Не панікувати і не намагатися підтримувати ГМК за рахунок інших галузей

Заведено вважати, що металургія є стратегічною галуззю промисловості України. Цей висновок ще раз підтвердив нинішній кризовий стан нашої економіки. Варто було похитнутися позиціям української металопродукції на зовнішніх ринках, знизитися обсягам виробництва й експорту металу, що, звичайно, призвело до скорочення надходжень валюти в державу, як затріщала по швах вся фінансова система, обвалився курс гривні, зменшилися надходження в бюджет України. Якщо врахувати, що гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України споживає на рік приблизно 10 млрд. куб. м газу, а ціна газу зросла вдвічі, то цілком зрозуміла стурбованість суспільства про перспективи функціонування його в таких умовах. Проблеми розвитку ГМК України не раз розглядалися на сторінках «Голосу України». У газеті зазначалося про негативні явища, які є в ГМК країни, про наближення якщо не катастрофи, то глибокої кризи, техніко-економічного провалу на більшості начебто благополучних підприємств галузі. Однак і власники підприємств, і вище керівництво країни перебували в стані ейфорії від надприбутків, обумовлених невиправдано високими цінами на метал на той час. Заглядати в реальне й не дуже світле майбутнє не хотілося. Гадали, що свято позамежних цін триватиме вічно й треба кувати залізо поки гаряче, а труднощі вирішувати в міру їх надходження. Тепер же з’ясувалося, що нерозв’язані вчасно проблеми модернізації тягнуть галузь, прямо скажемо, у небуття. Читачі газети хочуть почути компетентний прогноз функціонування металургії в умовах різкого підвищення вартості газу й інших енергоносіїв в Україні, кризи світової економіки. За відповідями на таке запитання «Голос України» звернувся до Валерія МАЗУРА, котрий у період 1993—2000 років, працюючи на різних посадах в уряді України, зокрема, міністром промисловості України в 1995—1997 роках, безпосередньо курирував роботу ГМК і глибоко обізнаний з проблемами металургійної промисловості нашої держави.

Зникне можливість «жирувати». Загинуть лише слабкі...

— Валерію Леонідовичу, на скільки знизилися обсяги виробництва сталі й прокату з моменту початку кризи у світовій економіці й у результаті різкого підвищення цін на природний газ?

— Сьогодні обсяги виробництва металопродукції на різних заводах і комбінатах скоротилися на 30—50 відсотків залежно від попиту на продукцію, що випускається, від технічного й технологічного рівня виробництва, собівартості металопродукції. Передові меткомбінати, як, наприклад, «Азовсталь», потерпають від скорочення обсягів ринку сталі менше, ніж технічно відсталі. Конкуренція на ринку металу зросла й переваги мають ті підприємства, низька собівартість виробництва металопродукції яких дає їм змогу вписуватися в цінові обмеження, залишаючись хоча б з невеликим прибутком.

— А чи зможуть підприємства ГМК України ефективно працювати в умовах нинішніх відносно високих цін на газ?

— Відповідь на це запитання неоднозначна. Можна впевнено сказати, що жодної трагедії в металургії через підвищення цін на газ не станеться. По-перше, у собівартості металопродукції витрати на газ становлять у середньому по підприємствах приблизно 7 відсотків. Це не дуже багато. У разі збільшення вартості газу ця цифра зросте до 10—12 відсотків. По-друге, ціну на газ для металургів треба розглядати у порівнянні з цінами на метал на зовнішніх ринках. Нині вже намітилася тенденція, хоча й слабка, зростання цін на деякі види металопродукції. Історія свідчить, що раніше завжди за падінням цін спостерігалося їхнє підвищення, тобто ціни на метал змінювалися по синусоїдальній залежності у функції часу. По-третє, більшість підприємств потроху готувалися до підвищення цін на газ і продумували можливі шляхи скорочення його споживання. За найскромнішими оцінками, потенціал енергозбереження в металургії на найближчу перспективу становить 20—25 відсотків, а на більш далеку перспективу — 30 відсотків. Якщо ціна газу на вході (на засувках) меткомбінатів зашкалюватиме, то, я думаю, металурги скоротять його споживання майже удвічі. Труднощі в ГМК, звичайно, виникнуть, але не смертельні. Загинуть лише слабкі, старі підприємства. В інших зменшиться прибуток, зникне можливість «жирувати» як раніше, доведеться перейти на твердий режим економії енергоресурсів як заведено в усьому світі.

