Театральні квитки в Києві подорожчали: чи добре це?

Варто законодавцям і чиновникам зробити крок назустріч театральній справі в Україні — і пропонувати інвестувати гроші в мистецтво сценічне можна буде не просто нуворишам, а й заможним і вірним друзям.

До мільйонних баришів справа все одно не дійде, але прибуток, порівнянний з нормальними дивідендами, цілком доступний. А от усе, що стосується радості творчості, задоволення спілкування, щастя причетності до успіху й солодкого болю невдач, жодній оцінці не підлягає.

Але насамперед варто проаналізувати реальність і розвінчати міфи.

Сьогодні в Києві майже 40 стаціонарних театральних одиниць. Форми власності: державна (в тому числі міська та районна), колективна, приватна. Для прокату продукції використовуються театри, майданчики, призначені для організації культурного життя, та інше, аж до приватної квартири.

Додаткові, хоча, точніше сказати, малі й самостійні, обладнані навіть у фойє та підвалах, сцени мають від 100 до 30 місць.

Отже, театрів у Києві стало помітно більше, посадкових місць — також. Збільшилося число показуваних вистав. Подорожчали квитки! Установлено мінімальну ціну — 35 гривень на вистави для дорослих. Відвідуваність київських театрів збільшилася!!! Лунайте фанфари! Засліплюйте феєрверки! Аж ні! Річ не тільки в тому, що нинішня театральна ситуація — плід напруженої праці вже не одного десятка років досить досвідченого та бойового адміністративно-творчого персоналу (треба віддати належне стабільності культурної політики влади, котру завжди є й буде за що критикувати).

Найбільше хвилювання сьогоднішнього театру — набуття актуальної якості у нову епоху. З усіх видів мистецтв єдиний, що формулює в живому діалозі із глядачем миттєвий і вічний сенс земного втілення, — ТЕАТР. Театр, як споконвічний барометр життя людського духу, раніше й конкретніше за своїх побратимів у мистецтві зазначає настання ери інтелекту і культури. Ці сфери стають виробничими.

Подальше вдосконалення і збагачення суспільства (не тільки й навіть не стільки в матеріальній сфері) без пріоритету культури й духовності можливо тільки всупереч законам природи й виживанню людини в ній. Аристотелеве «розважаючи повчай» сьогодні охоче всотує в себе питання вічні і гострі. Колись модно було повчати: «Мистецтво не дає відповідей, мистецтво ставить запитання». Є відчуття, що глядач сьогодні приходить у театр, щоб зміцнитися у своєму запитальному посиланні, приймаючи шлях до вирішення як спосіб осягання. Можливість діалогу з незбагненним наповнює нині храми релігійні.

Масштаби сьогоднішньої економічної розгубленості такі великі, що кількість потерпілих набуває загрозливих розмірів. Додайте розпач, розчарування, безпорадність сотень тисяч тих, хто втратив роботу, і стане страшно від вибухового вантажу зневіри.

Поки що рятує виховане століттями підневільності довготерпіння українців. А якщо все це вихлюпнеться на вулиці й площі або ще гірше — в побутове свавілля?! І чи не настав момент для столичної або навіть загальнодержавної програми реабілітації потерпілих? Реабілітації насамперед культурної — з централізованим забезпеченням доступності відвідування закладів культури й навіть заохочувальними бонусами за вивчення цінностей культури минулого і сьогодення?

Повертаючись до категорії повсякденності й говорячи про дріб’язок, який утруднює долучення до мистецтва, — ціну квитка, варто зазначити таке. Її справжня величина, за вирахуванням 25—50 відсотків, визначається гастролерами. А всі дотації — театрам, насправді дотації глядачам на квиток, оскільки за реальною ціною його купити під силу небагатьом. Загалом усе, що стосується економіки театрального виробництва, то з радянських часів у ній нічого не змінилося, крім систем контролю та обліку, витрати на які порівнянні з витратами на забезпечення самого театрального процесу. Наше оподаткування таке само, як у горілочному виробництві. Меценатство і спонсорство суворо переслідується оподаткуванням.

Звідки ж оптимізм із приводу прибутковості досліджуваної справи?!

Сьогоднішні шоу в Лас-Вегасі використовують такого рівня електроніку та механізацію, що розробку їх можна порівняти лише з науковими процесами в оборонній промисловості, котра в минулі часи була локомотивом науково-технічного прогресу. Ми в галузі технічного оснащення відстаємо досить помітно, але натомість маємо величезний резерв інтересу до мистецтва по всій країні. Не злічити місць, де давно є газ, світло, телефон та Інтернет, а театру ніколи не було. У культурі немає провінції й немає людей, що потребують культури менше. Є лише слабка пропозиція. А антрепризи, що просуваються дедалі впевненіше в глибинку, вже стали прибутковими. За належного технічного оснащення, реклами й підтримки місцевими бюджетами успішність їх зміцниться.

Світовий економічний досвід у театральній сфері рано чи пізно прийде й до нас. Адже прийшли до нас лаймони й авокадо із супермаркетами. А тут і сама Мельпомена розстарається. Відроджується ж повсюдно художня самодіяльність, і естетична складова в усіх без винятку сферах життя неухильно збільшує свою значущість.

Отже, вивчивши іноземний досвід (у Франції система оплати роботи акторів і режисерів дає змогу найіменитішим брати участь у найризикованіших проектах, у Швейцарії знято будь-яке оподаткування театральної діяльності камерних театрів до 100 місць), й особливо досвід наших колег по колишньому соцтабору, багато корисного можна довідатися і практику українську збагатити. (Чого варте примітивно перейняти досвід росіян, які виплачений з театральних квитків ПДВ зараховують у бюджет наступного року з умовою оплати цими грошима придбання основних засобів.)

Безумовно, жодні реформи не зроблять служителів театру багатіями. Навіть зірки опери заробляють концертами, а зірки театру — зйомками в кіно. Ніколи не будуть прибутковими театри стаціонарні й репертуарні. Більше того, ті з них, які працюють для дітей, будуть дедалі більше планово збитковими. Але створити атмосферу якнайбільшого сприяння театру, його заступникам і шанувальникам можливо й потрібно.

Що ж стосується багатства душевного, то наш театр завжди був і залишається на вершинах збурень, пристрастей і одкровень.

За 10 років роботи фестивалю мистецтв «Київ Травневий» кияни побачили театральні колективи з 25 країн. Серед них зірки, що пішли від нас, Марсель Марсо, Софіко Чіаурелі, Коте Махарадзе, зірки, що радують донині, Ані Жірардо, Ю. Любімов, Тумінас, М. Плісецька.

Незмінно схиляючись перед талантом геніїв сучасності, ми так само щиро констатували сяйво талантів українських і тішилися не так власній заможності, як співзвучності нашого голосу, нашої мелодії світовому хору мистецтв. У цьому немає прірви між нами і світом, навпаки, наші серця чують одне одного, і б’ються в унісон.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ,народний артист України.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.