Тривалий час допомога з безробіття була для багатьох сільських мешканців чи не єдиним фінансовим джерелом. Втративши роботу в місцевих господарствах, вони практично були позбавлені будь-якої можливості працевлаштування. І хоча реєстрація у центрі зайнятості так і не допомагала знайти роботу, проте рік-другий родині можна було протриматись. Однак тепер селяни позбавлені й цього. Закон забороняє надавати статус безробітних тим, хто має особисте селянське господарство.

Зайнятість без доходів

Сільський люд, особливо пенсіонери, нарікати на труднощі життя не звикли. Навпаки, шкодують городян, у яких ні свого городу, ні корови, ні поросяти. А в селі ж воно зовсім інакше: картоплю маєш, зерно на паї дали, свіже яйце завжди під рукою... А хто з молоком — ніколи з голоду не помре. Тож навіть із тими просто смішними за теперішніми мірками пенсіями у 600 — 700 гривень вважають себе ледь не багачами.

Проблеми виникають у тих, хто молодший і пенсії ще не заробив. Що з того, що люди тяжко трудяться в полі та на городі? Навіть зібравши врожай, вигодувавши порося, аж ніяк не кожен повезе все це на продаж. А коли так, то звідки взяти живу копійку? Тож і тягнулись до районних центрів зайнятості.

Зізнатись, не раз доводилось чути про те, що подібні служби — справжнє зло для села. Чому? Та, мовляв, тому, що відучують людей від роботи, а натомість дають дармові гроші. Хіба може хтось у селі бути без роботи?

Певний резон у цих словах є. І те, що сидіти без діла хліборобу ніколи — теж правда. Але ж поняття «без роботи» і «безробітний» у селі мають своє, специфічне значення. Бо тяжко натрудитись — ще не значить заробити.

Торік середня заробітна плата по області була на 18 відсотків нижчою від середньої по країні. Годі й казати, що цей показник в аграрному секторі був ще нижчий. Та навіть і ці кошти вдалось отримати не всім. Тема зарплатних боргів в агроформуваннях стала вже вічною. Що ж дивуватись, що селяни хапались за статус безробітного як за останню фінансову соломинку.

Натрудитись, щоб наїстись?

Чи вдалось комусь розбагатіти на цьому? Міркуйте самі. Середній розмір допомоги з безробіття ледь перевищує півтисячі гривень на місяць, навіть не дотягуючи до мінімального рівня заробітної плати. Понад 33 тисячі подільських безробітних, серед яких значна частина — аграрії, торік мали змогу прожити на ці кошти. З них треба було викроїти на одяг і взуття, ліки, портфель для школярика, стипендію студенту, на те, щоб за газ заплатити, і щоб город виорати... Тепер цього не буде. Прийняті зміни до законодавства заборонили безробітним селянам, котрі мають особисте господарство, отримувати статус незайнятого населення, а відповідно — і державну допомогу.

Це означає, що кожен, перш ніж звернутись до служби зайнятості, повинен обміряти свою землю. Якщо маєш від гектара до двох — ти автоматично перетворюєшся на члена особистого селянського господарства, яке й забезпечує тебе основною роботою. А от чи забезпечує ця робота заробітками — на це запитання закон не дає відповіді.

Поза сумнівом, земля не залишить голодним нікого, якщо на ній добре попрацювати. Але складається враження, що життя селянину тільки й дано для того, щоб наробитись заради шматка хліба. А інших соціальних аспектів для нього просто немає.

Що збереш з одного гектара

Коли разом з колегами-журналістами попросила одного із знаних в краї керівників потужного господарства проаналізувати теперішню ситуацію, чоловік тільки за серце взявся: «Не можу, не вистачає слів — тільки біль. Стільки років ми боролись за те, щоб наше господарство жило, заробляло якусь копійку, а зараз просто руки опускаються. Як далі бути? Як працювати? Не знаю».

І це кажуть у колективі, який має одну з найбільших ферм в області, обробляє не одну сотню гектарів. Що ж говорити про статки з одного «домашнього» гектара? Хоча б якими вродили там пшениця, ріпак, ячмінь — хіба на цьому матимеш зиск?

Ледь не від самих жнив хлібороби говорять про низькі ціни й блокаду на продаж зернових. Буряківники відмовляються від традиційної культури, бо сировину на переробку вже доводиться возити за десятки кілометрів. То що ж робити сільській родині із зібраним зі своєї земельної латки врожаєм? Куди везти? Кому продавати?

Навіть офіційна статистика зафіксувала, що торік за загального збільшення обсягу сільгосппродукції в області на 3 відсотки в господарствах населення був спад майже у 6 відсотків. Жодних об’єктивних причин для його підйому в цьому сезоні не видно. Хіба зможе господар, хоча б яким старанним він був, змагатись у продуктивності праці, використанні сучасної техніки, нових сортів, технологій із потужними господарствами? Тож і мови немає про конкурентоспроможність його продукту. А коли так — жодних надій на будь-які, навіть мізерні, доходи.

Знову гіркий урок

Прийняті законопоправки не приховують своєї мети — зменшити вплив світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення. Звучить сучасно і з поглядом у перспективу. От тільки сприймається людьми не як удар по кризі, а по них же самих.

Бути об’єктивним, бідний бюджет і справді зможе трохи заощадити на сільському безробітному. З другого боку, саме така постановка питання має стати для кожного своєрідним уроком: вчись сам заробляти, ні на кого не сподівайся, будь роботящим і активним.

Все це так. Але пригадуються мені й інші уроки. Коли керівники господарств, незважаючи на збитки, спеціально сіяли цукровий буряк, відмовлялись від потужної техніки тільки для того, щоб дати роботу своїм же односельцям. І ферму тримали, не сподіваючись на прибутки, а тому, щоб доярки могли заробити хоч по кілька сотень. Напевно, з точки зору ефективної економіки все це неправильно і нерентабельно. І ті господарства мали б давно збанкрутувати. Але ж вони виживають, хапаються за життя, шукають хоч якесь заняття для своїх людей. Бо хто ж повірить, що через сільського безробітного дядька всі біди? І що він одна з найбільших витратних статей для бюджету?

Хмельницька область.