К. Маркс повертається, панове реформатори. Настав час віддати народу награбоване вами

Усі огудники й заперечувальники К. Маркса і його вчення — марксизму, потрапили в негарне неприємне становище: після чергового похорону марксизму наприкінці ХХ століття — він повертається вже в XXІ. Воістину: «марксизм помер — хай живе марксизм».

Марксизм ховають давно і багато разів, але похорон марксизму справляють завжди з глузуванням, без тризни і поховального обряду, без поваги, у стилі розправи над своїм колишнім кумиром. Особливо огидно спостерігати, як намагаються ховати марксизм його вчорашні тлумачі й апологети, у тому числі так звані «соціалісти». При цьому найбільш рішуче і радикально спростовують марксизм ті, хто погано його знає і розуміє. Ті, хто прочитав «Капітал» К. Маркса до кінця і зрозумів його зміст, ніколи не ховатимуть К. Маркса. Вони дискутуватимуть з ним, як з гідним опонентом, але відкидати і знищувати — ніколи, бо шельмування ідей — недостойне заняття для людей науки. З ідеями взагалі треба поводитись акуратно й обережно. Навіть найбільш «утопічні» і «брехливі» на перший погляд, вони виникають не на порожньому місці і перш ніж їх засудити чи відкинути, треба з’ясувати їхні реальні джерела і причини — чому вони в цей момент тріумфують або зазнають поразки. Як пророчо зазначив Гегель: «Люди часто думають, що вони розправилися з річчю, справедливо знайшовши в ній недоліки. Вони мають рацію, але водночас і ні, бо не осягають позитивної основи речі. Шукати всюди погане, не бачачи в ньому нічого позитивного, справжнього, є ознака найбільшої поверховості». Це цілком стосується Маркса та його ідей.

Ще на початку 90-х років минулого століття росіянин суспільствознавець В. І. Толстих зазначав: «Спостерігаючи нинішній шабаш навколо Маркса, помічаєш цікаве людське явище: всі ті, хто задовго до перебудови і гласності ставився до Маркса або скептично, або негативно, якось умудрявся обійтися без запевнень у вірності марксистській ідеології і цитування її класиків, нині поводяться спокійно, розважливо, знаходячи у вченні Маркса навіть якісь достоїнства і правильні положення; тоді як його сучасні відкидачі, неначе впавши в безпам’ять, несамовито відрікаються від свого недавнього кумира й ідола».

Безумовно, це стосується передусім тих перевертнів і перебіжчиків, які на високих посадах у КПРС робили з Маркса ідола і кумира, а тепер доводять, що К. Маркс «помер», що марксизм не підтверджується практикою і є ідеологічною помилкою. Однак історія — дама підступна і часто перевіряє таких переродженців на бруску правди і факту.

Упродовж більш ніж півтора століття спостерігається повторювана закономірність: тільки-но в капіталізму справи йдуть на підйом, його ідеологи, апологети і вся ідеологічна обслуга впевнено і дружно ховають К. Маркса, а щойно станеться криза — замовкають, а в суспільства знову і знову повертається інтерес до марксизму. Отже, сам капіталізм своїм станом і сутністю підтверджує, що марксизм, який зробив висновок про неминучість загибелі капіталізму в умовах капіталізму, — безсмертний.

От і в наш час світова фінансова криза покликала до життя дискусію про долю капіталізму. Аргументами про необхідність цієї дискусії є жахливі повідомлення преси про руйнування, масові звільнення і втрати капіталу в умовах кризи. Сьогодні навіть найтвердолобіші ліберали визнають, що нинішня модель «вільного ринку» зазнала нищівної поразки.

Ж. Акерман, глава Deutsche Bank, твердить: «Я більше не вірю в саморегулювання ринку. Скасування держконтролю досягло своєї межі». А президент Франції Н. Саркозі прямо заявив: «Ідея всесильного і непідконтрольного ринку божевільна... Саморегулювання ринку завершено. Епоха невтручання держави в діяльність приватного сектору закінчилася». І навіть у США та Великій Британії, найбільш відданих «ринковій свободі», усупереч заклинанням її ідеологів про неприпустимість обмеження цієї свободи, йде різке поглиблення державного контролю за ринками і навіть масова націоналізація банків і корпорацій. Ліберали змушені визнати правильність марксистської вимоги про пріоритет загальнодержавного інтересу над приватним, про необхідність державного контролю над ринковими механізмами. Очевидно, коли криза притисне ще більше, заговорять і про пріоритет суспільної власності на засоби виробництва.