— Чи не здається вам, що Росія своїм рішенням про підвищення ціни на газ намагається «знищити» металургію України?

— Ні. Не слід обвинувачувати Росію в тому, що ціна газу зростає. Треба розуміти, що з кожним роком підвищується вартість видобутку газу. І треба бути вдячними Росії, що в попередні роки вона дотувала промисловість України, у тому числі й металургію, поставляючи нам газ за заниженими цінами. Одержуючи, по суті, дармовий газ, металургійні й хімічні комбінати України його ніяк не заощаджували й не готувалися до роботи в режимі твердої економії газу.

— Ви кажете, що металурги можуть скоротити споживання газу майже вдвічі. Правильно я вас зрозумів?

— Так. До нинішньої кризи тільки в доменних печах Україна спалювала 3 млрд. куб. м газу. Тобто була задіяна технологія виробництва чавуну і сталі, яка передбачає практично необмежене використання газу. За низької ціни газу так працювати було вигідно. Хоча споконвічно металургійне виробництво не передбачало застосування газу взагалі. На заводах Європи й сьогодні газ у доменні печі не вдувають. Асигнаціями не палять. Крім того, через дешевизну газу в Україні відмовилися від використання вугілля на ТЕЦ, у різних печах, котельнях і т. д., знищили в багатьох випадках навіть вуглепідготовчі відділення, склади вугілля. Майже припинили видобуток бурого вугілля, заготівлю торфу. Навіщо трудитися над цим, якщо був майже безплатний газ? Тепер усе треба відновлювати, повертатися в енергоекономічну реальність.

— Ще ви сказали, що в порівняно недалекому майбутньому ціни на металопродукцію на світових ринках почнуть підвищуватися. Чому?

— Річ у тім, що в останні три-чотири роки, незважаючи на істотний приріст виробництва сталі за рахунок введення в експлуатацію нових потужностей, насамперед у Китаї, попит на металопродукцію перевищував її виробництво й споживання. Саме тому спостерігалися позахмарні ціни на металопродукцію. Нинішня криза світової економіки рано чи пізно закінчиться. І досить імовірно, що попит на металопродукцію знову не покриватиметься обсягами її виробництва. А ввести нові виробничі потужності в металургії швидко не вийде. На це потрібно багато часу й грошей.

Блеф, заснований чи на некомпетентності, чи на дезінформації

— Україна — єдина держава у світі, підприємства якої майже 80 відсотків своєї металопродукції поставляють на експорт і тільки трохи більш як 20 відсотків — на внутрішній ринок. Добре це чи погано?

— Було б дуже добре, якби ми експортували не взагалі якийсь метал, а високотехнологічні види дорогої металопродукції, наприклад, автомобільний лист, прокат і труби з нержавіючих і спеціальних сталей, прокат з металевими й неметалічними покриттями тощо. Але, на жаль, українські підприємства експортують переважно напівфабрикати (заготівлю, сляби) або дешеву другосортну металопродукцію. Водночас Україна імпортує понад

1 млн. тонн на рік високоякісної, високотехнологічної металопродукції, яка здебільшого раніше виготовлялася на українських метзаводах. Тобто частину свого внутрішнього ринку металу ми бездарно втратили.

— Як розуміти «бездарно»?

— А розуміти треба так, що, по-перше, Україна не вживала жодних заходів щодо захисту власного ринку, а, по-друге, не стимулювала виробництво високотехнологічної металопродукції широкого марочного й розмірного сортаменту. Усунення цього негативного явища має стати першочерговим завданням відповідних структур держави. Проти продукції наших метзаводів не раз вводилися антидемпінгові санкції. Україна у цьому напрямку ніяких дій не вживає. А варто було б діяти.

