І на малому приватному ставку ловляться великі соми. Але за гроші.

В’ячеслав Мосін (на знімку) одинадцять років тому захопився рибництвом, а до того й вудки в руках не тримав. Узяв на 49 років в оренду п’ять ставків і тепер вирощує карасів, коропів, товстолобиків, сомів заводить, збирається ще й судака запустити. Може й екзотикою здивувати — японським коропом. Усе робить за наукою: вчиться по книжках, відвідує семінари, які проводить обласна асоціація рибництва, членом якої він є.

Улітку ловити рибу орендарю допомагають рибалки: тридцять гривень за день лову на дві вудки з берега — і п’ять кілограмів риби твої. Хоча ніхто її не зважує, зізнається господар, і ні в кого зайвого не відбирають (таке може статися лише в тому разі, якщо рибалка замість вудок закинув у ставок сіті). Учасникам війни, інвалідам праці й дітям до 14 років (за заявою батьків), а також жителям села Мар’янівка раз на тиждень до 3 кг риби дозволяється виловити безоплатно. Найбільший товстолобик, якого піймали в мар’янівському ставку, важив близько 26 кілограмів!

Щороку він спускає один ставок, з якого набирає до 10 тонн риби —тонна на гектар водного дзеркала виходить. Багато це чи мало — не знає, каже, що вистачає. Здає продавцям на ринку, а цієї весни збирається будувати рибний магазин у райцентрі — перший у Новомосковську.

Чому данці не їдять нашого коропа

Після знайомства з В’ячеславом Мосіним вирішила дізнатися, а як же використовуються на Дніпропетровщині інші ставки, яка їхня віддача. З цими запитаннями я звернулася до В’ячеслава Маякіна, який уже 27 років працює в галузі й очолює Дніпропетровську асоціацію рибництва.

— Річ у тім, що вам ніхто точно не скаже — ні в області, ні в Україні — скільки у нас внутрішніх водойм (крім ставків, до таких належать ще озера і малі водосховища) і що там робиться, — почула у відповідь. — Після того, як ставки віддали в оренду (а наприкінці

90-х — початку 2000-х років на них був дикий ажіотаж), про цю «дрібноту» ніби забули. Водночас в Україні ставків і озер більше, ніж в якійсь іншій європейській країні. Чому ж тоді данську форель ми маємо на своєму столі, а данці й не чули про нашого коропа?

Нині на Дніпропетровщині 547 осіб мають в оренді ставки. Максимум 40 відсотків з них працюють на рибництво: люди брали водойми для бізнесу і у міру своїх знань і можливостей ведуть його. Відсотків 30 орендарів у стані: «А що робити?». Вони не знають, для чого їм ті ставки, результатів там майже ніяких, досягти їх важко, а ще важче дізнатися про них, бо ніхто нікому не звітує. Решту водойм (а це майже третина) взяли в оренду люди, які, на жаль, і не збиралися господарювати. Ставки стали окрасою їхніх «фазенд», вони проводять тут відпочинок, у ліпшому разі, запрошують на риболовлю друзів. Щоправда, останнім часом дедалі більше таких водойм почали використовувати для платної риболовлі. Отже, хоч таким чином вони виправдовують своє призначення.

Якщо в радянські часи, коли рибництво було на «відгодівлі», отримували від 15 до 50 центнерів риби з гектара водного дзеркала, то нині 5 центнерів вважається дуже гарним результатом — не тільки в нашій області, а і в усій країні.

Причину такого різкого падіння «врожаїв» В’ячеслав Маякін пояснює простою арифметикою: щоб отримати 1 кг привісу на коропі, треба згодувати в середньому 4 кг комбікорму, кілограм якого коштує 1,5 гривні. Плюс витрати на зариблення, оренду, зарплату. У кінцевому результаті — на вкладену гривню виходить аж 15—20 копійок прибутку. Тому орендарі перейшли на так зване пасовищне рибництво і використовують природну кормову базу (тобто те, що може видати сама водойма).