Уже зараз багато вчених і політиків починають обговорювати загальні причини капіталістичних криз. Наприклад, німецький фахівець із соціальної етики Райхард Маркс вбачає причини в тому, що «без етичного і правового каркаса капіталізм виявляється ворожим людині». Він зауважує, що після краху комунізму в СРСР капіталізм став зовсім розгнузданим. І нагадує застереження Папи Івана Павла ІІ в енцикліці «Centesіmus annus»: якщо капіталізм нехтуватиме фундаментальними проблемами справедливості, солідарності та свободи людини, — старі ідеології (мався на увазі марксизм) повернуться. І марксизм справді повернувся у сферу інтелектуальної діяльності. Особливо це різко проявляється в західній пресі й на батьківщині К. Маркса в Німеччині. Багато хто на Заході каже (хто з тривогою, хто з надією), що марксизм воскрес і повертається. Пишуть про активне зростання попиту на праці К. Маркса, неомарксистів і навіть Леніна в британських і американських університетських бібліотеках, про продажі, що потроїлися, «Капіталу» і «Маніфесту комуністичної партії», про сильне зростання впливу лівих ідей у всій Латинській Америці. На недавньому ярмарку у Франкфурті «Капітал» К. Маркса став найбільш продаваною книгою. Ліві ідеї одержують дедалі більшу підтримку в усій Німеччині й особливо в землях колишньої НДР. Ще в 2003 році результати телевізійного опитування на питання «Хто є найбільшим німцем Німеччини?» показали, що К. Маркс посів третє місце після Конрада Аденауера і Мартіна Лютера. А на запитання «Хто мав найбільший вплив на сучасність?» — К. Маркс став першим.

Останнім часом у Німеччині ліві погляди посилилися «вибуховим» чином. За даними ще літніх опитувань агентства Reuters, 52% жителів Східної Німеччини вважають, що вільний ринок себе не виправдав, а 43% хочуть, щоб у країні був не капіталізм, а соціалізм. Німці за нинішнього безробіття і низьких зарплат з ностальгією і сумом згадують часи, коли нормою були робота, житло і необхідний для життя заробіток. Якщо під час серпневого опитування 2008 року, проведеного в розвинених капіталістичних країнах, більшість людей цих країн вважали, що причиною нинішньої фінансової кризи є не «відмова капіталістичної системи загалом», а тільки «зловживання капіталізму», то в Німеччині більш як 30% опитаних вибрали варіант «відмова капіталістичної системи загалом».

Ліва партія Німеччини має намір внести положення марксизму до партійного маніфесту. Серед цих положень — вимога часткової націоналізації фінансового і енергетичного сектору. Дуже сильний акцент про можливості лівого повороту в Німеччині поставило опитування громадської думки, проведене в листопаді 2008 року соціологічним інститутом Fosta. На запитання «Чи повинна держава мати акції компаній ключових галузей?» ствердно відповіли прихильники всіх політичних сил: 84% прихильників партії «зелених», 73% виборців ХДС/ХСС і 70% ліберальної СвДП. Дивує позиція прихильників християнських демократів і лібералів на підтримку націоналізації. Ще півроку тому це було неможливо. Але криза — найкращий агітатор за марксизм. При цьому 77% опитаних висловилися за те, щоб держава стала співвласником великих енергетичних і газових концернів, 64% — за часткове одержавлення банків і страхових компаній, 60% — за часткову націоналізацію авіакомпаній, залізниці та пошти, 52% — за посилення державного контролю над підприємствами хімічної і фармацевтичної промисловості.

