Не можна миритися, час діяти

На ці запитання редакція «Голосу України» шукала відповідь разом із головою Шевченківської районної державної адміністрації в місті Києві Віктором Пилипишиним (на знімку).

— Почнемо, напевно, з неприємного. Чим все-таки ви поясните акції протесту під стінами районної держадміністрації?

— Знаєте, я зі здивуванням прочитав наступного дня після цих акцій, що біля Шевченківської адміністрації були тисячі протестувальників. Насправді було 46 пікетувальників під прапорами Блоку Черновецького. А чим пояснити?.. Напередодні в прямому телевізійному ефірі міський голова заявив, що виведе пікети проти Пилипишина, і він (тобто я) має прийти на колінах до нього і просити прощення. Оце і є пояснення.

— Одне із звинувачень, висунутих на адресу райдержадміністрації: хабарництво і недобросовісне виконання чиновниками своїх обов’язків. Що ви можете відповісти своїм неназваним опонентам?

— Знаєте, протягом останніх років, відтоді, як я керую районом, він практично за всіма показниками перший у місті. Тож професіоналізм в управлінні є. Це, по-перше. По-друге, коли розказують про корупцію, про хабарі, переконаний: потрібно спиратися на закон. Про конкретні факти повинні говорити правоохоронні органи і вживати заходів. Водночас треба розуміти: якщо сьогодні корупція і хабарі в країні процвітають, то я не в змозі сказати, що у Шевченківському районі не може бути таких випадків. Але це не система, бо ми з цим явищем боремося. І робимо все, щоб максимально прозорі відносини були між владою, людьми, бізнесом.

Я казав міському голові, що не треба зі свого рупора — ТРК «Київ» — звинувачувати всіх в усіх гріхах. Я сказав, що якщо ми хочемо щось зробити для Києва, давайте проведемо низку дебатів. Проведемо їх відкрито, з екранів телевізорів, щоб кияни нас почули. Бо коли рік тому були вибори, я не допросився міського голову на відкриті дебати. Я нині готовий говорити про проблеми Києва, про причини негараздів і шляхи виходу. Давайте поговоримо й про корупцію.

Готовий вислухати звинувачення про корупційні дії в Шевченківському районі. Готовий вжити заходів, аж до звернення в прокуратуру. Але давайте поговоримо і про корупцію в Києві. Чому, наприклад, Шевченківська районна рада два з половиною роки не може отримати землю під дитячі центри або дитбудинки, для будівництва житла для вчителів і лікарів? Водночас бізнесові структури, наближені до оточення міського голови, отримують землю за один день. Поговорити про те, як розподіляється бюджет. Чому сьогодні в першу чергу фінансуються акціонерні товариства, які давно перестали бути комунальними, а не районні державні адміністрації? У мене є багато тем для цієї розмови, у тому числі стосовно корупції.

Хоча я виходжу з того, що сьогодні не слід займатися звинуваченнями, а треба думати про те, як виходити з цієї системної кризи. З тієї гнилої колії, в яку нас завела київська влада. Є керівники районів, які з главою міста жодного разу не зустрічалися. Думаю, що він половину не впізнає в обличчя. Що це за управління містом Києвом? Що це за постійні звинувачення всіх в корупції? Знаєте, колись це повинно зупинитись. Політики, держслужбовці, кияни мають сказати: досить. Мені соромно за Київ, мені соромно за цю владу.

— Вас звинувачують у розтраті 220 мільйонів гривень, виділених на ремонт дошкільних закладів...

— Кажуть: чули дзвін, та не знають, де він. Що стосується цієї теми, то її вже перевіряли всі правоохоронні органи, які тільки існують в Україні. Навіть служба контррозвідки СБУ. Тому її я навіть не хочу коментувати. Я буду подавати до суду на тих, хто розповсюджував цю інформацію. До того ж сума позову буде саме 220 мільйонів. Я буду вимагати стягти ці гроші із засобів масової інформації і спрямувати на розвиток освіти в Шевченківському районі.

— З чим ви пов’язуєте інформаційну атаку на вас? Можливо, з тим, що ви не підтримали ініціативу градоначальника про чергове укрупнення районів і навіть провели місцевий референдум щодо збереження Шевченківського району в нинішніх межах?

