«Ми — раби, і навіть не знаємо, чиї» — так каже робітник колись славетного ЛАЗу...

Моє прохання — зустрітися в центрі Львова — новий голова профспілкового комітету ЛАЗу Анатолій Лисак сприйняв без ентузіазму: «Та в мене, зізнаюся, грошей на дорогу немає. Кожного разу від заводу до центру ходжу пішки. Може, ви кудись ближче під’їдете?»

Уже в дорозі картала себе за нездогадливість: та людині ж майже 9 місяців зарплату не давали, а тепер, два останні тижні, виплачують по 30 гривень, як і всім робітникам автобусного. На ці гроші не наїздишся, враховуючи, що в Анатолія Олексійовича троє дітей. А ІТРівці отримують узагалі по 20 гривень. Щиро кажучи, якщо врахувати таку інтенсивність погашення заборгованості, то обіцянка голови спостережної ради ВАТ «ЛАЗ» Ігоря Чуркіна (читай — власника заводу) — впоратися з боргами до Великодня — видається доволі сумнівною.

На що живете, панове?

На що живуть ці люди — невідомо. Коли останній раз працівники ЛАЗу пікетували обласну раду, відкрито запитувала: на що ви живете? Люди, соромлячись, зізнавалися, що існують хто на пенсію батьків, хто на дрібні приробітки. То сусідам кран поремонтують, то замок у дверях... А більшість живе тим, що зібрали з городу. Богдан Малець на таке запитання спочатку відвернув голову, а потім, різко обернувшись, із неприкритим роздратуванням вимовив: «Ви мене питаєте, на що живу?! 35 років віддав заводові, підлітком сюди прийшов. Гріх сказати, але добре, що маю третю групу інвалідності, то мені 500 гривень пенсії виплачують. Інакше б уже давно з голоду помер. А те, що в гуртожитку мешкаю — окрема розмова. Нас таких чимало — в трьох гуртожитках автобусного на пташиних правах живемо, кожного дня господарі можуть викинути — їхня власність...»

Тоді мене приємно здивувала одностайність людей — вони всі попрямували до будинку, де проходило засідання обласної ради, вимагаючи якихось конструктивних дій влади. А два дні тому, коли приїхала в один із гуртожитків автобусного, жахнулася дивовижній заляканості людей. Просили: «Боже борони прізвище називати, боїмось, що звільнять. А куди підеш? До пенсії залишилось зовсім нічого...» Жалілися, як легко розбити наших людей. Хтось працює, але більшість — у простої. Одним по 20—30 гривень дають, а іншим нічого — тим, кажуть, що до суду подали за невиплату зарплати. «І вже за тих 20 гривень один на другого вовком дивляться. І засуджувати за це не можна, бо вдома діти голодні й сам голодний. Боргів у кожного — купа, а віддавати з тих куценьких гривень неможливо. Раби ми. Раби! Хоча чиї раби, самі не знаємо...» Цей монолог, упевнена, закарбується в пам’яті. Бо не сльоза котилася по обличчю чоловіка, а судорога майнула — що ще трагічніше.

Варто подивуватися сталевому терпінню галичан. Неможливо уявити, що подібне (така тривала невиплата зарплати) сталося б із шахтарями, й вони не вдалися б до кардинальних дій. У Львові ж намагалися робити все за законом. Кілька разів зверталися до голови облдержадміністрації. Ось запис розмови з Марією Красневич, колишнім головою профспілки автобусного, яка звільнилася кілька днів тому, так і не дочекавшись виплати зарплати. «Третього червня на території заводу провели мітинг з вимогою про погашення заборгованості. Потім повторно — першого липня, а наступного дня прийшли під стіни обласної адміністрації. До нас вийшов голова Львівської адміністрації Микола Кміть. Пообіцяв, що протягом місяця, якщо гроші не виплатять, то вдасться до кардинальних дій. Однак уже минуло два місяці, і ні слуху ні духу...» Запис серпневий, отже лише через п’ять місяців вісьмох представників заводу майже з боєм допустили до голови. Мене ж, коли зайшла разом із ними, Микола Кміть попросив вийти — не для преси розмова. Потім робітники дивувалися — «і чого це, йшлося ж про все те, що відомо з офіційних звернень...»