Така зростаюча мода на марксизм у Західній Європі, зокрема в Німеччині. Але ще більш раціонально і масово ліві ідеї марксизму поширюються в Латинській Америці. Тут ідеї марксизму практично втілюються у формі націоналізації у Венесуелі, Болівії, Еквадорі, Аргентині, Бразилії та інших країнах. Держава, а не капітал і «вільний ринок», стає головним інструментом соціальних перетворень, виведення народів цих країн з стану бідності й зубожіння мільйонів людей. Усе це робиться всупереч олігархічному капіталу, долаючи його опір. Адже націоналізація в цих країнах проводиться не заради зміни власника, а заради піднесення життєвого рівня мільйонів громадян, які не мають можливості в умовах ліберального, розгнузданого, вседозволеного капіталізму жити по-людськи, задовольняючи свої потреби в харчуванні, одязі, житлі, освіті, охороні здоров’я, культурі, спорті, дозвіллі тощо.

З огляду на величезну роль церкви в житті народів Латинської Америки, варто звернути увагу на те, що ліві ідеї і лівий світогляд знайшли своє середовище і ґрунт і в церковних колах. Філософією багатьох інтелектуалів Латинської Америки став висновок про те, що капіталізм на практиці зазнав повного провалу і треба не намагатися рятувати його, а шукати іншу економічну модель. Ще в 60-х роках ХХ століття в Латинській Америці з’явилася і почала бурхливо розвиватися «теологія визволення». Творці цієї теології, католицькі священики, об’єднали релігію з Марксом і заявили, що капіталістична реальність гріховна, а її подолання — справа кожного віруючого. На цій лівій релігійній доктрині виросло дуже активне покоління латиноамериканських політиків, які почали по-новому осмислювати свої національно-державні інтереси.

У результаті, сьогодні до влади в різних країнах Латинської Америки приходять дедалі більш ліві уряди. І найяскравішим прикладом і зразком для наслідування всіх пригноблених капіталом країн світу стала Венесуела Уго Чавеса. Чавес неодноразово заявляв, що «капіталізм веде народи до загибелі», і єдина йому альтернатива — «соціалізм XXІ століття». Він заявив, що для нього, Чавеса, Христос — це бунтар, революціонер і соціаліст, що треба відкинути негативне ставлення марксизму до релігії і будувати «споконвічний венесуельський соціалізм» разом з віруючими.

Венесуельські католицькі ієрархи оголосили Чавеса єретиком, що заперечує божественну природу Спасителя, а також заявили про глибоку гріховність його програми. Однак Чавес відповів відкритою підтримкою створення в Венесуелі «Реформаторської католицької Церкви Венесуели». Єпископи і послідовники цієї Церкви називають себе «боліваріанцями» і розділяють погляди Чавеса. Вони заявляють: «Ми підтримуємо соціальну програму цього революційного уряду, бо вона відповідає одній із головних цілей християнства — служінню біднякам». Ватикан, як ревний поборник і захисник капіталізму і непримиренний борець з комунізмом і соціалізмом, робив і робить усе, щоб придушити революційну «теологію визволення» і «боліваріанізм», але й він змушений визнати, що докорінні реформи капіталізму і його зближення з соціалістичними ідеями неминучі й невідворотні. Католицькі ідеологи, виражаючи позицію Ватикану, заявляють про необхідність створення нової соціальної доктрини: «потрібно, щоб склалася держава соціальна, потрібна справедлива глобалізація, щоб кожен міг брати участь у розподілі доходів. Бідні й обділені повинні одержати шанс».

Показова в цьому відношенні кампанія з виборів президента США 2008 року. У пресі давно відзначається, що в США зростає ненависть бідних верств населення і зникаючого середнього класу до багатої меншості. І ось результат: Америка голосує за чорношкірого кандидата в президенти, котрий висунув програму посиленого оподаткування багатіїв і перерозподілу доходів на користь бідних і середнього класу. Глибокий сенс цієї кампанії полягає в тому, що Обаму підтримали найбагатші фінансисти Уолл-Стріту. Відповідно до опитувань, проведених американським агентством Prіnce & Assocіates, якщо три чверті «малих» мільйонерів, які володіють багатством у 1—10 млн. доларів, голосували за республіканця Маккейна, то дві третини тих, чиї статки перевищують 30 мільйонів, віддали перевагу Обамі. Маккейна підтримували ділки нафтового бізнесу, а Обаму — найбагатші фінансисти країни. І навіть найбагатший спекулянт світу Уоррен Баффет став одним із головних економічних радників Обами. На його боці виявилися й найголовніші ЗМІ США. Здається, що багатії Америки, як і в 1930-ті роки, зрозуміли, що справи кепські.

