Процеси світової фінансової та економічної кризи для України є особливими і мають власний своєрідний український формат. Так би мовити, криза по-українськи.

На фоні всіх проблем, пов’язаних зі скороченням промислового виробництва, зростанням безробіття, ціновою вакханалією, поглибленою інфляцією та бюджетним дефіцитом, до нашого берега прибило ще так звану газову кризу. Майже два місяці з усіх телевізійних каналів, від «Cавіка» до районної малотиражки, звучить одне: хто кого, Росія Україну чи навпаки? Але по суті в них і в нас у програші, як завжди, залишається тільки один у черговий раз обдурений і зневірений народ. Всі інші, незалежно від місця знаходження — при владі чи в опозиції, — блефують, бо дивіденди їхніх бізнесових газових афер якщо не зростають, то принаймні не зменшуються. Однак час обов’язково розкриє їхні інтриги — хто за якою «формулою» бореться за «державні» інтереси.

Закони природи не впали з неба

Дивує трохи інше: невже народним лідерам не зрозуміло, що, зрештою, відбулось і куди привела багаторічна зовнішня та внутрішня політика, до якої причетні практично всі ті, хто сьогодні при владі? Адже вони, про що стверджують закони природи, не впали з неба і не з’явилися з нічого, а перейшли з однієї форми буття в іншу. По-простому, із соціалістичної епохи в ринкове середовище, із влади у бізнес, а потім з бізнесу до великої влади, з однієї партії до блоків, рухів, фракцій, коаліцій та опозицій.

Кризові явища з’явилися в українському суспільстві не сьогодні, а з перших років державотворення у головах, думках і помислах тих, хто маніпулював свідомістю співвітчизників, обіцяючи всім достойне життя, європейський рівень культури і розвитку, даючи за це як аванс благодійний набір з кілограма гречки та пляшки олії — як-то кажуть, про всяк випадок...

Якщо прислухатись до наших буденних проблем та розмов, що проймають нас останніх десять років, усі вони зведені лише до одного: вибори, відставка, імпічмент, інфляція, розпуск. І знову вибори, відставка, «Так!» або «Ганьба!!!». За цими закликами щорічно змінюється влада, приходить і йде новий уряд, на рік, а то й менше міністри, «мери», а тепер уже й парламент і депутати.

Чи випадкова така хаотична зміна влади? Ні, абсолютно не випадкова. Це свідомо розроблена схема. Тільки при частих змінах уряду, міністрів, місцевих органів влади можливе безперешкодне грабування країни та її народу. До цього часу жоден з урядів не відповів за стан справ у державі. Під гаслами боротьби з корупцією, відокремлюючи бізнес від влади, відбувається цілком протилежне: масштаби корупції перевищили всі світові рекорди, на тлі соціального зубожіння народу Україна здобула перші місця за кількістю найбагатших осіб у Європі.

Кризові явища підповзали до України ще задовго до їх світового старту. Практично з перших років будівництва незалежності політики і влада різко розмежували ринкові перетворення на свої власні інтереси. Боротьба за економічне процвітання — це, передусім, заклик до перерозподілу власності шляхом розвалу державного сектора економіки та приватизації стратегічних об’єктів. Газ, нафта, металургія, хімічна галузь, транспортна інфраструктура, зв’язок, банківська сфера — це ті пріоритети, за які, по суті, і досі триває боротьба. Сьогодні нема жодної політичної сили, жодного політика, якого не втягнуло болото «ринкових перетворень».

Сьогодні не існує жодного лідера, за яким не стояв би бізнес, гроші, кон’юнктурні інтереси. Народ, однопартійці, прихильники, однодумці, ідеологія, віра — все це другорядне, що купується і продається.

Триває велика та небезпечна гра у себе вдома та між сусідами. Росія і США, Польща, Великобританія, Ізраїль, Франція — це далеко не всі головні фігуранти, що впливають на зовнішню та внутрішню політику України, з якими і перед якими наші лідери держави та окремі політики узгоджують, консультуються, «пританцьовують» тощо.