А офіційними зверненнями від профспілок, трудового колективу до представників влади можна закласти цілий стіл. У всіх зверненнях текст схожий: «Допоможіть отримати зарплату, зберегти завод, відстояти економічну незалежність України!». Ось звернення від 3 квітня до заступника голови Львівської держадміністрації Т. Федака, червневий лист до Прем’єр-міністра, серпневий — до прокурора Сихівського району, ось зовсім нещодавні, один — до очільника Служби безпеки України у Львівській області, другий — до Президента України. Коліщата ж закрутилися лише тоді, коли влада зрозуміла, що до пожежі зовсім недалеко.

Податкові пільги є, а далі хоч не розцвітай!

Сьогодні мене можуть запитати: досягли ж свого люди — чого ж тему в спокої не залишите? Президент уже доручив роботу над питанням ЛАЗу першому заступнику голови секретаріату Президента Олександрові Шлапаку. Зарплату почали виплачувати (якщо це можна назвати зарплатою), і навіть нещодавно депутати облради погодились із пропозицією звільнити «Львівелектротранс» від сплати земельного податку за умови, що тролейбуси, які підприємство планує цьогоріч закупити, будуть придбані саме у виробника Львівщини. Перед тим львів’яни чогось купили луцьку продукцію.

А ще з'явилося повідомлення, що Львівська обласна прокуратура скасувала два накази про відправлення працівників ЛАЗу в неоплачувану відпустку. Крім того, триває розслідування у кримінальній справі за фактом невиплати заробітної плати. Прокуратура прийняла рішення заарештувати майно ЛАЗу — кілька готових одиниць техніки — з метою подальшого продажу та скерування грошей на зарплату та на погашення заборгованості Пенсійному фонду. Ось із цими автобусами тепер велика проблема, в якій знову ж «коні винні» — робітники, які звернулися до суду. Через них, нерозумних, прокуратура була змушена арештувати майно. А автобуси ж потрібно відправити до Києва, щоб вчасно виконати замовлення. Буцімто якщо буде виконано це замовлення, є хоч якась надія, що прийде інше, мало не вдесятеро більше. Тобто утворилося коло, розірвати яке складно. Це можна зробити лише коштом простих працівників. Сьогодні, дивлячись на цих сумних людей, складно уявити, що це були колись шановані і високооплачувані робітники.

Люди вже майже нікому не довіряють, а серед тих, кому ще вірять, — Степан Давидяк, колишній директор заводу, а нині — голова депутатської комісії по роботі ЛАЗу, створеної нещодавно в області. Він із сумом зізнавався: «Влада надто довго себе позиціонувала безсилою, такою, що нічого не може зробити, щоб допомогти людям...»

А зробити можна було вже давно. Згадаймо хоча б приватизацію, умови якої розроблялися в Києві спеціалістами Фонду держмайна. У 2005-му прокуратура Львівської області надіслала ініціативній групі акціонерів ВАТ «ЛАЗ» листа: «...Встановлено, що організована група осіб у Києві під час приватизації ВАТ «ЛАЗ» здійснила легалізацію коштів, отриманих злочинним шляхом, для чого вони придбали ТОВ «Т.» і ТОВ «С.». Надалі посадовці названих товариств... вчинили цивільно-правові операції з коштами й майном, здобутим явно злочинним шляхом, та, зловживаючи службовим становищем, скоїли службову підробку, подавши до конкурсної комісії неправдиві документи».