Теперішня криза дуже серйозна і, щоб не позбутися всіх багатств, краще пожертвувати їх частиною, але натомість очолити антикризовий процес створення нової Америки. Вони вирішили знайти себе в новому порядку, стати начальниками державних відомств і програм, зберегти свій елітний статус, а разом з ним і свої прибутки, адже держава вкладає гроші в структури-банкрути, бере собі їхні акції, але не поспішає втручатися в управління. От і вийшло, що «дрібні мільйонери», за теперішніми часами крамарі, голосують за республіканців, а вищі елітні кола США, мультимільйонери і мільярдери, вхожі до закритих елітних клубів, які знають набагато більше, підтримали Обаму, котрий проповідує, власне кажучи, ліві ідеї. З цього можна зробити висновок, що капіталізм у своїй сутності й далі розвивається за Марксом і тому марксизм відроджується самим капіталізмом, усупереч волі своїх ідеологів, які бажають поховати марксизм. Марний клопіт. Марксизм — саме життя, а воно безсмертне.

Варто звернути увагу також на те, що марксизм виник і розвивався в загальному руслі європейської політико-правової думки. Він є дітищем Освіти і раціоналістичної традиції. Його родова близькість до лібералізму виражається, зокрема, в наявності у ньому цілої низки положень, що їх ліберали змушені приймати без застережень. Наприклад, такі тези марксизму, як «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», «свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, який стоїть над суспільством, на орган, цьому суспільству цілком підлеглий», «немає прав без обов’язків, немає обов’язків без прав» та ін.

Разом з тим у марксизмі містяться ідеї, що стали основою для радикального перегляду і заперечення найважливіших положень капіталістичної парадигми, що породила його. К. Маркс виходив з тези про те, що для правильного розуміння сучасного йому суспільства необхідно насамперед виявляти й аналізувати закономірності і механізми функціонування і розвитку економічної системи. Цієї тези не можна заперечувати і в сучасних умовах. Сукупність продуктивних сил і виробничих відносин, писав К. Маркс, становить економічний базис суспільства, на якому розвивається політико-ідеологічна надбудова.

Економічний базис визначає структуру і характер політичної й ідеологічної надбудови. Це явище легко спостерігати в ході державного перевороту в Україні: зі зміною форми власності як різко помінялася вся політична й ідеологічна концепція розвитку українського суспільства. Саме протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами є рушійним фактором суспільно-історичних змін. Нинішня криза світової фінансової й економічної системи і вказує на те, що наша цивілізація підійшла до необхідності розв’язання цього протиріччя. У рамках кожної суспільно-політичної системи продуктивні сили можуть розвиватися до визначеної межі, що стає перешкодою для їх подальшого розвитку. Настає епоха соціальної революції, у результаті якої створюються нові економічні й політичні відносини, що відповідають уже більш розвиненим продуктивним силам. Драма і трагедія перебудовних реформ в Україні полягає саме в тому, що в ході перебудови в Україні не створили нових економічних і політичних відносин як, наприклад, у Китаї, а повернулися до старих архаїчних ще дореволюційних відносин. У результаті реформ ми опинилися в 1917 році, незважаючи на прогресивні досягнення розвитку соціальної держави, т. зв. народного капіталізму в Німеччині, Франції, Італії, Швеції, Норвегії, Фінляндії і т. д., незважаючи на соціальні досягнення соціалізму в СРСР, Китаї та інших країнах.

