Вийшла у світ книга кінороманів Сергія Правденка (Київ, видавництво «Щек», 2009)

Роки минають. Люди змінюються. Із плином часу ми накопичуємо в собі історію. Аж поки самі не стаємо нею...

Сергій Правденко — не лише темпераментний публіцист, а й пам’ятний оратор кінця 1980-х — початку 90-х років. Саме він першим сказав з трибуни Верховної Ради УРСР про те, що українському парламенту потрібна власна газета. І зумів сказати це так, щоб його почули. Йому й завдячуємо появою на світ газети «Голос України».

Як і ця газета, кіноромани Правденка також двомовні. Здається, не тільки через те, що наша країна — двомовна, а й задля підживлення російських кіностудій. Як на мене, — безпрограшний хід, адже не тільки в Україні мають пам’ятати про драматичне минуле нашого краю та непохитну силу й міць наших предків.

Багатосторінковий том вміщує три кіносценарії — «Скіфи», «Слов’янське щастя», «Іван та Карина». Це — не книжка для читання, а справжні кіноромани, тематика яких має попит серед кінорежисерів, продюсерів та публіки. Тут — людина на тлі Великої Історії. Це — копітка та дуже чесна праця. Але важливо й те, що за достовірним «історичним» фактажем — глибоке осмислення людської природи та філософські настанови майбутньому поколінню.

Біографія автора, політика і журналіста, наскільки нам відомо, — яскрава і поважна. Але ця книжка про інше. Який слід ми лишаємо по собі? Ким будемо на тлі великої та всевідаючої історії? І чи не головне — досягти мудрості та просвітління і лишити тепло, яке зрушить кригу байдужості та зла?

Сценарій «Скіфів» (написаний разом з Анною Правденко-Александру, дочкою автора), може, найбільше увібрав досвіду Правденка-політика. Бо тут давньоримські патриції часто до смішного схожі на наших народних депутатів! Але це не заважає, бо захоплюючий сюжет покладено на добротну історичну основу. Такі пізнавально-пригодницькі сценарії дуже популярні в усьому світі.

А ось кінороман «Слов’янське щастя». Це — майже ціле століття карколомних подій та вируючих пристрастей у житті чотирьох поколінь одного роду. Від років НЕПу, сталінських репресій, крізь війну — до брежнєвського застою, горбачовської перебудови та гласності.

Історія родини Петра Сотниченка, який був майстром скрипок, розпочинається його весіллям із прекрасною Катериною. Крізь всі ці роки його скрипки із характерною позначкою — цифрою «100» — гратимуть мелодію, що нагадує вальс. Коли Петра заслали в Сибір і розлучили з дітьми й дружиною, ці скрипки передавалися з рук у руки і його синам, яких розвела війна, і його онукам, яких розділили в дитбудинку, і правнукам, які, врешті, закінчать довгу сагу розлуки родичів.

Цей кінороман охоплює не тільки родовід Сотниченків. Це — об’єднаний образ багатьох сімей. Сила наших пращурів, їхня віра в краще майбутнє, їхні страждання та радості, їхнє кохання та ненависть — у нашій крові, в нашій плоті, в нас.

Сценарій «Іван та Карина» починається як детектив. Початок 90-х, загадкове вбивство літнього чоловіка. Німецький офіцерський ніж, ліс, стежка, село. Розслідування повертає всю історію в 1937 рік, коли Іван, молодий хлопчина, рибалить на березі річки. А Карина — юне єврейське дівча, Іванове кохання з першого погляду — рибалить поруч.

Якось Іван допоміг такому собі Сашкові сховатися від енкаведистів. Якби він знав, що врятував безжалісного ката, котрий залишив Карину сиротою...

Далі була війна, Іван і Карина всю її пройшли. Одружилися й жили, й ніхто не гадав, що в мирні часи війна триватиме ще багато літ. Парадоксальний збіг обставин, неочікувана зустріч із Сашком, покаяння та прощення, помста і спасіння — все це діється на тлі вічного кохання Івана та Карини.

...Таке дивне і водночас справжнє життя в кінороманах Сергія Правденка. Його герої — реальні люди, які, можливо, живуть у сусідньому будинку. Тут все пов’язано, все послідовно, це — доля, наша і нашої країни, яку ми мусимо прийняти. А головне — не забувати про подвиги та гріхи прадідів. Бо якщо це буде забуто — що ми знатимемо про майбутнє?

Єлизавета ЗАВГОРОДНЯ.

Від редакції. Можливо, ми могли б сказати про Сергія Правденка набагато більше, ніж сказано вище, — адже він був нашим першим головним редактором, отож, знайомство наше давнє й докладне. Але нам здалася цікавою рецензія Єлизавети Завгородньої. Авторка — ровесниця нашої газети. І пише вона про час не пережитий особисто, а лише відчутий. Зрештою, історія й пишеться для тих, хто вміє відчувати. Й іноді живе відчуття буває точнішим за знання.