До того ж повідомлялося, що ще 19.11.2002 р. Генпрокуратурою України порушено кримінальну справу, яку скеровано в прокуратуру Києва. Чим справа закінчилася, ніхто зі львівських автобусобудівників сьогодні не знає. Знають лише, що перші власники через два роки продали контрольний пакет акцій громадянину Росії Ігорю Чуркіну. А постановою Кабміну від 17 липня 2003 року було затверджено інвестиційну програму ЛАЗу. Її метою проголошувалися «забезпечення внутрішнього ринку новою технікою, модернізація наявного виробництва, впровадження нових технологій, створення додаткових робочих місць». Обіцяно було інвестувати більше 30 мільйонів доларів США. За таку обіцянку держава давала заводові податкові пільги аж до 2008 року.

Нині у багатьох виникає і таке запитання: чому держава не контролювала ці інвестиційні зобов’язання? Кількість випущених автобусів падала з року в рік. Кількість працівників також скорочувалася. Кредиторська заборгованість росла, як на дріжджах. А от бурхлива діяльність ішла повним ходом. Автобуси возили на виставки в Москву та Київ, вони отримували призи і грамоти. Та у Львові всім було відомо, що возили дослідний, тобто єдиний екземпляр...

— Бачив це хтось чи ні? — запитую в Степана Давидяка.

— Нікому це не було цікаво. На рівні місцевої влади ніхто точно виконання зобов’язань не відслідковував. За запевненнями тодішнього начальника головного управління промисловості пана Сороки, «там усе добре, проблем немає». Пан Олійник, тодішній голова облдержадміністрації, теж увесь час повторював: усе добре. Я ж звертався з листами і до тодішнього глави облдержадміністрації, і в Фонд майна, і в Кабмін. А скільки вже статей написав, наголошуючи — завод не розвивається, інвестиції не йдуть. Та мене, на жаль, ніхто не чув.

Це ж ніби так зрозуміло — є базові підприємства, які є кістяком будь-якого регіону. Такі підприємства мають бути на особливому контролі влади. Адже кожен рік складаються плани на наступний рік, згідно з аналізом року попереднього, і влада має якось реагувати — задовольняє її те, що робиться, чи ні. Якщо, наприклад, завод не розвивався після приватизації, не нарощував обсяги виробництва, згідно з інвестиційними зобов’язаннями, то чому на це закривати очі?

Благословляємо свою бідність...

Загалом дуже цікаві речі відбуваються в нашій благословенній державі. Випускає, приміром, наприкінці минулого року Львівська облдержадміністрація брошурку під назвою «Регіональний конкурентний продукт». Після вступу розміщено перелік «конкурентної продукції машинобудування Львівщини». Під номером першим — ЛАЗ, під номером другим — «Автонавантажувач», третя позиція у «Львівсільгоспмашу». І так можна пройтися по кожному розділу брошури. Для чого і кому потрібне було видання, яке нічого, крім сумної усмішки, викликати не може?

Практично всі заводи, за які сьогодні йде війна, стоять на «золотих» землях, мало не в центрі Львова. Під автобусним, що мав близько 70 гектарів, залишилося трохи більше 50-ти. На щастя, місто не передало у власність землю. А то нині б узагалі не було предмету суперечки. За заводом, певно, вже б давно загуло... Як, приміром, за іншим львівським заводом. Ще навесні він ніби мав портфель замовлень на кілька років, активно працював. Але власники, викупивши землю, перекинули його на інше місце, а виробництво не відновили. Завод закривають, працівників звільняють, руйнуються долі людей.

Сьогодні мені не хочеться зосереджуватися на Ігорі Чуркіні. Він — громадянин Росії, бізнесмен, який переслідує свої комерційні цілі. І це правильно. Однак під численними документами, які супроводжували діяльність і ЛАЗу, й інших львівських підприємств, стоять підписи українських громадян. І не без їхньої допомоги відбувалися численні скандали.

Кожного разу, коли виникає скандал ( із постачанням автобусів, раптовою зміною ціни для споживача чи ще якимсь неподобством), вище керівництво ЛАЗу заявляє про підступність «деструктивних сил». І навіть коли працівників заводу вже у січні цього року на територію не пустили, прес-секретар розповсюдила в інтернет-виданнях заяву про те, що «група екстремістів, яка зацікавлена в дестабілізації роботи ЛАЗу, переслідуючи свої корисливі цілі, підбурювана деякими депутатами, не пропустила понад 350 працівників на завод, в такий спосіб зірвавши змінне завдання і відстрочивши виплату заробітної плати». А люди у відповідь кажуть, що справді перекрили вулицю, бо хотіли зайти на територію, а їх не пускали.