Спадщина, яку отримала Україна на час світової фінансової кризи, ставить під реальну загрозу втратити державність:

 освіта, медицина, культура, які фактично збанкрутіли та самоліквідуються;

 армія, міліція й навіть тюрми (як атрибут будь-якої держави), що через відсутність незалежної державної політики та підтримки не в змозі законно виконувати свої функції;

 державний сектор у сфері промисловості катастрофічно звужується, переважна більшість стратегічних підприємств за безцінь перейшли до рук фінансових груп, олігархів та спонсорів тих самих політичних сил, що формують державну політику;

 земля і природні ресурси завдяки слабкій та нестабільній виконавчій і законодавчій владі поступово переходять у власність іноземних та вітчизняних монополістів, перетворюються на товар і предмет торгівлі у вирішенні всіх політичних інтриг.

Народ — єдиний незмінний ресурс у загальнодержавному пакеті, акції якого як були знеціненими, так і залишились такими. За нього (за народ) давно вже ніхто не бореться, його (народ) навіть ніхто не питає, його доля нікого не пече і не турбує. Однак заспокоює одне: що народ, принаймні, ще не став товаром і ним поки що відкрито не торгують на ринковому просторі.

Але варто пам’ятати уроки історії, що саме він, народ, у найкритичніші часи епохи відіграє головну, авангардну, роль у розвитку суспільства.

Хіба світова фінансова криза заклала засади до процесів безробіття у незалежній, правовій, демократичній державі?

З року в рік практично в кожній галузі зникають об’єкти виробництва, а значить, ліквідуються робочі місця, вивільняються фахівці, формуються стихійні ринки з числа безробітних, поповнюється армія мігрантів з числа висококваліфікованих спеціалістів: медиків, освітян, молоді, військовослужбовців.

За врожаєм зернових — втрата агровиробництва

Не варто вдаватись до статистичних даних, графіків та слайдів, які на сьогодні так переконливо демонструють з екранів телебачення і парламентської трибуни. Цифри річ хоча й уперта, але відносна.

Ось реальна картина в агропромисловому комплексі. Фактичний стан села переконливо стверджує, що основу для кризи «ми» готували заздалегідь і свідомо.

Радіючи здобуткам минулорічного врожаю зернових, окремі можновладці приховують катастрофічні процеси втрати сільськогосподарського виробництва, а зникаючі щорічно українські села згортають на десятки років виробничу та соціальну інфраструктуру. Через втрату тваринницької продукції, переробної галузі в АПК, вітчизняний ринок поступово монополізують західні імпортери своєю вельми сумнівною за якістю продукцією. Наведений приклад, хоч і з бородою, наговорений і заговорений, але пляма втрати, так звана трансформація суспільно-виробничих відносин на селі, не створила жодних альтернативних форм існування, а лише прискорила процеси руйнації об’єктів освіти, культури, медицини, натомість закладено підґрунтя деградації сільського населення, як етапу формування рабської психології для майбутнього власника — пана, хана чи боярина.

Водночас пріоритетом і метою державних програм у цьому напрямку залишається гасло створення сприятливих умов для розвитку високої ефективності, конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках аграрного сектора, забезпечення продовольчої безпеки країни і, звичайно, збереження селянства, як носія української ідентичності, культури і духовності.

Добрі наміри, гуманні справи, політичні гасла та потуги є не чим іншим, як лукавством і спекуляцією швидкозмінної влади на всіх її рівнях.

Ось що стверджують ті ж самі факти і статистика.

За висновками Рахункової палати України про результати аналізу державної підтримки розвитку соціальної сфери села, відсутність системної державної підтримки суспільно-економічного розвитку села, а також свідома недооцінка органами влади вкладу сільського господарства у розвиток національної економіки та його ролі в соціальній стабільності суспільства спричинили обезлюднення сільської місцевості. Тільки за 1995—2005 роки з карти України зникло 302 села.

Безробіття, через відсутність мотивації до праці, та розвал виробничої бази на селі, трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури призвели до того, що в 2005 році в Україні науково обґрунтовані норми споживання основних продуктів харчування на одну особу було забезпечено по молоку і молокопродуктах — на 48,8%, по яйцях — на 82%, овочах — на 76%, фруктах — на 43,1 відсотка. Вдумайтесь: це в сільській місцевості, що природно покликана годувати всю країну.

При планових показниках рівень забезпечення сільських населених пунктів об’єктами соціальної сфери за скорочення чисельності сільських жителів знизився у тому ж 2005 році:

 по середніх закладах освіти — з 50,9 до 49,7%;

 по закладах культури — з 60 до 58,9%;

 по дільничних лікарнях — з 2,6 до 2,3%.