Заперечення марксизму в ході реформ в Україні є заперечення наукового підходу до справи. А це завжди приводить до стихійного, анархічного, непередбаченого результату. Центральне місце в соціальній теорії К. Маркса займає теорія класів і класової боротьби. За Марксом, у кожній із формацій, що йдуть одна за одною, продуктивні сили контролювалися незначною меншістю можновладців, котрі використовували свою економічну владу для експлуатації більшості народу, привласнюючи собі вироблений ним додатковий продукт. Тому в кожної формації є клас експлуататорів і клас експлуатованих. Конфліктна ситуація між ними породжує класову боротьбу, що розгортається навколо питання про власність, контроль над засобами виробництва і влади. Протягом усього історичного розвитку саме ця боротьба класів визначала і визначає характер і напрям усіх найважливіших процесів у суспільстві. Всі політичні інститути, норми, установки, духовні цінності формуються на основі панівних економічних відносин правлячим класом, у руках якого зосереджено економічну владу. Правлячий клас для обґрунтування і виправдання свого панування розробляє особливий комплекс ідей, концепцій, установок, так звану ідеологію, що покликана присипляти і заспокоювати протестуючу більшість. Незалежно від форми державного політичного устрою й особливо при пануванні парламентських представницьких демократій зміст і сенс панування в експлуататорському суспільстві залишаються однаковими — це диктатура меншості (олігархії) над експлуатованою більшістю. При цьому треба пам’ятати, що експлуатацією називають присвоєння продуктів праці безпосередніх виробників власниками засобів виробництва в будь-якому соціальному ладі. Що стосується буржуазної держави, то

К. Маркс називав її «комітетом, який керує загальними справами всього класу буржуазії».

Буржуазна демократія, як і всі найважливіші політичні інститути, розглядається в марксизмі лише як політико-правова оболонка класового панування капіталу над найманою працею. Також марксизм характеризує буржуазні політичні партії, як форму панування буржуазії. Наприклад, Ф. Енгельс говорив про двопартійну систему США, що це «дві великі банди політичних спекулянтів, які поперемінно забирають у свої руки державну владу й експлуатують її за допомогою найбрудніших засобів і для найбрудніших цілей». Це було сказано більш як 100 років тому, але як точно ця характеристика застосовна до наших українських помаранчевих і біло-блакитних, які також поводяться як дві зграї політичних розбійників, що борються за свою здобич.

Саме класова теорія марксизму, що розкриває суть конфліктів і протистоянь у суспільстві, зазнала і зазнає найбільших нападок з боку буржуазних ідеологів. Вони не можуть пробачити К. Марксу розкриття «таємниці» буржуазного збагачення. Того простого факту, що всі багатства олігархії створюються працею експлуатованих найманих робітників. Сьогодні модно говорити, що умови змінилися, що промислового пролетаріату, такого, як за часів Маркса, нема, а тому марксизм застарів, уже з його допомогою не можна пояснювати суспільні процеси. Але ці буржуазні твердження виявилися міфом, ілюзією.

Криза показала, що на зміну промисловому пролетаріату приходить «офісний» і торговий пролетаріат, який здатний протестувати, бути пасіонарним, організованим і не менш ворожим до буржуазії, ніж промисловий робітничий клас. Тут просте пояснення. Характер найманої праці в заводських і офісних умовах у суті своїй однаковий і характер експлуатації теж. Отож потенції для класової боротьби не тільки достатні, а навіть посилилися інтелектуальністю найманих робітників у сучасних умовах. Дуже шкода, що цього не розуміють майже абсолютна більшість українських політиків. В Україні, як і в усіх, тепер умовно незалежних республіках колишнього СРСР, ліві ідеї і ліві партії зазнали в пострадянський період небаченого тиску державної антикомуністичної, пропагандистської, ідеологічної і політичної «машини» і поки що організаційно і теоретично, на жаль, не сформували єдиний антиолігархічний, антикапіталістичний лівий народний рух. Але спроби сформувати такий масовий рух уже помітно пожвавилися.

Потрібна ідеологія, потрібний лівий, теоретично обґрунтований проект організації українського суспільства. Крім нудних багатослівних програм політичних партій, потрібні чітко сформульовані цілі та методи боротьби, що укладаються в декількох ємних зрозумілих і справедливих гаслах. Наша українська національна буржуазія наївно недалекоглядно і легковажно вважає, що, воюючи з пам’ятниками радянської цивілізації, вона ховає марксизм. Не помічаючи того, що її несправедлива і часто незаконна приватизація — ця афера тисячоліття, відроджує марксизм більше, ніж пропаганда лівих партій. Не може людина в здоровому глузді, світлій пам’яті і тверезому розумі погодитися з тим, що найбільші підприємства, які належали всьому суспільству, видобуток корисних копалин, машинобудування та інші цілі галузі промисловості, що стали власністю окремих приватних осіб, — це справедливо, законно і так має бути назавжди. Марксизм нагадує пересічному громадянину країни, що це неприпустимо і з цим порядком, узаконеним реформаторами неправовими способами, треба активно боротися.

