«Голос України» 17 січня 2009-го оприлюднив думку екс-міністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка про нинішні негаразди у вітчизняній політичній системі з численними авторськими наголосами щодо шляхів їх усунення.

Чи не кожен з цих наголосів вартий уваги, та найбільше всього поміж них, вважаємо, два такі.

Перший — політична боротьба в Україні точиться навколо важливих, але не головних проблем: мова, оцінки минулої історії, релігії, вступу до НАТО, ставлення до Грузії тощо.

Другий — без змін в освіті, навчанні й духовно-моральному вихованні людей не піднести політичну культуру суспільства і не вивести народ із стану байдужого спостерігання за правителями-крадіями, брехунами.

Погодьтеся, ідеї автора між собою органічно пов’язані та сумісні, один одного доповнюють, а головне — дають можливість зрозуміти, як влада «дбає за живих, за майбутнє країни», що робить, аби штучно її «не ділили на Захід і Схід, заради дешевого популізму». Вони водночас — конструктивні, глибоко смислові за змістом, а з погляду державотворення багатогранні та, як свідчить повсякденність, вельми непрості й незручні для втілення у практику.

Зробивши ці наголоси, Ніколаєнко обрав політичну грань для висвітлення теми, дистанціюється від освітньої проблематики, виступає з позиції політика й політолога. Є, однак, одна вельми важлива деталь — підпис під статтею: голова Громадської ради освітян і науковців України (ГРОНУ). Цим автор засвідчує нинішній свій статус насамперед, а далі вже нагадує, що був народним депутатом чотирьох скликань.

Для кожного Станіслав Ніколаєнко — це не просто старожил владного державного олімпу, якому долею судилося тривалий час обстоювати від імені народу інтереси освітян, науковців та й простого люду. Окрім цього, він ще й знатний творець та безпосередній провідник політики та інтересів цього владного ж олімпу в найбільш доленосно значущій сфері державного будівництва. Тому як достойнику, вважаємо, не личить ставити аж ніяк не риторичне для абсолютної більшості читачів запитання: «Хто дослухається до думки голодного пенсіонера... чи обділеного державною увагою... вчителя, вченого, військовослужбовця чи студента?» А чого варте після цього пасажу зроблене припущення: дослухаються, «певно, ми з вами, дорогий читачу». Виходить, після тривалого перебування у владі Ніколаєнко воліє знати та прояснити життєві проблеми людей, чиї інтереси сам же й відстоював? Дивна логіка міркувань.

Визнання освіти важелем соціокультурної рухомості та державного поступу — це, вважаємо, найбільш науково значуще з того, що вписано в директивні документи за останні роки. І заслуга в цьому державника незаперечна. У цьому річищі, певно, варто оцінювати і нинішнє його ж невдоволення: більшість партій «намагаються не за рахунок програм, ідей, а за рахунок «технологій» завойовувати прихильність виборців». Принагідно зауважимо: за нашим аналізом, найгірше освітянська проблематика зазвичай виписана в програмних документах тих політичних партій, достойникам яких після виборів доводилось обіймати посаду міністра освіти і науки.

Нинішня вітчизняна освіта — це величезний згусток суперечностей, які, на жаль, ще тільки чекають на своє ґрунтовне наукове осмислення і прийняття бажаних для нас відповідальних, а не декларативних рішень. Міністр Ніколаєнко, звісно, прагнув до цього, але як? Без виваженого аналізу, вже зробленого управлінцями в «Національній доктрині розвитку освіти» — державного документа довгострокової дії, підготовленого науковцями і затвердженого на другому з’їзді працівників освіти. Він домігся натомість затвердження в уряді «Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006—2010 роки».

Корупція, здирництво, зловживання і приниження гідності сумлінних педагогів — це реалії. Розумних і активних управлінці прагнуть розставити так, щоб не заважали. Чи не тому Ніколаєнко констатує: «не видно сьогодні... справді авторитетних лідерів» та прогнозу: «буде ще не один Майдан і, на жаль, далеко не мирного характеру». А що, питається, робити людям, коли руйнується нині позитив навіть там, де мають сіяти добре і плекати прекрасне?!

Ось чому авторська позиція екс-міністра — позиція над освітою, а не разом з освітою — для нас незрозуміла і неприйнятна. Він занепокоєний тим, що «до влади знову прийдуть «ведучі» політичних ток-шоу, люди, котрі «стерні не топтали, важкого до рук не брали і холодної води не торкались». А вони, до речі, звідти і не збираються виходити. Позбутися їх можна не одразу і завдяки виключно запровадженню кардинальних змін в освіті, а, отже, й завдяки істотному піднесенню в суспільстві рівня політичної та загальної педагогічної культури.

Освіта не просто один із соціальних інститутів, що має передавати від покоління до покоління національні й світові соціокультурні надбання. Покликання педагогів і місія освіти — забезпечити духовне становлення людини, яка має стати й буде носієм та палким поборником цих надбань. Тому якісна освіта — це не інакше, як опорна грань вітчизняного державного будівництва, запорука утворення суспільства, де громадська думка відіграє роль колективної совісті, що змушує діяти соціум, коли мовчить закон.

Київ.