— Бажання скоротити Шевченківський район було не причиною, а наслідком. А причина... Я не погоджуюся з тією політикою, яку проводить керівник міста Києва, не погоджуюся і не погоджуся з процедурою прийняття рішень. Знаєте, кожна людина, кожна політична сила, яка приходить до влади, має право на прийняття рішень, але з дотриманням процедури, передбаченої законом, яка зрозуміла більшості населення столиці. Люди мають знати, які рішення приймаються і які наслідки будуть від тих чи тих рішень. Коли сьогодні приймаються неадекватні рішення про платний вхід на кладовище, платний в’їзд у місто Київ, централізацію медицини, потім про централізацію освіти і я бачу наслідки цієї діяльності, розумію: апарат витрачає багато часу на виконання вказівок. Уявляєте, який паперопотік і яку величезну кількість людей задіяно, щоб виконати доручення. От Черновецькому прийшло в голову полічити супутникові антени і пластикові вікна. Уявляєте, скільки людей повинно вийти на вулиці Києва за державний кошт? Замість того, щоб займатися комунальним господарством, вони лічать супутникові антени і вікна.

— А для чого?

— Мені здається, що всіх хочуть поставити в якусь чергу за шматком хліба. Половину людей намагаються зробити жебраками. Коли нинішній міський голова прийшов до влади, було близько 400 тисяч пільговиків, тепер хочуть зробити близько 800 тисяч, а там і мільйон. Ви розумієте, для чого. Щоб була електоральна база, яка стоятиме в черзі за гречкою. Інших примусять лічити вікна, двері, супутникові антени тощо.

— У середньовіччі були податки на ширину сходів. То, може, туди повертаємося?

— В Америці що передусім влада робить на всіх рівнях? Зменшує податки, робить дотації для бізнесу. Вона розуміє, що краще сьогодні підтримати бізнес, підтримувати економіку, щоб зберегти, а ще краще — створити робочі місця, ніж мати величезну кількість безробітних, яких треба буде утримувати за рахунок бюджету.

У Києві також треба робити все, щоб підтримати бізнес, щоб люди могли для себе заробляти, а не утримуватися бюджетом. Насправді в останні три роки робилося все, щоб бізнес тікав із столиці. Сьогодні хочуть, щоб певна команда людей, одна сім’я (знаєте, як сім’я буде італійською?) тримала все в своїх руках, контролювала всі потоки. Сьогодні йдуть призначення не за професійними ознаками і навіть не за партійною приналежністю, а за належності до родини. Сьогодні члени сім’ї стають радниками, впливають на прийняття рішень. Це вже навіть не середньовіччя.

— Пристрасті у столиці нагнітаються. Над Леонідом Черновецьким не потішається хіба що лінивий. З другого боку, його критикують за нетрадиційні способи поповнення міської казни. А тому хотілося б почути думку компетентної людини: невже й справді бюджет Києва нагадує недогризок яблука? Що варто змінити в управлінні таким мегаполісом за умов економічної кризи, яка розгулялася на вітчизняних теренах?

— По-перше, хочу сказати, що не ми, політики, чиновники чи кияни, насміхаємося над міським головою, а він насміхається над нами. Кожен день видає нову порцію ідей і стежить, як ми зреагуємо. А ми, мов дурники, сміємося. Хоча насправді мені здається, що реакція нормальної людини повинна бути інша. Розумієте? Ми вже дійшли до такої ситуації, коли над нами насміхаються, а ми з цього радіємо.

Що стосується ситуації в Києві і виходу з неї. Можна написати багато гарних програм, можна запланувати багато дій, але повинна бути чесна дискусія політиків та управлінців. Ми мусимо чесно поговорити про причини, які до цього привели. Знаєте, якщо хворому не поставити правильний діагноз, то його не вилікувати, хоч би які програми лікування і які гроші на це витрачалися б. Аналогічну ситуацію маємо сьогодні. Київ — смертельно хворий. Потрібна чесна дискусія політиків, якщо ми хочемо зберегти місто від знищення і виправити ситуацію. Доки дискусія чесна не буде проведена...

