Прагматик і романтик в одній особі

Анатолію Кулику двічі довелося піднімати Байківці, що неподалік Тернополя. Перший раз — у вісімдесяті, коли в 27 років його обрали головою колгоспу, вдруге — тепер, коли став тут сільським головою. Про прагнення сільського керманича перетворити Байківці в українську Швейцарію я почула від інших. Подумалося: не переводяться романтики навіть під час економічної кризи. Перш ніж домовлятися про зустріч, вирішила поцікавитися в голови Тернопільської районної ради Василя Дідуха. «Кулик протягом року збільшив бюджет сільської ради більш як в десять разів, — розповів він, — навів порядок із землею, має велику підтримку в громади...».

Бажання бути сільським головою Байківців визріло в Анатолія Романовича в Ізраїлі. Як він там опинився? Після одинадцяти років доволі успішного головування повіяли інші вітри, до влади рвалися люди далекі від господарки, але з великими амбіціями. Кулик сам написав заяву на звільнення. Згодом створив обласну державну конюшню, яка переросла в регіональний науково-технічний центр з розвитку конярства. Але перспективна справа залишилась без підтримки, і коли друзі покликали його до Ізраїлю, погодився — жити якось треба було. «Там, — розповідає Анатолій Романович, — Кулик-заробітчанин наступив на горло Кулику-голові колгоспу і Кулику-директору підприємства. Траплялося, не мав де переночувати, а в кишені всього кілька доларів. Вистояв — свою ізраїльську «кар’єру» закінчив на посаді інженера-електрика. Коли навідувався до Байковець, душа боліла, дивлячись, на які руїни перетворилося те, що він так натхненно будував. Водночас був приклад Ізраїлю: держави, збудованої на пісках і каменю, але комфортної для життя, де люди почуваються соціально захищеними.

Напередодні виборів Анатолій Кулик повернувся додому з твердим наміром змінити життя односельців на краще. Звернувся до місцевого священика, аби той дозволив поспілкуватися після відправи з парафіянами. Аргументував так: «Хочу працювати на благо громади, а там вже як вона вирішить». А людям сказав: «Обіцяти багато не буду, але якщо хочете змін, голосуйте за мене». На виборах отримав 70 відсотків голосів. Лад почав наводити із землі.

Генплан на 30 років

— Місяць тому освячено приміщення новозбудованого заводу «СЕ Борднетце-Україна», — похвалився сільський голова.

Що вартувало «притягнути» у Байківці світового виробника кабельно-провідникової продукції для автомобілів концерну «Фольксваген», знає тільки він. Рік минув у напружених переговорах. Від попереднього орендокористувача сільський бюджет за договором мав 108 гривень орендної плати в місяць (на трьох з половиною гектарах була лише автостоянка). Підприємець, звісно, не хотів поступатися завойованим плацдармом. Не бажали чекати й іноземні інвестори. Нині на території села зареєстровано підприємство, на якому працює півтори тисячі працівників. З пуском заводу кількість робочих місць зросте, а бюджет щомісяця поповнюватиметься на 70—100 тисяч гривень. Порівняйте із 108 гривнями! Орендокористувачеві, який поступився корпоративними правами на землю, також пішли назустріч: знайшли 50 сотих під стоянку. Незабаром на байковецьких землях зведе новий корпус відома меблева фабрика «Нова». Є наміри залучити й інших інвесторів.

Усе це закладено до генерального плану розвитку села. Два роки на замовлення сільської влади фахівці працювали над цим документом, розрахованим на 30 років. У червні минулого року сесія обласної ради на підставі землевпорядної документації змінила межі населеного пункту Байківці, збільшивши його територію на 845 гектарів (всього вона становить 1180 га). Сюди увійшли землі приватної власності й землі запасу. У генплані чітко визначено межі промислової зони.

До слова, обласний центр і досі не має свого генплану. Багатьом головам це вигідно: будуй що хочеш і де хочеш, ніхто за це не спитає. Кулик добровільно втиснув себе у лещата закону, добре розуміючи, що генплан — це передусім розвиток села, його інфраструктури, раціональна забудова, бережливе ставлення до землі.

Трохи швейцарського лоску

Байківці — село доглянуте. Це видно навіть у похмуру зимову пору, а влітку воно й справді набуває швейцарського лоску. Дороги не гірші від міських — лише цьогоріч збудовано шість кілометрів. Нині завершують освітлення вулиць, ремонт будинку культури: встановлено металопластикові вікна, автономне опалення. Відновлений дитсадок — найкращий у районі, на часі — подумати про його розширення. У перспективі — будівництво нової школи з басейном, лазні тощо.

Багато голів приміських сіл нарікають, що людей важко організувати на спільну справу: живуть у селі, працюють у місті. А в Кулика виходить. Коли взялися розчищати річку Гнізну, на толоку виходило до ста і більше чоловік. Серед них і голова із зятем. Спільна робота, вважає Анатолій Романович, зближує громаду. Хоча зізнається: й у Байківцях є свої п’янички, крадії, професійні скаржники. Щоправда, й до них знаходиться підхід. П’янички, які надебоширили, приміром, відпрацьовують на громадських роботах.

З Господньою поміччю

Без співпраці з місцевим священиком Анатолій Кулик не уявляє свого головування. Отець Віталій має незаперечний авторитет у селі, бере активну участь у житті громади, випускає газету «Світло Христа», у якій висвітлює не лише духовне, а й світське життя Байковець. Зумів організувати молодь у спільноту (вона вважається однією з кращих у Тернопільсько-Зборівській єпархії УГКЦ), ставить вистави і навіть знімає історико-художній фільм про життя села.

— Беручись за якусь проблему, — каже Анатолій Романович, — я не завжди знаю механізми її розв’язання, вони приходять зненацька. Нічим іншим, як Господньою поміччю пояснити це не можу. Тому не шукаю причин для відмови. Люди скучили за добром. Коли вдається зробити щось корисне для громади і бачиш на обличчях посмішки, такий приплив енергії відчуваю...

У Анатолія Кулика підростає троє онуків. Разом із дружиною Людмилою, котра очолює у селі соціальний центр, двома дітьми, тестем, великим шанувальником «Голосу України», вони — його надійний тил. Коли запитала сільського голову про його хобі, відповів: «Любити людей».