«Спати» може не більш як 12 годин

Велика проблема для орендаря — реалізація улову.

— На дніпропетровському Центральному ринку ви не зустрінете виробника (хіба що полтавську машину), — запевняє В’ячеслав Маякін. — Всі продавці-перекупники, які заробляють на рибі удвічі більше, ніж виробники. Останні знають про це, але альтернативи у них нема. Їхній товар не може довго лежати, і перекупники на цьому грають.

Але чи гарантують вони нам якісну і безпечну торгівлю? Щоб відповісти на це запитання, треба знати бодай елементарне. Що термін реалізації свіжої риби — 4 години з моменту вилову. Якщо її везуть на продаж у воді в спеціальній машині, то цей строк відраховується з часу, коли рибу дістали з машини і поклали на прилавок (без води). Протягом наступних 12 годин риба вважається «снулою» і має бути дешевшою. А коли й цей термін збіг, її треба знімати з продажу і віддавати на переробку.

— «Умільці» подовжують «термін реалізації» — перетирають рибу сіллю, перемивають у хімічних (!) розчинах, щоб вона не мала запаху, — розповідає В’ячеслав Маякін. — Про антисанітарію у рибних рядах, де підлога ледь не на палець вкрита слизом і лускою, годі й казати... Так триватиме доти, доки у господарів ставків не з’явиться інший варіант реалізації, наприклад, через оптову базу, яку в Дніпропетровську можна організувати, використавши басейни одного з рибгоспів, що ледь животіє. Доки не з’являться спеціалізовані магазини, вважаю, що у їх відкритті мають бути зацікавлені не тільки виробники, які готові вкласти кошти у таке будівництво, а й місцева влада, яка має піклуватися, аби люди цілий рік мали свіжу рибу на своєму столі і щоб справа ця розвивалася.

Скільки треба спожити, щоб бути в нормі

Поки що, на жаль, такої галузі, як рибництво, на Дніпропетровщині ніби й не існує. Програму його розвитку, яку розробили ще років чотири тому, й досі не затвердили — нема фінансування. Єдиний документ — Тимчасовий порядок, який регламентує діяльність у цій галузі на території області, з’явився у 2005 році, коли відсотків 70 ставків уже розібрали.

— Аби ті, що залишилися, потрапили у руки справжніх господарів, які розвиватимуть рибництво, а не прикрашатимуть ними свої маєтки, треба в тому документі багато чого поміняти, — наполягає В’ячеслав Маякін. — Насамперед положення, які створюють широке поле для корупції. Я, наприклад, бачу лише одну причину існування «вилки» розміром у 215 гривень в орендній платі за землю: даси хабара — поставлять 35 гривень за гектар (мінімум), не даси — платитимеш максимальні 250 гривень. Доступнішим має бути і сам старт: людина ще риби в очі не бачила, а вже мусить за технічну документацію на землю і водний паспорт заплатити до 5 тисяч гривень (знову-таки не зрозуміло: чому паспорт на державний об’єкт має оплачувати орендар). Питань багато, в тім числі й надання кредитів. Склалася думка, що на рибі великі гроші заробляють. Насправді вільніше у фінансовому плані почуваються ті орендарі, які влаштовують платну риболовлю, а тим, хто цілком на виробництво працює, нерідко доводиться позичати.

Нині, згідно з офіційною статистикою, в області щороку виробляється 1600—1700 тонн риби. Насправді, припускає В. Маякін, — до 3 тисяч тонн (різниця — за рахунок більш як півтисячі орендарів, які не є юридичними особами і жодному обліку не підлягають). А можна виробляти удвічі більше — і це найнижча планка.

Та чи потрібно нам більше риби?

Згідно з фізіологічними нормами, за рік людина має спожити її щонайменше 20 кілограмів. За підрахунками мого співбесідника, виловленої у місцевих водоймах (продукція рибгоспів в тім числі) вистачає по кілограму на кожного жителя області. Навіть разом з привізною і консервами до норми далеко.

Дніпропетровська область.

Фото автора.