Що дала приватизація найбільших народногосподарських комплексів народу України? Відповідь очевидна: спад виробництва, безробіття, банкрутство і закриття підприємств, згортання соціальних програм, зростання цін, недоступність житла, прощання з безплатними освітою та охороною здоров’я, різке зниження життєвого рівня більшої частини населення країни, несправедливість і невпевність у завтрашньому дні, постійні тривоги, стреси і гонитву за виживанням, за добуванням шматка хліба на сьогодні, експлуатацію, соціальне розшарування на маленьке коло багатих олігархів і абсолютну більшість бідних і навіть жебраків. Сьогодні ця вбивча приватизація становить найголовнішу і найважливішу частину економічної моделі реформаторів-лібералів, де віддається перевага капіталу перед працею, прибутку перед зарплатою, нагромадженню багатств вузькою групою приватних осіб перед споживанням мільйонів людей, ринок протиставляється державному регулюванню, свобода справедливості, переоцінюється економічний фактор і звужується соціальний.

Присвоєння приватними особами багатств, що належать усьому суспільству, створених спільними зусиллями поколінь народу, покликаних бути джерелами життєвих благ кожного громадянина України, — це найвищий прояв несправедливості й цинізму, зневажання конституційних прав людини і громадянина. Тому марксисти вважають, що базові галузі промисловості, корисні копалини, земля, горілка, тютюн мають бути націоналізовані, і кожен громадянин України повинен одержувати користь від загального надбання народу.

Реалізувати цю ідею можуть тільки прихильники лівої ідеології, лівих поглядів, прихильники пріоритету загальнодержавних інтересів над приватними, пріоритету, що забезпечує принцип справедливості. Передумовою реальної свободи людини, фундаментом, що дає можливість реалізувати принцип справедливості стосовно кожної людини, марксисти вважають пріоритет загального над приватним, турботу про загальне благо, що повинне однаковою мірою задовольняти потреби кожної людини. З цих позицій ми розглядаємо приватизацію великої державної власності — загального надбання народу України — як пограбування народу, як продовження злочину проти народу України, що не має термінів давнини. Суб’єкти цього злочину: ініціатори, організатори, виконавці рано чи пізно, але стануть перед судом історії і народу. Це відбудеться тоді, коли до влади в країні прийдуть справжні, революційно налаштовані, рішучі, віддані народу люди лівих марксистських переконань. А поки що в Україні йде дуже жорстка, часом і жорстока боротьба між кримінальними олігархічними кланами за переділ награбованого народного добра. Народ у цій боротьбі бере участь як отруєний ЗМІ, а особливо телевізором, глядач-обиватель, якого приваблюють різними шоу-спектаклями, щоб він не міг усвідомити реальних процесів, щоб він переживав то за Юлю, то за Вітю, Льоню і т. д., але не заважав грабувати і далі лохів — трудівників і ділити награбоване.

У цих умовах, коли велика буржуазія, що прийшла до влади, продовжує грабувати народ, а він, зомбований і психічно пригнічений, благодушно слухає, як його обманюють і грабують, тільки марксисти здатні вивести народ з цієї психологічної наркоти телевізора і ринкової шахрайської пропаганди, протверезити, привести до реальності, організувати і підняти на боротьбу за свої права, свободи і справедливість. У цьому плані показові розходження між марксистами і правими лібералами-реформаторами в Україні. Насамперед, це носії абсолютно протилежних концепцій розвитку суспільства. Марксисти відкрито і прямо вказують на клас великої буржуазії як причину гноблення й експлуатації більшості меншістю. Праві реформатори замовчують класовий стан суспільства, вони говорять про єдність народу, про солідарність, про соборність, але тільки не про те, що основні матеріальні багатства належать 200—300 родинам нуворишів-олігархів. Марксисти категорично вимагають, щоб власність на основні засоби була в розпорядженні всього суспільства. Ця власність має годувати не купку нуворишів-олігархів і їхні родини, а весь народ, кожного громадянина. Марксисти вважають незаконним і несправедливим присвоєння приватними особами великої, базової, загальнонародної державної власності.