Ми, очільники районів, звернулися до керівництва держави, до керівництва основних політичних партій. Ідеться про те, що політики не можуть дійти згоди, якою мовою розмовляти — українською чи російською. Вони не можуть домовитися про ЄЕП чи про ЄС, чи про НАТО, ще про якісь речі. Ми даємо тему: це — місто Київ. Ніщо вас у місті Києві не розділяє: ви живете в одних будинках, їздите одними вулицями, ваші діти навчаються в одних і тих само школах і так далі. Це — тема, яка може об’єднати. То давайте з Києва почнемо і зробимо відносини між владою і суспільством цивілізованими. Давайте спробуємо зробити так, щоб з’явилися нові підходи в управлінні, в політиці, у владі.

— Вікторе Петровичу, ви знаєте ситуацію в Києві і вам особисто її окремо аналізувати не треба. У вас є своя програма подолання негараздів?

— Ми сьогодні пишемо програму виходу з кризи. Але знову-таки хочу наголосити: поки політичні сили й управлінці не проведуть чесну дискусію про ситуацію в Києві, жодна програма не запрацює. Це буде знову обман нашого міста. Ми повинні створити концепцію розвитку столиці на 20—25 років, ще краще — на років 50. Ми повинні сформувати зрозумілий генеральний план забудови міста Києва. Ми повинні створити умови для того, щоб бізнес і інвестиції захотіли створювати робочі місця. Це — тема не однієї статті, не одних дебатів. Але, повторюю, базою для цього має бути чесна констатація фактів, ситуації і — найголовніше — причин, які до цього привели. Потрібно забрати самодурство з влади. А його сьогодні там вистачає...

— Давайте повернемося до реалій життя. Нині повально від’єднують установи, організації, а то й цілі міста від постачання газу. Що слід зробити, щоб кияни залишилися з теплом і гарячою водою, щоб дитячі садки, школи нормально працювали?

— Це проблема комплексна. Якщо чесно, сьогодні території не дуже зацікавлені в тому, щоб заробляти додаткові кошти або створювати умови для розвитку бізнесу чи інвестицій, щоб збільшити доходну частину бюджету. Бо він формується зверху вниз. Ми критикуємо суцільну централізацію на київському рівні, але така само централізація відбувається і на національному рівні. Ми дуже багато розказуємо про те, що хочемо йти європейським шляхом, дуже багато говоримо про самоврядування. Але в мене таке враження: що частіше ми повторюємо слово «самоврядування», то менше прав у самоврядування залишається. Воно зменшується, як шагренева шкіра. Відтак чиновники на місцях не зацікавлені в тому, щоб формувати свої бюджети і збільшувати їх. Бо гроші все одно заберуть. Плюс певні функції управління самоврядуванню передати, щоб ефективно використовували їх. Як у плані наповнення бюджету, так і в плані використання коштів. Це проблема національного рівня. Централізація на рівні Києва доведена до абсурду. Там, де керівники міст чи областей розуміють, що треба вміти розподіляти функції, повноваження і відповідальність, там більш-менш система працює.

— Запитайте будь-кого і всі люди скажуть, що вони платять за газ, воду... Тим часом їх позбавляють зручностей через неплатежі...