Лише 22 відсотки сіл мають водогони, 36% газифіковано, лише 5% мають каналізацію. Як-то кажуть, шлях до європейського розвитку змушує глибоко задуматись над такими показниками. Вони за останні чотири роки, на жаль, на краще не змінились.

Це лише одна складова у структурі загальнодержавної політики, і криза тут далеко не винна, бо основу і прихід її ще задовго готувала з року в рік демократична, народна, «українська» влада.

Далеко не найкращим є стан справ у сфері промисловості, особливо в тих галузях, які завжди були базовими для формування доходів державного та місцевих бюджетів. Під благородними закликами та рухами до загальнонародної, справедливої, прозорої приватизації держава щорічно втрачає сотні народногосподарських об’єктів, що десятки років були прибутковими і перспективними, передаючи їх майже за безцінь у приватні руки, які «нічого не крали», та нічого не доклали до основних фондів цих підприємств.

Тільки за даними Державного комітету статистики України з 14158 державних підприємств у 1997 році продовжили своє існування у 2008 лише 7213 підприємств.

На сьогодні «шаровими» для патріотів держави і спокусливими в ході приватизації стають стратегічні об’єкти та природні ресурси, що в усіх країнах є благом держави та її народу.

По суті, всі газові війни — це та ж сама картина і схема, в якій державні інтереси начебто понад усе, однак з часом із формули народ дізнається про істину, прибутки та господаря.

Транспортна галузь, енергетична сфера, машинобудування, зв’язок, хімічна промисловість та ряд інших шматків власності — все це зовсім не далека перспектива сучасних вітчизняних процесів приватизації.

Невже не парадоксальний той феномен, що з кожним роком Фондові державного майна України доводиться план широкої приватизації? Не через виробництво, а через продаж державних підприємств формується економічна політика та доходна частина бюджету.

Продати, щоб вижити, або вкрасти, щоб збагатіти. З таким підходом із кризи швидко не вийти, і з такою політикою довго терпіти не буде ніхто — ні в нас удома, ані сусіди як ліворуч, так і праворуч.

В силу різних обставин: відсутності чіткої кадрової політики, частої зміни урядів, керівництва міністерств, відомств, регіональних державних структур та практичної відсутності в цьому правонаступності і відповідальності, — проблеми розвитку сектора вітчизняного виробництва просто випали з-під державного регулювання і попали під предмет торгу, причому майже на дурничку для сучасних олігархів, нового, далеко не середнього, класу.

Технологічно відстала промисловість

У структурі промисловості домінуюче місце належить: більше 20% — металургійному виробництву; більше 18% — виробництву та розподілу електроенергії, газу та води; більше 15% — харчовій промисловості та близько 14% — машинобудуванню.

Водночас в Україні технологічно відсталими залишаються підприємства промислового виробництва, а також структура інвестицій та інновацій у їх розвитку. Доля стратегічних і пріоритетних напрямків, що покликані бути основою розвитку економіки, стала заручницею фінансових груп та кланів. За що і триває відверта, нахабна боротьба, в якій «народ» продовжує бути політичною прокладкою в газовому заслоні.

Як результат, вже у січні 2009 року порівняно з січнем 2008 року спостерігається спад промислового виробництва майже на 34 %. За даними того ж Держкомстату, спад обсягів промислового виробництва у січні 2009 року проти січня 2008-го за галузями становить:

 видобувна промисловість — 21,4% (до грудня 2008 — 7,41%);

 видобуток корисних копалин — 39,2% (до грудня 2008 — 6%);

 у хімічній та нафтохімічній промисловості зафіксовано зменшення виробництва на рівні 49,64% (до грудня 2008 року — 23%).

Узагалі спад промислового виробництва рік до року попереднього востаннє фіксувався десять років тому: у 1998 році спад становив 1% проти 1997 року. Найглибше падіння річного промислового виробництва в незалежній Україні було зафіксовано в 1994 році — мінус 27,3% проти попереднього року!!!

З наведених прикладів не так важко зробити висновки та знайти відповідь на актуальне запитання: чи винна в цьому криза? І взагалі — при чому тут криза? Адже за таких обставин ми до її приходу готувались усі 17 років.

