Незвичайної долі була людина — Жамбил Жабаєв (Джамбул Джабаєв). Великий казахський поет, імпровізатор, письменник. У 90 років він був уже всесвітньо відомий, а в 10 років встав на творчий злет. Жамбилом захоплювалися, його твори перекладали іноземними мовами і видавали великими накладами і у колишньому СРСР, і за кордоном (Англія, Китай, Франція, Чехословакія тощо). Переклади зробили велику справу: вони залучили читача до творчості Жамбила, донесли образи і думки казахського акина до найвіддаленіших куточків. Казахський співець став рідним поетом для всіх народів світу.

Серед тих, хто перекладав великі твори Жамбила, були російські радянські письменники і поети: Михайло Шолохов, Микола Тихонов, Костянтин Симонов, французький письменник, публіцист, перекладач — Ромен Роллан, український поет — Павло Тичина. Для Павла Тичини Джамбул був дуже близьким другом.

Сам Джамбул дуже захоплювався українською поезією і літературою, схилявся перед творчістю Тараса Шевченка і перечитував його твори. Ставши вже знаменитим акином, у березні 1939 року, на честь 125-річчя великого Кобзаря склав поему «Пісня про Тараса»:

«Слушал я звонкий запев соловьиный, Слушал я песни твои, Украина.

В степи летели они по утрам,

Плыли, как лебеди, по водам Днепра.

Песни твои, мой любимый Тарас,

Вместе с народом я слушал не раз;

Горы склонялись и степи внимали

Голосу гнева, страданий, печали».

...У дерев’яній юрті кочівників, уночі, у сувору зимову заметіль 1846 року народився казахський акин. Недалеко від Прибалхашшя, серед ущелин, здіймалася до синього неба гора Джамбил. З її висоти були видні неозорі казахські степи. Від краю до краю до цього степу не долітали, напевно, без перепочинку птахи. Однак слово акина, промовлене на сході, вже завтра чулося на заході. З точки зору степовиків, хто не володіє словом, той не володіє нічим. А поезія Жамбила була найвищим Божим даром. Майже столітній шлях пройшов він зі своїм народом. Його талант розцвітав разом з казахською культурою.

У піснях Жамбила Жабаєва усіх приваблювала щирість, з якою промовлялося кожне слово. Якщо ненависть — то на повну силу, якщо любов — то до останнього подиху. Він не любив усе, що принижує людину, у своїх віршах і піснях говорив про те, що пізнав багато законів, від яких зігнулася його спина: закони місцевих царських керівників, баїв, закони кривавого Миколи...

Особливо чутливо ставився до несправедливості стосовно народів, тому всією душею бунтував проти фашизму, нацизму і війни.

У червні 1941 року, перебуваючи у лікарні, Жамбил одержав звістку про напад фашистської Німеччини на СРСР. Акин не зміг мовчати. Пісні лилися з народним гнівом. У вересні 1941 року поет пише свій відомий твір «Ленінградці, діти мої!»

Сама війна не обминула і родину акина. Він провів на фронт двох своїх синів — Алгадая і Ізтлеу. Обидва вони не повернулися додому.

Доля Алгадая Жамбилова, бійця 19-го гвардійського кавалерійського полку, за збігом обставин теж тісно пов’язана з Україною, а саме містом Синельниковим.

У 1942 році акин Жамбил, немов передчуваючи його смерть, на прощання сказав Алгадаю:

«...Мне покоя гнев не дает

Ночи целые напролет,

Я тревожных мыслей взгляд

Устремляю на Сталинград...

Твердо знают и стар, и млад:

Враг наш скоро будет разбит.

Совесть мира на Сталинград,

Затаив дыхание, глядит.

От седой моей бороды —

Я не белый клок оторвал,

Я родного сына послал,

Сталинградцы в ваши ряды!

Провожая его в поход,

«Алгадай! — сказав я ему, —

Бей, как следует, вражий сброд!..»

На фронті Алгадай став кулеметником. Його відразу полюбили в полку за мужність, сміливість і спритність у бою. Він мужньо бився пліч-о-пліч зі своїми гвардійцями, захищаючи Сталінград. Коли закінчилася ця історична битва, в оточення Червоної Армії потрапили деякі дивізії фашистської армії, у тому числі і фельдмаршала Паулюса. Жамбил радів перемозі наших військ і свого сина.

У лютому 1943 року кавалеристи 19-го гвардійського полку, де воював кулеметник Алгадай Жамбилов, разом з іншими частинами Радянської Армії дійшли до селища Роздори Синельніковського району. Їхня атака була настільки стрімкою, що фашисти в паніці почали тікати. Під прикриттям танків радянські частини змогли вибити німців із селищ Роздори, Зайцеве, Веселе, Вільне, Парне... З боку Парного супротивника атакувала 35-та артилерійська дивізія...