— Насправді треба говорити чесно. Скільки ви платите за свою квартиру? За двокімнатну сьогодні платять гривень 400. А щоб заправити повністю бак автомобіля, потрібно викласти 300 гривень. Ціни непорівнянні. Тобто йдеться про нерозумність тарифів. Водночас заробітна плата бюджетника — 1000 гривень, вчителя, лікаря — трохи більше тисячі. І це вже проблема держави. А вона, в свою чергу, перекладає цю проблему, яку повинна вирішувати сама, на плечі місцевої влади. Загравання на національному рівні популізмом призводить до того, що на місцевому рівні йде знищення насамперед житлово-комунальної сфери. Адже за таких тарифів вона не те що не може розвиватись, вона не може існувати на належному рівні. До того ж більшість населення перебуває на межі жебрацтва. Ясно, що ціни підняти за таких умов неможливо. Повинні бути відповідальні політичні рішення. Напевно, якби в нас було менше виборів... Не знаю, можливо нам варто було б відмовитись років на п’ять від виборів, щоб ми почали приймати не популістські рішення на рівні держави, а почали приймати економічні прораховані рішення. А тепер цей вірус переселився з державного рівня на рівень міста. Наприклад, у Києві, ви чули, є рекордний бюджет — 25 мільярдів гривень. Але в мене виникає запитання: ви чули звіт про використання цього бюджету? Я його, наприклад, не чув. Якщо три роки тому бюджет міста був 5 мільярдів, а торік — 25, чому тоді не збудовано жодної станції метро? Чому не збудовано жодної розв’язки? Чому не будуються мости — ні один, ні другий — через Дніпро? Скажіть, чи бачили ви нові школи, які зведено в місті Києві? Подивіться на сьогоднішні дороги: таке враження, що тут війна пройшла. Таких доріг у Києві ніколи не було. Кошти, що є сьогодні, як вони використовуються, куди йдуть?

— Знаєте, тема міського голови присутня постійно, і певні політичні сили, лідери казали, що, очевидно, народ мусить сказати своє слово і вийти на референдум. У вас є досвід проведення референдуму в районі. Чи не вважаєте ви за потрібне щось схоже провести в місті, щоб не чекати, доки політичні сили дійдуть згоди і приймуть рішення, а щоб ця ініціатива виходила від людей?

— Скажу чесно: сьогодні це був би не кращий варіант: проведення референдуму чи проведення нових виборів. Тому, що сьогодні в Києві дуже серйозна ситуація, і треба думати не про вибори, а про управління. Водночас я вважаю: якщо й надалі події розвиватимуться у такому напрямі, то треба й справді проводити референдум. Але кияни також повинні відчути свою відповідальність, а не покладатись на політиків, на владу. Скажіть, будь ласка, чому практично 50 відсотків киян у травні не прийшли на вибори? Хіба вони не несуть відповідальності?

— Вони не вірять, що щось може змінитися...

— Не думаю. Апатія, лінь тощо. Насправді за чинного міського голову і його команду проголосували близько 18 відсотків населення. У мене постає запитання: а кияни не відповідальні за ту ситуацію, що склалася в Києві? Теж відповідають.

— Правильно. Усі кияни відповідальні. Ми це чудово розуміємо. Але якщо немає лідера, який здатен повести цих людей, який знає, куди вести, який має характер і досвід, щоб це зробити, то нічого не буде. Адже оті 18 відсотків хто завоював? Черновецький, а не хтось інший. Чому 50 відсотків не пішли? Тому що вони не бачили, кого їм треба вибрати.

— Коли я кажу — кияни, то я їх не звинувачую, бо я сам киянин. І частину цієї відповідальності — пропорційно — перекладаю на себе. Хтось не прийшов на голосування, тому що я не зміг донести ту проблему, яка є в Києві. Я пробував її донести, але пробачте мені, якщо мене у передвиборний період не випускали на екрани телевізорів. Практично скрізь переді мною поставили знак «Стоп». Я закликав основних претендентів на виборах міського голови вийти на теледебати і провести дискусію з будь-яких проблем. Ніхто не погодився. Ні Черновецький, ні Кличко, ні Турчинов. Те, що я кажу нині, схоже на виправдовування. Але я знаю, що займав максимально конструктивну позицію. І водночас хотів змін. І буду цих змін у Києві добиватися.

— Головна причина байдужості киян на виборах міського голови полягає, на нашу думку, в єдиному: кияни добре розуміли — це була своєрідна «прелюдія» президентських виборів. Через те ніхто з вами не захотів спілкуватися, не захотів об’єднувати зусилля. І через те Черновецький виграв.

— Я частково з вами згоден. Але, вважаю, основна причина — скептичні настрої після «помаранчевої революції». Пам’ятаєте, яке було піднесення в людей. А тепер зневірилися, зокрема в понятті «справедливість». На мою думку, це була депресія в суспільстві, але переконаний: кияни її подолають і невдовзі почнеться підйом. Люди, думаю, зрозуміли: так далі бути не може.

— Повноваження голови міської держадміністрації делеговані, чи може Президент ці повноваження забрати?