Що цікаво, сьогодні, дотримуючись букви закону, автобусобудівники навіть страйковий комітет утворити не можуть — через те, що триває трудовий спір, на якому наполягала профспілка, і є рішення трудового арбітражу: до 19 грудня 2008-го керівництво заводу має частково виплатити людям заборгованість за квітень та травень; до 31 грудня — за червень, липень і серпень, і до 15 березня 2009-го — за вересень і жовтень. Тобто, фактично термін виконання рішення закінчується 15 березня. І хоча порушено проміжні терміни виплати, офіційно сформувати страйковий комітет можна лише після 15 березня.

Сьогодні на розгляд Сихівського суду вже надійшло чимало позовів від працівників ЛАЗу. Лише 66 з них наразі розглянуто, і до справи взялася виконавча служба. Однак те, що є рішення суду, не означає, що люди негайно отримають гроші. Більше того, тепер працівники побоюються, що їм так само по 20 гривень тицятимуть і через суд, і судовиконавці на це погодяться. Що ж, поживемо — побачимо...

Станом на 25 січня керівництво заводу заборгувало працівникам 6 мільйонів 642 тисячі гривень. А кредиторська заборгованість, як дізналася з розмов із членами ради ветеранів заводу, яка провела своє розслідування, становить 360 мільйонів. Коли завод приватизували, кредиторська заборгованість була лише 21 мільйон...

Минулого місяця пройшла інформація, що керівництво заводу планує провести скорочення допоміжних служб та інженерно-технічних працівників. Наразі начебто є рішення скоротити 56, а з часом із 75 конструкторів лишити тільки 10, в лютому ввести і контрактну форму оплати праці.

Тепер працівники впевнені, що контракти не укладатимуться з бунтарями. А більшість людей узагалі не вірить, що завод через кілька місяців працюватиме. Серйозного завантаження комплектуючими на складах вони не помітили — лише для тих автобусів, які за контрактом мають відправити у Київ.

Володимир Будзан — головний конструктор проекту міських автобусів, належить до оптимістів: «Та Ігор Чуркін вклав такі колосальні кошти у розробку проектної документації кількох чудових автобусів! Тепер усе це закинути?! У нас же чудові конструктори. Все, що за радянської влади створювалося кращого для автобусобудівників, народжувалося саме у Львові. У нас залишилися кваліфіковані робочі кадри, тобто за певних зусиль, і не без державного протекціонізму, завод може бути прибутковим. Особисто я розмовляв із кількома зацікавленими особами з різних європейських країн, вони брали до уваги й той факт, що Київ узяв у нас 14 автобусів, вони із шаленим переповненням курсують містом сьогодні, і ніхто на них не скаржиться. 15-й автобус, який мали віддати столиці пізніше, довго їздив виставками. Був у Стамбулі, Москві, куди прямував своїм ходом, а потім заїхав до Санкт-Петербурга і — на Львів!»

Першого березня біля пам’ятника Шевченку у Львові планується проведення зборів акціонерів ТОВ «ЛАЗ». Вістку про це передають і письмово, і «циганською поштою». Є надія, що про свої права акціонерів згадає чимало людей. Прийдуть сюди і члени кількох профспілок автобусного. Людмила Присяжнюк, голова вільної профспілки «Автобусобудівник» Конфедерації вільних профспілок Львівщини, яка пропрацювала на заводі 29 років і нині має посаду начальника відділу технічної документації управління головного конструктора, каже: «Тільки об’єднавшись, ми зможемо зберегти колектив, боронити свої права і, що не менш важливо, відстоювати свою гідність. Зрештою, розуміння цього потрібне не лише лазівцям, воно потрібне цілій Україні».