Україна ввійшла у світову кризу з наявним специфічним соціально-економічним та політичним потенціалом, ознаками якого є:

 руйнація всієї системи агропромислового комплексу країни;

 втрата державного регулювання стратегічних підприємств;

 істотне звуження і втрата промислових підприємств;

 кабальні умови фінансово-кредитної політики;

 відсутність політики розвитку малого і середнього бізнесу;

 високий рівень корупції, особливо в інститутах влади;

 розпорошення в політичному спектрі суспільства, його різкий поділ на лівих і правих, «західняків» та «східняків»;

 відсутність реальних політичних сил та лідерів, здатних до самостійних державотворчих дій, позбавлених залежності від фінансово-олігархічних кланів, як вітчизняних, так і закордонних;

 і, звісно, як завжди кинутий напризволяще народ, який єдиний патріотично налаштований до своєї держави, захисту її прав і свобод.

Це далеко не повний перелік історичної спадщини, що накопичили політики та урядовці до світової кризи. Чому накопичили? А тому, що, по суті, політична еліта та офіційний і неофіційний бомонд країни — це єдиний стабільний чинник, який майже не змінився за всі роки незалежності. Вони головні творці та режисери «демократичних процесів», з ними працюють, ведуть і активно реалізують проекти спецслужби та іноземні спонсори.

На всіх рівнях і форматах лідери та «Бельмондо гласності» вдень під центральним куполом країни, а ввечері під «Савіком» ведуть палкі дискусії про кризу, про газ та їхню трубу, яку не можуть ніяк поділити, про акції та боротьбу з корупцією, про традиційні заклики, що набили оскому ще з часів Майдану: «Бандити повинні сидіти в тюрмах!», а не хизуватись у телестудіях та владних коридорах.

Однак усе, як у тому великому вулику: гуде, літає, кусає — немає лише результату, продукту, так званого меду, бо, видно, забагато трутнів, які дбають тільки за власний добробут, «свою країну», «свою правду», «свою долю».

Як довго, з ким і як «газувати» далі?

Відповідь на це запитання вже визріває в суспільстві. І варто замислитися сьогоднішнім лідерам над тим, що доки триватиме перетин їхніх інтересів, чвари і нескінченні звинувачення одне одного, ситуацією обов’язково скористається хтось абсолютно інший, той, хто ще не сидів на тій злополучній трубі. «Саме той» — який і якого виштовхне час і знову ж таки «облюбує» народ з надією на порятунок та спасіння.

Етап термінового очищення

З огляду на особливість часу, комплекс проблем у суспільно-політичному та соціально-економічному житті країни назріває етап термінового очищення від допущених помилок, очищення від політичного блуду й омани, від тих, хто свідомо руйнує загальнодержавні засади та спотворює прагнення народу до волі, достойного життя та цивілізованого рівня розвитку.

Завдання за суттю, формою та змістом надзвичайно складне, а з другого боку — просте в підходах і методах. Для досягнення мети потрібна політична воля, бажання докорінно змінити ситуацію і зрозуміти, що жити в такому стані, який є на сьогодні, означає раз і назавжди втратити державу, відкинути її далеко в минуле та віддати на розпродаж землю, власність, народ і майбутнє, а такий підхід вже ніколи не простить природа, час, історія.

Як не парадоксально, але вживати кардинальних заходів прийдеться саме тим, хто привів Україну до такого стану. Це як господня кара, адже немає інших варіантів: або ми самі наведемо лад у своїй оселі, або «варяги» в черговий раз змушені будуть здійснювати профілактику в нашій країні за власним рецептом.

А що, зрештою, потрібно? Перш за все необхідно відмовитися від стереотипних підходів у системі державного управління. Цілком зрозуміло, якщо руху вперед немає, а є лише тупцювання на місці, це означає, що потрібно вишукувати інший шлях, шукати сили, засоби, ресурси і знову рухатись вперед.

Що сьогодні заважає владі навести порядок та забезпечити стабільність у розвитку? В першу чергу протиріччя та боротьба в самій владі між її гілками за монополію, повноваження, ресурси. Корупція, правовий нігілізм, політиканство, кадрова вакханалія. Всі ці фактори настільки міцно зцементувались у своєрідний конгломерат, що при таких ознаках не може бути й мови про будь-який розвиток суспільства.

