», ні з високоякісною продукцією тамтешніх підприємств (а в тому, що є і така, світ уже не сумнівається)? Хіба не був болісним наривом для хмельниччан ось уже кілька років поспіль новозбудований торгово-сервісний центр «Поділля»? Хто б і що не говорив про вкладені в нього капітали, але сотні хмельницьких базарників знають про те, що будувався він не за юані, а за їхні кревні, коли заплатили за місця на новому ринку чималі суми. І вже не один рік у новозбудованих приміщеннях могли б торгувати саме хмельниччани, якби навколо базару не вирували підводні течії великого бізнесу, якби не конфлікти між фінансово-бюджетними інтересами обласного центру та Хмельницького району, на території якого збудований ринок.

Хто ж може повірити у те, що гектари новозбудованих торговельних площ, на яких ось уже кілька років не продано і не куплено товару ні на гривню, і надалі залишалися б порожніми?

Питання про те, хто ж «патріотичніший» патріот: той, хто не хоче віддати робочі місця чужоземцям, чи той, хто кличе їх до себе на роботу, — залишається відкритим. Проблема азіатської трудової експансії, яка повільно насувається зі східних кордонів країни на західні, набуває дедалі більших масштабів. Заїжджий робочий люд, на відміну від українського безробітного, готовий жити скромно, заробляти мало і працювати багато. А більшість вітчизняних підприємств може запропонувати лише такі умови. І коли йдеться про економічні дефініції, питання національності вже ні до чого.

В умовах кризи, коли тільки й чути про скорочення, тимчасові зупинки чи закриття виробництва, «Хмельницьклегпром» готовий взяти на роботу двісті робітників. Він гарантує їм житло і заробітну плату, котра залежатиме від виробітку. Він готовий виконати цілу низку формальностей, з якими пов’язане наймання закордонної робочої сили. І все це для того, щоб виробництво працювало і давало продукцію. Хіба за таке засуджують чи карають?

Фото автора.