— Сьогодні в урядових і парламентських колах багато говорять про те, що для порятунку металургії Україна вживе заходів після збільшення обсягу внутрішнього ринку металу за рахунок розвитку машинобудування, будівництва й інших галузей промисловості, що споживають металопродукцію. Який ступінь реальності такого розвитку нашої економіки?

— Це блеф, заснований чи на некомпетентності, чи на навмисній дезінформації громадськості для її нібито заспокоєння. Про яке збільшення внутрішнього ринку споживання металу можна вести мову? Україна що, почне виробляти й відвантажувати на експорт автомобілі або іншу металовмісну техніку? Чи будинки й дороги почне будувати винятково з металу? Ні, звичайно. Нічого подібного не станеться. І в найближчому майбутньому внутрішнє споживання металу в Україні істотно не збільшиться.

Пріоритет — будівництво електропечей

— Повернімося до теми економії газу в металургії. Ви сказали, що можна відмовитися від вдування газу в доменні печі й цим одразу зменшити його споживання в рік на

3 млрд. куб. м. А чим же замінити природний газ у доменному виробництві?

— В основному коксом. Однак у нас і тут не все в порядку. З кожним роком ситуація із забезпеченням металургійних комбінатів коксом ускладнюється. В Україні не добувається достатньої кількості й необхідної якості коксівного вугілля. У минулі роки приблизно 10 млн. т коксівного вугілля завозили з Росії. Однак сьогодні ціна цієї сировини в Росії зросла, та й транспортування його в Україну подорожчало. При цьому донедавна українські металурги на коксі не заощаджували й витрачали на виробництво тонни чавуну на 150—200 кг коксу більше, ніж на підприємствах Європи. Одна із причин такої марнотратності, на мій погляд, полягає в тому, що видобуток вугілля в Україні дотується з бюджету держави. За рахунок дотацій опосередковано занижувалася ціна вугілля й потім ціна коксу, яка була такою, що не вимагала твердої його економії. Скорочення обсягів природного газу в технології виробництва чавуну потребує додаткової витрати коксу. У цих умовах підприємствам потрібно щодня вирішувати завдання вибору оптимального співвідношення витрат природного газу й коксу під час виплавки чавуну, виходячи із критерію мінімуму сумарної вартості цих енергоносіїв, з урахуванням, звичайно, багатьох побічних чинників.

— Сьогодні на всіх рівнях багато говорять про те, що природний газ у технології доменної плавки металурги замінять пиловугільним паливом. Таке можливо?

— Це скоріше напівправда. Технологічно таке можливо й навіть конче потрібно. Ефективність вдування пиловугільного палива в доменні печі доведена більш як двадцятирічним досвідом Донецького металургійного заводу. Доменні печі більшості закордонних країн оснащені відповідними установками. Про необхідність поширення такого досвіду в Україні говорять уже понад 20 років. Є програми, які передбачають модернізацію більш як десятка доменних печей з метою скорочення витрати коксу на 20—30 відсотків і скорочення в рази або взагалі виключення використання природного газу в доменній плавці за рахунок застосування пиловугільного палива. Але справа ця дорога, трудомістка, потребує тривалого часу на підготовку необхідної інфраструктури й оснащення печей відповідним устаткуванням. А якщо був майже дармовий російський газ, то ніхто в Україні й не поспішав реалізовувати такі енергозберігаючі проекти.

— Знову-таки навіть школярам зрозуміло, що мартенівські печі необхідно замінити електросталеплавильними агрегатами. Увесь світ уже давно йде таким шляхом модернізації металургії. Україна нічого, по суті, не зробила в цьому напрямі, незважаючи на забезпеченість електроенергією й металобрухтом. Чому?

— Справді всі знають, що на виплавку тонни сталі в мартенівських печах витрачається приблизно 95 куб. м природного газу, у конвертерах — до 8 кубометрів, в електросталеплавильних агрегатах — в незначних обсягах. Очевидно, що мартени треба міняти на електропечі. Це один з основних резервів скорочення витрати природного газу в металургії України. Однак за останні п’ять-сім років в Україні введено в експлуатацію лише електросталеплавильне виробництво потужністю 300 тисяч тонн на рік на заводі «Електросталь» у Кураховому Донецької області. Це вкрай мало порівняно навіть із Росією. Будівництво нових електросталепрокатних міні-заводів має стати головним пріоритетом у розвитку важкої промисловості України.

