Конституція має бути цілісною, їй повинні суворо відповідати всі інші закони та підзаконні акти. Але, на жаль, деякі норми Конституції України суперечать одна одній, нечітко визначають порядок і принципи реалізації прав громадян, не відповідають чи не повною мірою відповідають принципам справедливості, загальнолюдським цінностям та наявним фактичним обставинам.
За що відповідають депутати?
Наприклад, у ст. 80 Конституції зазначено, що народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це положення суперечить ст. 6 Конституції, яка зобов’язує народних депутатів здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Тобто зобов’язує народних депутатів дотримуватися вимог законів, про що вони склали присягу, в тому числі присягнули нести відповідальність за прийняття законів, які не відповідають Конституції. Але водночас депутатам гарантується безкарність у разі голосування за незаконні рішення. А кримінальна відповідальність за образу чи наклеп не може настати, оскільки Кримінальний кодекс України не передбачає її.
Крім того, ч. 2 ст. 80 Конституції щодо заборони притягнення народних депутатів без згоди Верховної Ради до кримінальної відповідальності, їх затримання чи арешту суперечить вимогам ст. 21 Конституції, яка проголосила, що всі люди вільні й рівні у своїй гідності та правах, та вимогам ст. 24 Конституції, яка гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом.
Не менш цікава ситуація склалася і з виборами народних депутатів. Ст. 76 Конституції гарантує можливість обрання на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування народним депутатом України громадянина України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років та немає судимості. Про це свідчить і Закон України
«Про вибори народних депутатів України». Зокрема, у ст. 10 закону передбачено, що право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Але це право може бути реалізовано тільки через партії (блоки) у порядку, встановленому законом. Теоретично, за законом, кожен громадянин України, який відповідає перерахованим вимогам, може стати народним депутатом. Але фактично це нереально. Адже народними депутатами можуть бути тільки ті, хто є членами партій або мають достатньо коштів для створення власної партії.Відповідно до вимог ст. 76 Конституції вибори народних депутатів проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. А вибори народних депутатів, які проводяться в Україні шляхом голосування за політичні партії, що складають списки депутатів, є прямими умовно. Адже вибори народних депутатів від партій є фактично виборами партії, тому що обрані депутати в подальшому виконують не волю виборців, а волю партії.
Ст. 83 Конституції надала право депутатам формувати на основі узгодження політичних позицій коаліцію депутатських фракцій,
«більшість» і «меншість». У цивілізованих країнах «меншість» у законодавчих органах бере участь у прийнятті виважених законів, конструктивною критикою сприяє ефективній роботі парламенту. А у нас «меншість» народних депутатів прагнула перешкодити роботі Верховної Ради, не допустити прийняття будь-яких рішень, якомога сильніше зганьбити, скомпрометувати «більшість» для того, щоб прийти до влади.Що гарантує гарант?
Ст. 102 Конституції передбачає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.
Але в Конституції не передбачено, в який спосіб Президент гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність держави, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та за що він відповідає. До чого це призводить, народ відчуває на собі. Чому так відбувалося, остаточно стало зрозуміло тим, хто 26 грудня 2008 року дивився передачу
«Свобода» на телеканалі «Інтер». Там звучали бездоказові звинувачення народних депутатів у корупції, твердження про те, що боротьба з корупцією не ведеться через відсутність спеціального підрозділу з боротьби із службовими злочинами, йшла мова і про те, що Верховна Рада вже два роки не може прийняти декілька антикорупційних законів. Кому-кому, а керівництву держави має бути відомо, що за законодавством України виявляти службові злочини мають право працівники міліції, СБУ і передусім працівники спеціальних підрозділів зазначених органів. Для того, щоб ці органи працювали ефективно, потрібна політична воля керівництва держави, передусім для укомплектування деяких підрозділів правоохоронних органів чесними професіоналами, які б насамперед у встановленому законом порядку виявили злочинців у системі правоохоронних органів, судах, вищих органах державної влади та забезпечили оперативний супровід справ аж до прийняття судами законних рішень, паралельно притягаючи до кримінальної відповідальності службових осіб, які б цьому перешкоджали. Телеглядачі-юристи також із здивуванням почули обвинувачення суддів у тому, що вони скасовують постанови про порушення кримінальних справ. Відомо, що судам надано таке право законом, а судові рішення, які набрали законної чинності, вважаються законними. Цьому сприяла та обставина, що Верховна Рада, всупереч вимогам ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України, який передбачає, що порушена кримінальна справа може бути закрита або направлена до суду для її розгляду чи закриття, надала судам право скасовувати, на їхню думку, незаконні постанови про порушення кримінальних справ без слідчої перевірки наявності складу злочину, а Президент України 14.06.06 р. підписав цей закон, зрозумівши його незаконність лише випадково, через декілька років після того, як йому стало відомо, що третина постанов про порушення кримінальних справ за фактами незаконного отримання ПДВ судами скасована.Як можна бути відповідальним,але не підзвітним?
У ст. 113 Конституції передбачено, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді в межах, передбачених Конституцією. Тобто Кабінет Міністрів не підзвітний главі держави, але відповідальний перед ним. Як можна бути відповідальним, але не підзвітним і не підконтрольним? Таке парадоксальне визначення законодавчо дає можливість Кабінету Міністрів фактично нехтувати Президента. Як бачимо, протистояння між урядом і Президентом, між політичними партіями, на жаль, санкціонується Основним Законом.
Але всі ми, громадяни України, і передусім службові особи, зобов’язані свято дотримуватись вимог Конституції та у встановленому законом порядку сприяти її вдосконаленню, пам’ятаючи не лише про юридичну відповідальність, а й про відповідальність перед Богом, власною совістю, перед народом, перед майбутнім.
В. СВИРИДОВ,правознавець.