Через багато років після війни юні слідопити із середньої школи №5 міста Синельникове знайшли повідомлення, в якому було кілька рядків: «Діюча армія, 35-та артилерійська дивізія... О 14.00 бійці атакували...». Йшлося про синельніковську битву, важку і кровопролитну. Тільки в кавалерійському 19-му гвардійському полку 147 чоловік було вбито і 530 пропали безвісти. Але незабаром ворог опам’ятався і зумів підтягти свіжі резерви — танки, авіацію. А радянські частини, навпаки, залишилися без підкріплення і боєприпасів. Німецькі літаки на поземному польоті прицільно скидали бомби, але солдати, знехтувавши смертю, піднімалися в останню атаку, щоб зчепитися із ворогом урукопашну. Пізніше на місці бою слідопити відкопували останки воїнів з затиснутими в руках гвинтівками з холостими патронами.

У тому бою частини Радянської Армії змушені були відступити. Відступ прикривав кулеметник Алгадай Жамбилов зі своїми бойовими товаришами — молодшим лейтенантом Косковим, червоноармійцями Буяновим, земляками-казахами Жікібаєвим, Долабаєвим, Умбетовим. Вони зайняли позицію зі східного боку Синельникового. Солдати берегли патрони і стріляли короткими прицільними чергами. Але навіть коли замовк кулемет, фашисти не могли підступитися до них — бійці продовжували відстрілюватися з гвинтівок. Так акин втратив сина:

«Ты с поездки на фронт возвратился, ль с дали,обласкать тебя дай...

Посетил ли ты холмик печальной земли,Где лежит Алгадай?

Ты сказал ли устами ему старика:

«Спи спокойно, мой сын»,

Чтоб земля ему стала легка и мягка

В темной глуби тесни.

Словно прессом зажатое, сердце болит, Тупо ноет спина...

Ненаглядный мой сокол врагами убит,Весь, как бездна, темна...

Я лишь видимость, прежней веселости нет, Мочи нет, чтоб ходить.

Я на внука гляжу — сиротинка мой свет

Без отца будет жить...»

На східному боці міста Синельникового височіє курган із Зіркою. На братській могилі воїнів кавалеристів 19-го гвардійського полку викарбувані імена загиблих. Ці імена встановили пошуковці, котрі невтомно працювали і на місці подій, і в архівних установах. Багато фактів пощастило встановити завдяки допомозі мешканців східної частини Синельникового, котрі були свідками боїв.

Рідні і близькі героя до березня 1989 року не знали, де він похований. Була лише скупа звістка про те, що він геройськи загинув на Україні, у 1943 році. І тільки допитливі слідопити розшукали адресу, відкіля призивався кулеметник-казах Алгадай Жамбилов. Євген Трушенко, підполковник, керівник історико-пошукової групи, написав листа до Казахстану на батьківщину Алгадая із повідомленням про те, що він похований на українській землі.

У березні 1989 року першим на могилі Алгадая побував старший син Алімкула, правнук Жамбила — Муратхан. А в вересні того самого року поклонитися праху батька в Синельникове приїхав молодший син Алгадая — Куаниш. Він уперше схилив свою голову над рідною могилою. Узяв жменьку української землі, і по його щоці покотилася сльоза. Куаниш після відвідування могили батька вклонився українській землі від роду Жамбилових.

У 2005 році уряд Республіки Казахстан виділив фінансову допомогу на встановлення в Синельниковому пам’ятника 67 казахстанцям, які загинули під час визволення України.

Втрата Алгадая стало для великого поета великим горем, від якого значно погіршилося його здоров’я, але ні на грам не зменшилася свята віра в перемогу. Поет дожив до неї, він на власні очі побачив радість народу. І, начебто переконавшись, що свою місію виконав, 99-літній Жамбил пішов з життя 22 червня 1945 року, напередодні параду в Москві.

У ту ніч над містом Алмати прошумів дощ, краплі його ще тремтіли на пелюстках квітучих яблунь і тугих листочках тополь. Фарбуючи в бузкові тони сніжні вершини, піднімалося сонце. Сімдесят п’ять кілометрів по степу, що полум’яніє від червоних тюльпанів, уздовж шпилястих гір, увінчаних білими снігами, рухався жалобний кортеж. Цілі аули і села виходили до нього назустріч у скорботному мовчанні, щоб віддати останню шану своєму поету — співцю життя.

У 1996 році українська делегація з м. Синельникового, побувавши в Казахстані на церемоніях, присвячених 150-річниці великого акина Жамбила Жабаєва, відвідала святиню — мавзолей акина. У думках тоді керівник пошукової групи сказав поетові «Спи спокійно, великий Жамбиле. Ми відшукали для тебе клаптик сумної землі, де лежить твій Алгадай. Нині він похований у братській могилі. Ми пам’ятатимемо про подвиг твоїх синів — не тільки рідних, а й всього казахського народу...»

Сьогодні, як данину поваги великому казахському поетові, київська місцева влада позитивно поставилася до прохання Посольства Республіки Казахстан в Україні про перейменування вулиці Кузьмінської Шевченківського району на вулицю Жамбила Жабаєва. 18 грудня 2008 року Київська міська рада одноголосно ухвалила рішення назвати вулицю Кузьмінську вулицею великого казахського поета. І тепер у древньому місті Київ є невелика вулиця з його ім’ям, який любив і поважав творчість Тараса Шевченка, який за допомогою пера і домбри все своє життя зближував два великі народи, а його син віддав своє життя заради миру і благополуччя на українській землі.

(Матеріал підготовлено Посольством Республіки Казахстан в Україні і Республіці Молдова).