Рішення Міжнародного Суду ООН від 3 лютого 2009 року підвело риску під багаторічною справою про врегулювання українсько-румунської суперечки про розмежування континентального шельфу і виняткової економічної зони двох держав у північно-західному басейні Чорного моря.

У різний час прикордонні взаємини України і Румунії були урегульовані поруч міжнародних угод: Договором про режим радянсько-румунського державного кордону від 25 грудня 1949, Договором про режим радянсько-румунського державного кордону від 27 лютого 1961 року, протоколами про опис проходження лінії державного кордону 1962 і 1974 років, Договором про відносини добросусідства і співробітництва від 2 лютого 1997 року, Договором про режим українсько-румунського державного кордону і про взаємну допомогу з прикордонних питань від 17 червня 2003 року.

Однак морські кордони вдалося погодити тільки до зовнішнього стику територіальних морів двох держав. Питання про делімітацію українського і румунського континентального шельфу залишалося спірним аж до лютого цього року. Тільки з 1998 по 2004 рік було проведено 24 раунди двосторонніх переговорів. 10 зустрічей експертів, але справа так і не зрушила з мертвої точки.

16 грудня 2004 року Румунія звернулася до Міжнародного Суду ООН. Але ще раніше, 2 лютого 1997 року, Україна підписала з Румунією договір, який надав румунській стороні таку можливість. Річ у тім, що незалежна Україна, продовжуючи практику СРСР, не визнає загальнообов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН (коли будь-яка держава, котра захоче, зможе звернутися з позовом проти нашої держави і суд автоматично буде вправі винести обов’язкове й остаточне рішення), а займає більш обережну позицію, залишаючи за собою можливість передати чи дозволити своєму опоненту передати на розгляд Міжнародного Суду ООН конкретну суперечку, що стосується інтересів України. І в лютому 1997 року тодішній міністр закордонних справ, один із керівників Народного руху України Геннадій Удовенко, дав Румунії такий карт-бланш.

Хоча юридичних аргументів в України було помітно менше, ніж політичних. СРСР, який від самого початку був представлений у Міжнародному Суді ООН своїм суддею, а 1967—1970 рр. — навіть віце-президентом суду, нашим славним співвітчизником Володимиром Михайловичем Корецьким, і то завжди виявляв обережність у передачі своїх суперечок на розгляд Міжнародного Суду ООН. За 45 років членства СРСР в ООН він так і не погодився на розгляд Міжнародним Судом ООН жодної своєї справи, попри наполягання США та інших держав.

Але видатні діячі незалежної України вирішили, що вони розумніші.

У результаті 3 лютого ми одержали остаточне і таке, що не підлягає оскарженню, рішення Міжнародного Суду ООН, що з 12200 квадратних кілометрів миль спірної зони 9700 кв. км присудило Румунії, а 2500 кв. км, тобто в чотири рази менше, — Україні.

Постає резонне запитання: невже таке рішення Міжнародного Суду не можна було передбачити? Тоді з яких міркувань МЗС України давав згоду звернутися саме до цього юрисдикційного органу?

Наступне не менш резонне запитання: а чому, навіть опинившись у Міжнародному Суді ООН, представники України так провели процес, що колегія суддів з 15 країн, більшість із яких узагалі знаходяться від України і Румунії на іншому кінці світу, одноголосно (!) один по одному відкинула всі українські аргументи на користь збільшення площі її морських просторів: і майже втричі більшу довжину української берегової лінії в зоні розмежування, і наявність у зоні розмежування українського острова Зміїний, і першість України в геолого-розвідувальній діяльності в спірній зоні, й історичну договірну практику двох держав?

Чому склад групи уповноважених представників України в Міжнародному Суді ООН змінювався тричі?

При цьому в Україні добре пам’ятають, як 2004 року Міністерство закордонних справ завзято відмовлялося від будь-якої експертної допомоги, добровільно пропонованої провідними вітчизняними центрами юридичних знань, науковими школами міжнародного права. Так, Одеська національна юридична академія зверталася з пропозицією надати безоплатну юридичну допомогу. Але українське МЗС відмовилося: «самі впораємося». Тепер ми навіть знаємо, як впоралися. Але в чому причини такої політики? Як не повторити цих помилок?

Відповіді на ці і багато інших запитань повинна дати спеціальна парламентська комісія, яку необхідно створити у складі народних депутатів України і провідних незалежних експертів. Потрібно ґрунтовно розібратися у ситуації, що склалася, знайти помилки і домогтися, щоб зовнішньополітичні органи України врахували їх у подальшій роботі. Зрештою, ця політико-юридична суперечка — не остання, а державна територія, її суверенність і схоронність — питання національного значення.

Сергій КІВАЛОВ,народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питаньправосуддя, доктор юридичних наук,професор.