Ювілейні урочистості з нагоди 80-річчя від дня народження доктора філологічних наук, заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, академіка Академії вищої освіти України Олександри Сербенської (на знімку), на її переконання, — не привід для славослів’я. Тому для пошановування в університеті відбудеться Всеукраїнська науково-практична конференція.

Олександра Сербенська родом із містечка Золотий Потік на Тернопільщині. Наш Учитель, автор понад 200 праць з проблем мовознавства, нестримно рухається «золотим потоком» Слова. Він привів її до усвідомлення «незбагненного таїнства мови як сутності людського «Я», як могутньої духовної сили народу».

— Олександро Антонівно, окрім наукових звань ви маєте «титул» лицаря-оборонця мовного простору України, її ефіру. Що є ефір у сучасному тлумаченні?

— Це слово закріплене у свідомості багатьох як назва повітряного простору, в якому поширюються радіохвилі. Мовленнєва практика витворила численні словосполуки: працювати в ефірі, ефірні передачі, ефірний час, сегменти ефіру та інші. Це слово стає елементом наукових трактатів, об’єктом для роздумів інтелектуалів. Ефір називають матір’ю всіх медіа, говорять про ефірний океан, ефірне царство і навіть ефір мозкових хвиль. Вважають, що ефір сповнений жадань. У європейській культурі це слово має дещо ширше семантичне поле. Насамперед треба виокремити його символічне значення, яке прийшло до нас із античного світу. Легенди і міфи древньої Греції трактують ефір як місце перебування богів. Це — першооснова світу. Французький дослідник Жан Пріер у книжці «Символи світу» підкреслює, що прагнення до ефіру може виникнути лише у тих, чий дух пронизується розумінням, що мета Всесвіту — добро і щастя. Визнання ефіру як символу близьке до сакрального, таке його розуміння спонукає до відповідальності за мовленнєві дії.

Французька дослідниця Аннік де Сузнель пише: «Тіло стає вухом, а людина — Словом... У животі матері дитина є лише великим вухом. Вона отримує повну інформацію зі світу архетипів, у якому плаває, а також чує звуки, що долинають до неї із материнського світу. Вона чує і записує, але цього ще не знає».

— Щиро хочеться вірити у міфи, та не все гаразд нині у ефірному царстві: богів там потіснили нові «господарі», які принесли з собою багато бруду і блуду. Мабуть, настав час усією громадою братися до «озонаторських» дій.

— Наповнення ефіру є питанням національної безпеки! Я іноді вимикаю звук телевізора і дивлюся на політиків. Хтось виставив ногу, щоб показати дорогі черевики, хтось — руку, щоб продемонструвати дорогоцінний годинник. А на обличчях — ненависть до самих себе, до нас усіх. В ефірі безконечно лунає слово «криза», нарікають, що нема світла в кінці тунелю. Чого ви нас лякаєте? Криза, окрім негативу, має позитив. Це — виклик часу, що спонукає шукати вихід. Мусимо думати і дбати про енергетику слова, його вплив на підсвідомість. Деякі рекламні ролики, маніпулюючи не очевидними на перший погляд зв’язками між словом та образом, створюють негативний портрет україномовних. Дивлюся телерекламу мінеральної води. Сидить бабуся за столом, а внучка питає: «Бабушка, когда ты умрешь?» Та п’є воду й відповідає українською: «Не знаю». Отже, україномовне — це старе, яке навіть малолітні онуки прирікають на вимирання. Як тонко продумано! Це той підтекст, який зрозумілий не всім, але він закладається у підсвідомість. Таких прикладів багато. Над цим працює психологічна служба, яка знає закони сприйняття.

Говорити, писати — це означає творити мову — з усією відповідальністю за результат. Говорять і пишуть про благополучні чи неблагополучні сім’ї. Словосполучення «благо получить» — неукраїнське, ненормативне, та воно прижилося. Питаю внучку, що таке благополучні сім’ї. Ті, які мають гроші, відповідає вона. Але ж блага бувають не тільки матеріальні.

— Ви часто кажете, що Слово має свою таємницю. Яку?

— Вічна проблема людського спілкування — це здатність не лише слухати, а зусиллям волі долати бар’єри, щоб чути сказане. У Святому Письмі акцентовано увагу на тому, що між процесами слухати/чути і дивитися/бачити часто виникає дисбаланс. Живе слово «розсіюється» поміж слухачами. Це зумовлено нейропсихологічною природою людини і є суттєвою комунікативною перешкодою не лише для сприйняття інформації, а й для ефективного пошуку та пізнання істини. Ось як апостол Матвій передає Христове тлумачення притчі про сіяча: «...вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують і не розуміють. І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: Почуєте слухом — і не зрозумієте, дивитися будете оком — і не побачите, бо затовстіло серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб не бачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем... Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують». Отже, вічна дилема: слухати —чути — серцем розуміти.

У слові, фразі й навіть звукові є сенс буття. Глибинну інформацію несе у собі навіть літера. Я підрахувала, що в одній строфі пісні на слова Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій» сімнадцять разів повторюється звук «у»: крилонька зітру... в чужині умру... кру, кру, кру... Звук «у» символізує смуток, тугу. Недарма українська діаспора сприймає цю пісню як свій «гімн». Уміння слухати, тяга до знань у мене від предків. Усі були чесні, працьовиті. Я щаслива, бо була біля мене рука Божа. Це — таємні речі, не завжди їх висловиш словами. Але вони реальні.

Хтось із мудрих сказав: не говори про себе лише добре, бо не повірять. Не говори багато поганого, бо подумають ще гірше. А Франко любив казати: «Не будь солодким, бо тебе злижуть, але не будь гірким, бо обплюють». Отже, сприймання людей, трактування їхніх діянь у нашому мінливому світі — дуже відносна справа. Сьогодні, коли минає черговий десяток, а доля дарує не лише щастя жити, а й бути комусь потрібною, працювати, оцінювати реальність, розумієш, що найбільшим щастям у житті є все-таки саме життя...

— Дякую за розмову.

Оксана ТЕЛЕНЧІ.

Фото автора.

***

На першому курсі ми дуже боялися викладача сучасної української мови — Олександру Антонівну Сербенську. Лякала її вимогливість, сувора неприступність, метал у голосі, з яким вона вимовляла свою знамениту фразу: «Я особа юридична. Прошу не стояти до мене в черзі на диплом».

Це потім ми почали розуміти, що вимогливість — від турботи про наше професійне майбутнє, суворість — від фанатичної любові до предмету, який вона вкладала не тільки в студентську голову, а й у душу, а метал у голосі — насправді поблажливість до напівдорослих дітей, які наївною хитрістю хотіли «проскочити» іспит чи залік. І, напевно, тільки з відстані часу ми ще більше збагнули: Олександра Антонівна була «найщасливішим білетом» нашої студентської біографії.

Ми дякуємо Вам за науку, за добре серце і чесно — без черги — одержаний диплом. Виставлену в ньому оцінку з української мови ми намагаємося підтвердити своїми матеріалами: кожен з них — це також іспит перед Вами. Олександро Антонівно, залишайтеся якомога довше «особою юридичною»: ми готові заради цього «стояти в черзі» з молитвами за Ваше здоров’я і довголіття.

Від імені всіх нинішніх, колишніх і майбутніх співробітників «Голосу України» — учнів Олександри Сербенської

Ірина КОЗАК і Людмила КОХАНЕЦЬ.