— Але ж державні органи незалежної України завжди надавали підтримку металургам.

— Теза спірна. Дії держави щодо свого ГМК в останнє десятиліття, на мою думку, не можна однозначно визнати такими, що відповідали б національним інтересам України. Насамперед це стосується ухвалених лобістських законів, які забезпечили приватизацію за безцінь всієї гірничорудної бази України й багатьох металургійних комбінатів. На цьому Україна втратила більше сотні мільярдів доларів. Нехтування національними інтересами здійснювалося під рекламно привабливими гаслами підтримки національного виробника, збереження робочих місць, трудових колективів, створення умов для залучення інвестицій та інших міфів. Сьогодні навіть для непосвячених зрозумілий весь цей блеф. Ніхто нічого в металургії не зберіг, корисного не зробив і навіть не планував щось зробити. Власники більшості отриманих майже безоплатно під певні інвестиційні зобов’язання привабливих напівстратегічних підприємств не виконали й навіть виключили зі своїх планів будь-які зобов’язання. Фокус удався. Можна йти далі. Тепер закордонні алюмінієві магнати вимагають, щоб Україна цим заводам ще й ціну на електроенергію зменшила.

— А заходи, які здійснює уряд України в рамках меморандуму взаєморозуміння з підприємствами ГМК. Чи вони ефективні?

— Треба згадати, що різке погіршення виробничих і фінансово-економічних показників роботи ГМК спостерігалося й раніше, наприклад в 1998 році. Обумовлено воно було кризою в деяких закордонних країнах і звуженням зовнішнього ринку збуту й падінням цін на металопродукцію. Тоді Верховною Радою й Кабінетом Міністрів України були прийняті дії, спрямовані на підтримку підприємств ГМК: відстрочили платежі в бюджети, зменшили ставку оподаткування й відрахування в державний інноваційний фонд, списали штрафи й пеню в розмірі 855,7 млн. грн. тощо. Але положення в ГМК стабілізувалося не в результаті цих заходів держави, а завдяки підвищенню попиту й цін на металопродукцію у світі. Отримані дотації металурги державі не компенсували, хоча в період підйому цін на метал така можливість була, заходи щодо запобігання подібним кризам у майбутньому не були реалізовані.

Чергова криза світової економіки показала, що попередні рішення уряду й ступінь їхньої реалізації не адекватні глибині кризових явищ, які існують безпосередньо в ГМК. Проте профспілки металургів замість того, щоб впливати на власників підприємств, змусити їх переорієнтувати накопичені фінансові ресурси на благо підприємств та їхніх трудових колективів, знову тиснуть на уряд, вимагаючи чергових преференцій. І держава знову піддається цьому тиску.

Власники підприємств ГМК прагматики, а не філантропи

— Що ви маєте на увазі, кажучи про необхідність переорієнтації напрямів використання фінансів, які заробляють металурги?

— Я потомствений металург і патріотично ставлюся до цієї галузі промисловості. Гадаю, що зароблені металургами фінанси мають вкладатися в розвиток, модернізацію підприємств, які ці самі гроші заробили. Тому що ГМК — для України комплекс стратегічного значення. Що важливіше для нашого суспільства? Витрачати зароблені металургами кошти на будівництво сучасних стадіонів, п’ятизіркових суперготелів і санаторіїв, утримання елітних футбольних, баскетбольних клубів і купівлю надзвичайно дорогих закордонних спортсменів і так далі, або передусім витрачати гроші на забезпечення стабільної роботи заводів, які нас годують. Відповідь очевидна, але не для всіх. У хрестоматійній тезі, що людям необхідно дати хліба й видовищ, на першому місці стоїть слово «хліб». Ось що є головним в усі віки.

— Але це ваша суб’єктивна думка. Власники не завжди дотримуються такої позиції. Який же вихід?