А значить, необхідна реанімація влади, її термінове оновлення, зміна системи і методів управління (тут не варто нехтувати випробуваним історією досвідом — плановість, державне регулювання, послідовність та відповідальність).

Владі потрібні професіонали і практики — чесні, незалежні, некорумповані особистості.

Інший не менш важливий крок, що взаємопов’язаний із пороками влади. Необхідно перестати брехати і красти (як владі, так і опозиції). Дурман, пущений у суспільство: що влада не повинна бути бідною, щоб не було спокуси до державних ресурсів, народних грошей, — вже набрид людям. Влада гниє ізсередини і має дуже неприємний подих. Портрет влади — обличчя більшості, що має колосальний особистий матеріальний ресурс, відносно невелику зарплату порівняно з іншими країнами, але, на диво, немалі особисті матеріальні накопичення (мільйонні банківські рахунки, нерухомість, родинний бізнес, що начебто відокремлений від влади, власну охорону від народу та інші владні атрибути). Як-то кажуть, бідні, прості, порядні і чесні там, або туди (у владу), не приходять.

Скільки їх у владі? Зовсім небагато, декілька сотень. А простого люду, що живе чесно, на зарплату, — десятки мільйонів!

В чому ж справа і за ким сила?! Навіть якщо взяти арифметичну прогресію, то за законами логіки перевага повинна бути на боці більшості, і так, безперечно, з часом буде.

Серед комплексу питань очищення влади одним з актуальних є перегляд механізму, процедури формування влади. Ясна річ, існуючим шляхом жодна з гілок влади не може і не повинна формуватись. Ринок, купівля, продаж місць у парламенті та посад у виконавчій владі — свідомо нав’язана злочинним світом схема, яка повинна бути згодом ліквідована (знову ж таки не варто докорінно відкидати систему добору та розстановки кадрів радянських часів, вона мала чимало позитивних факторів).

Чому питання влади є сьогодні одним з основних стратегічних завдань, зрозуміло майже всім, хто прагне змін. Адже впродовж 17 років триває суцільна боротьба між Президентом і урядом, президентами та парламентами, парламентами і урядами за повноваження, за право ділити, приватизовувати, призначати, підпорядковувати і т. д. Всі інші питання: сільськогосподарського виробництва, економіки, соціальної політики, духовності та культури, — зводились лише до передвиборних програм.

Невже за стільки років не стало зрозуміло, що коли великий муж, урядовець чи політик упродовж тривалого часу з трибуни влади або опозиції кричить, рве на собі сорочку за кращу долю народу, маючи за пазухою мільйони «зелених» та приватну робочу силу (тобто рабів), то ніколи не буде зрушень на краще, адже зміни їм не потрібні?

Так далі жити не можна, а значить, потрібні кардинальні зміни, нові підходи і нові люди у владі, не з бізнесу, а від народу і для народу.

І лише після вирішення зрештою цього надзвичайно важливого питання можливо буде вести мову про стратегічні пріоритети розвитку країни, серед яких:

 формування та реалізація національної ідеї;

 забезпечення стабільності влади та вироблення механізму реалізації довгострокової економічної й соціальної політики;

 політична структуризація суспільства, що об’єднує, а не розколює країну;

 конструктивна, миролюбна, взаємовигідна зовнішня політика не комерсантів, а патріотів;

 запровадження гнучкої високоефективної політики формування і розвитку вітчизняного виробництва у поєднанні всіх форм власності за умови збереження державної, а не кланової монополії на стратегічні об’єкти та природні ресурси та цілий ряд інших архіважливих загальнодержавних проблем.

Зрештою, про всі ці досить актуальні речі мова йде щодня і щохвилини, лише одні на цьому роблять піар, другі — гроші, треті — гроші й піар разом узяті. Але всьому рано чи пізно приходить край. «Шара», як відомо, розмірів не має, але труба, в тому числі й газова, має початок і кінець, також людське терпіння має свої природно властиві параметри. Варто звернути увагу всіх, хто спекулює та маніпулює святими справами: в небезпечних місцях часто можна прочитати традиційний напис «Обережно, люди!», а зараз на Майдані з’явилися намети з прапорами «Народ, геть усіх!». Це не випадково, адже народ і люди, втомившись від негативної енергетики сучасних лідерів, мають право і покликані все поставити на свої місця.

Анатолій Юхимчук,народний депутат України ІІ скликання (1994-1998 рр.).