— У принципі наша проблема не лише в Черновецькому. Проблема в системі, яка сьогодні склалася. Я категоричний противник пропорційної системи у виборах до місцевих органів влади. Я розумію: пропорційна система для партій, особливо для партійних генералів, дуже вигідна. Думаю, влада, політики і суспільство повинні шукати певний компроміс. І проводити наступні вибори до місцевих рад за відкритими списками. Бо за закритими до рад проходять такі депутати, які ніколи не набрали б у мажоритарному окрузі й відсотка, а не те, щоб стали депутатами. Окрім того, треба переглядати систему розмежування повноважень між місцевими органами влади і національними.

— Скажіть, будь ласка, наскільки ви є партійним функціонером?

— Настільки, наскільки мені вистачає часу.

— Як ви вважаєте, партія, до якої ви належите, має перспективу? Зокрема, на дочасних парламентських виборах, які з порядку денного не знято?

— На мою думку, перспектива будь-якої партії, зокрема Народної, яку очолює Голова Верховної Ради Володимир Литвин, залежить від того, наскільки конкретні дії не розходяться зі словами. Гадаю, що в Києві я як керівник міської партійної організації і партійці робимо все, щоб наші слова не розходились з ділом.

— І про особисте. Ви, справді, такий багатий, як про це стверджують деякі видання?

— Скажемо так, я не бідна людина. І вважаю: щоб бути чесним, не обов’язково бути бідним. У нас, на жаль, пробують провести такий асоціативний ряд. Я завжди кажу таке: кількість грошей після певної межі ніякої ролі не відіграє. Це залежить від ментальності людини і від того, як ти їх заробив. Коли у 2004 році йшов з бізнесу, успішного бізнесу, у владу, прагнув щось змінити в цій країні. Я прийшов на хвилі «помаранчевої революції». Я вважав, що мій професійний досвід, знання зможуть працювати на Україну і місто Київ. Хоч як пафосно це звучить, але було справді так. А щодо грошей, то я жартую: можна мати 10 мільярдів доларів і погано спати від того, що в когось 11...

— Ви займаєтеся спортом?

— На жаль, як любитель. У районі робимо все, щоб діти могли займатися ним для свого задоволення. За два роки ми збудували дванадцять спортивних комплексів із сучасним покриттям, щоб можна було займатися футболом, баскетболом, волейболом тощо.

Після сказаного

— Я розумію: в кожної політичної сили, в кожного політичного лідера є свої перспективи, є свої пріоритети. Але мені здається, що повинна бути певна межа, коли ти не можеш миритися з тим, що відбувається на території держави чи на території твого міста. Тоді ти мусиш забувати про особисте, забувати про партійне, а дбати про інтереси держави, думати про інтереси міста, про інтереси суспільства. Чому? Тому що ти повинен розуміти: якщо, врешті-решт, на цій території виникають проблеми, воно тебе все одно зачепить.

У мене є сьогодні одне запитання до політиків, державних управлінців, високопосадовців, до всіх, хто впливає на думки людей: вас влаштовує безлад у країні, в Києві? В душі нічого не тривожить? Не виникає суперечностей? Чому ви ведете таку політику? Робите вигляд, що нічого не відбувається?

Система, коли на кухні говорять одне, а на роботі — інше, розвалила Радянський Союз. А сьогодні ситуація набагато гірша. Тому що в родині говорять одне, на роботі — друге, а в політиці — третє. Раніше було два чинники, а тепер, як мінімум, — три зрізи.

Я розмовляв з багатьма київськими політиками. Дійшли спільної думки: «Дістали». Дістали маячні ідеї на рівні київської влади. Ця бюрократія. Уявіть, що ми люди, які маємо якісь повноваження, кажемо: «Дістали!»

— Якщо таке чуємо від вас, то, мабуть, треба чекати певних конкретних кроків.

— Ми звернулися до Президента, прем’єра, Голови Верховної Ради, що терпіти далі вже не можна, не можна з цим миритися, тому час діяти.

— Дякуємо за розмову.

— Будь ласка.

Бесіду вели Анатолій ГОРЛОВ і Володимир КОРОЛЮК.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.