— Ви маєте рацію. Нинішні власники підприємств ГМК — це прагматики, а не філантропи. І, якщо, наприклад, футбольний клуб або готель обіцяє приносити більший прибуток, ніж металургійне виробництво, то гроші вилучатимуться з металургії й спрямовуватимуться в розвиток іншого бізнесу. А от держава має створити такі умови, ухвалити такі закони, які розвиток металургії, енергозбереження в цій галузі зроблять найприбутковішим бізнесом. Тому що міць держави визначається потенціалом його важкої індустрії, а не рівнем грального бізнесу.

— Ось ми знову повернулися до теми енергозбереження, економії газу. Яких все-таки треба вживати оперативних заходів для скорочення споживання газу в ГМК України?

— Такі технічні рішення, як заміна мартенівських печей електросталеплавильними, використання пиловугільного палива й деякі інші є кардинальні, досить масштабні, але вони потребують великих інвестицій і тривалого часу на реалізацію. Відомі енергозберігаючі рішення не такі масштабні, але також ефективні, порівняно недорогі, швидко реалізуються і окуповуються. Після об’єднання Німеччини німці з метою теплозбереження почали обклеювати побудовані за радянськими проектами п’ятиповерхівки пінопластом. Теплозахисний ефект пінопластової плити завтовшки 100 мм такий самий, як і від кладки в кілька цеглин. Для теплоізоляції металургійних агрегатів, пінопласт, звичайно, не може бути використаний. Але в Україні, наприклад, на ТОВ «Синтиз» («Синельниківська теплоізоляція») у Синельниковому Дніпропетровської області випускають вироби з високотемпературного вогнетривкого волокна, які можуть виконувати роль пінопласту, але вже за температур до 1600 градусів С. У разі футерування агрегатів «м’якими» вогнетривами з волокнистих матеріалів втрати тепла зменшуються іноді у декілька разів. Я мав можливість особисто впевнитися, як теплоізоляція плитами із цього матеріалу 120-метрової прохідної печі, що працює за температури близько 1000 градусів С, забезпечила зменшення витрати природного газу на її обігрів на 45 відсотків. Витрати на теплоізоляцію окупилися швидше як за шість місяців. А різних печей і подібних агрегатів, устаткування на металургійних підприємствах тисячі. Крім того, таких рішень чекають машинобудування, енергетика. Повсюдна реалізація аналогічних порівняно простих теплозберігаючих заходів може забезпечити в ГМК України економію газу в стратегічних обсягах.

— Валерію Леонідовичу, то що, за великим рахунком, має робити держава для підтримки металургійної галузі в умовах нинішньої економічної кризи й підвищення цін на газ?

— Насамперед не панікувати і не намагатися підтримувати ГМК за рахунок інших галузей промисловості. Введення мораторію на підвищення тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом, наприклад, може привести до негативного результату, оскільки наростаючі проблеми у залізничників (брак рухомого складу тощо) можуть погіршити ситуацію з перевезенням вантажів для металургів. Мені здається, що держава має підтримувати підприємства винятково вибірково. В Україні продовжують експлуатуватися деякі апріорі неконкурентні в умовах ринкової економіки старі металургійні, коксохімічні, вогнетривкі заводи, які можуть існувати тільки завдяки державним преференціям, дотаціям, пільгам. Однаковий підхід до всіх призводить до розмивання коштів, консервує проблему модернізації галузі, залишає металургію незахищеною від коливань цін і попиту на метал на світових ринках. Будь-яка фінансова допомога держави приватним підприємствам через які-небудь преференції має повертатися. У цивілізованих країнах підприємства, які банкрутують, за фінансову підтримку розраховуються акціями. Ніхто приватним компаніям даром нічого не дає. А в Україні вся металургія перебуває в приватних руках. Головне необхідно, щоб держава повернула собі владні функції в управлінні ГМК, а не була маріонеткою в руках власників металургійних і гірничо-збагачувальних комбінатів. Мабуть, настав час приймати закони про реприватизацію стратегічних підприємств, якщо їхні власники не забезпечують національні інтереси українського народу.

Вів бесіду Леонід БРОВЧЕНКО.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА та Анастасії СИРОТКІНОЇ.