Війна в Афганістані, можливо, і не торкнулася кожної української родини, як колись Велика Вітчизняна. Але байдужим вона не залишила нікого. У 89-му останній солдат покинув територію страху, смерті і людських страждань. Але й двадцять років потому свідки та учасники подій так і залишаються в серці «афганцями».

З перших днів уведення радянських військ в Афганістан тема неоголошеної війни в суспільстві отримала подвійний стандарт сприйняття. Була офіційна пропаганда: причесана, ретельно відшліфована в руслі «генерального напрямку». Яка, до речі, наче спадок, перейшла до українського офіціозу. Була й неофіційна правда. Повертались додому солдати в цинкових домовинах, скалічені тілом, а вцілілі — з глибокими ранами в душах. Ошалілі від жаху матері, дізнаючись правдами і неправдами, куди направляють їхніх дітей, гналися за військовими ешелонами аж до самого південного кордону. Інші ночами на колінах просили Бога повернути синів живими. А в цей час «за річкою» солдати творили Подвиг. Прикривали товаришів, закривали грудьми командирів, гинули інколи даремно, виконуючи бездарні накази. Вони вмирали і калічились, залишаючись захисниками Вітчизни, незалежно від того, хто їх направив у Афганістан.

Відзначаючи двадцяту річницю виведення радянських військ з Афганістану, солдати Української спілки ветеранів Афганістану вкотре довели, що це одна з найпотужніших громадських організацій, здатних цементувати національну ідею. Спогади «афганців» — тоненький струмок, що підживлює саме поняття військово-патріотичного виховання нащадків. Поняття, звичайне для будь-якої авторитетної країни світу і вже майже забуте для України. Укази та бетонні пам’ятники не стануть до лав у лиху годину.

Саме тому, напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та Дня захисника Вітчизни, побачила світ ще одна книга спогадів «Нас винты поднимут над землей афганской». Широкому загалу її презентували представники Регіонального медіа-центру Міністерства оборони України у місті Вінниця, чиї матеріали покладено в основу видання. Матеріали, підготовлені військовими журналістами —збірник замальовок, нарисів, розповідей, спогадів і статей, написаних як зі слів учасників описуваних подій, так і безпосередньо ними. У книзі використані рідкісні фотографії періоду війни в Афганістані. Розповіді прості й безхитрісні, адже й їхні герої — звичайні люди, звиклі називати все своїми іменами.

Це не спроба що-небудь переосмислити чи подивитися на події двадцятилітньої давності з іншого погляду. Це — художньо-документальне видання про радянських воїнів-інтернаціоналістів, хто з честю виконав свій військовий обов’язок, книга про долі солдатів і генералів, як льотчиків, так і інших вояків — словом, про тих, хто там, «за річкою», робив свою нелегку військову роботу...

Адже люди повинні пам’ятати, що в Україні живе унікальний генерал, який командував авіаційним полком в Афганістані і вивів його без людських втрат. І що цілі заводи можна назвати «афганцями», адже більшість із восьмиста вертольотів, відремонтованих на радянських авіаремонтних підприємствах для частин ВПС сорокової армії, відновлювалися саме в Конотопі. І що переважна частина героїв починала свій життєвий шлях на сільських полях, в шахтах, слюсарних майстернях, а не в інститутах дипломатії.

Було й інше. Життєвий молох невблаганний. Декому після повернення довелося прочитати своє прізвище на кладовищі, а іншому, який пройшов усі можливі кола пекла, так і залишитися «чорнобильцем» без статусів і «афганцем» без заслужених нагород. Є й такі, хто встиг стати не тільки «чорнобильцем» і «афганцем», а ще й миротворцем. Інтернаціональна допомога чи миротворча операція — для солдата все одно залишиться війною.

Українці, прапорщики та офіцери, служили, служать і працюють на користь суспільства. Своїми спогадами вони не просять додаткових нагород, вони радять не забувати. Дуже красномовно змалював ситуацію один з них: «Я впевнений — коли прийде біда, знайдуться нові герої, але, з огляду на сучасну систему, я не впевнений — чи буде їх достатня кількість, щоб рятувати країну».

Шукаючи заради рейтингу PR-ходи, сучасні мас-медіа, наче чорні копачі, піднімають з дна болото. І вже з чотирьох зрадників — три є українцями. І вже цілі десанти пам’яті на літаках з Росії висаджуються на українській землі, помпезно вітають українських побратимів, а своя влада, наче похапцем, по ходу справи пригадавши — дедалі важче «піаритись» на старих проблемах. Керівні особи держави, вітаючи випускників найпрестижніших навчальних закладів, полюбляють епітети на кшталт «еліта України, майбутнє нації». В народі кажуть простіше — «золота молодь». Де було б це «золото», якби прості хлопці грудьми не захищали Батьківщину? Знову за кордоном чи разом з батьками на чужій панщині. Не буде золотого майбутнього, якщо забудемо минуле, вкотре перепишемо на догоду політичній кон’юнктурі! ХХІ століття не стало більш мирним для світу. Захопившись зароблянням легких грошей, напевне, ми єдині цього не помічаємо.

Навіть звичайне діло — видання книги про «афганців» стало в умовах нової економічної політики, наче подвиг. Але завдяки восьми підприємствам концерну «Авіавоєнремонт» Міністерства оборони України військові журналісти спробували поєднати паралелі історичного минулого і непростого сьогодення, щоб військово-патріотичне виховання в Україні на початку ХХІ сторіччя теж не стало глибокою історією.