Кожний крок — це перемога. Але його треба зробити

Серія журналістських розслідувань під загальним заголовком «Кожна стіна — це двері» («Голос України» за 31.10.08, 4.11.08 і 7.11.08) спричинила неоднозначну реакцію й велику пошту. Всі ті, хто відгукнувся, погодилися з автором, що під лежачий камінь вода не тече, а відкривають тим, хто стукає. Були у захваті від фігурантів публікацій, котрі пробили таки стіну бездушності, лицемірства, злочинної бездіяльності «ментів», прокурорів, чинуш.

Обурювалися, що погононосії та можновладці залишаються непокарані за проявлені жорстокість, аморальність, непрофесіоналізм, одне слово, за знущання над співгромадянами.

Зазначу, що керівництво Харківської та Кримської прокуратур, Донецької Феміди, Івано-Франківської міськради, сховавши голову в пісок, зробили вигляд, що критики на свою адресу не чули. Дивуватися немає чому, коли сам гарант Конституції не реагує на окрему ухвалу Харківського апеляційного суду, про що повідав «Голос України» в одній із згаданих публікацій.

Краще б промовчали

Після офіційного звернення редакції відгукнулася Генпрокуратура. Але краще б промовчала: ми не солимо відписки. «Око государеве» проігнорувало оприлюднені численні порушення прокурорів, а тільки мимохіть інформувало газету про відшкодування жертвам свавілля моральних і матеріальних збитків. Нам повторили оприлюднені в статтях факти: Світлану Зайцеву притягнуто до кримінальної відповідальності незаконно, на користь її матері судом стягнено 500 тисяч гривень і ще по 500 тисяч — трьом дітям. Рішення справді опротестовувалося прокуратурою Донецької області, але потім вона відкликала апеляцію. Генпрокуратура проводить досудове слідство відносно погононосіїв, які сфальсифікували кримінальну справу проти Зайцевої. Якщо суд визнає їхні дії злочинними, тоді держава зможе відшкодувати завданий їй збиток з винних.

Живі перекази, та віри їм не ймеш. Хіба реально одержати півтора мільйона гривень від декількох юридичних збоченців? Побоююсь, справа навіть до суду не дійде, хоча про це дбає сам Президент. Уявляю, винних у трагедії родини Зайцевих таки посадили на нари, зобов’язавши їх виплачувати регресні суми. А що ж їхнє начальство? Адже з його благословення чинилося беззаконня, а, отже, і відповідати треба не тільки цапам-відбувайлам, яких, упевнений, уже «призначили». Та хіба «натхненники» лиходійства здадуть своїх підлеглих?

У Харкові кілька років дамоклів меч висить над слідчим Литвиновою і суддею Задорожним. Перша хвацько сфабрикувала справу про вбивство, інший бездушно засудив трьох безневинних. Про Височиненка, Олійника і Китайника автор писав не раз. І щораз запитував: чому автори шитої білими нитками справи й неправосудного вироку не притягнуті до кримінальної відповідальності? Після шести років, проведених за ґратами, Височиненко і Олійник подали позов про відшкодування шкоди й виграли справу. На їх користь стягнено знову ж з держави по мільйону гривень. До цього скандального випадку Литвинова підтасувала результати слідства, обвинувативши 19-літнього студента Романа Бутенка, засудженого до 15 років позбавлення волі. Гаразд, слідчий перестаралася, розписавшись у безхребетності й безчесті перед начальством. Чому на поводу слідства пішов суд?

Абсурдність обвинувачення Романа була очевидна, що визнав Верховний Суд, звільнивши хлопця... через п’ять років! Помилка фальсифікаторів коштувала державі десятки тисяч гривень.

Удруге наступивши на граблі, Литвинова руками слуги Феміди Задорожного змусила державу розщедритися ще на два мільйони. На кого працюємо, платники податків? На сліпих і глухонімих слідчих і суддю, котрі не чули і не бачили очевидців і документи, що свідчили про алібі «лиходіїв»...

Як ви здогадалися, це про слуг Феміди. У публікації «Кожна стіна — це двері» багато уваги приділено неправосуддю. Амбіційним, упередженим суддям, які калічать людські життя. Наївно було очікувати від Верховного Суду оцінки дій, скажімо, суддів Плетньова і Островського, про непорядні діяння котрих «Голос України» розповідав. Вони підкоряються тільки закону й незалежні від будь-чийого впливу, констатується в листі із ВСУ. Дякую, звичайно, за «свіжу» інформацію, але читачі хотіли б знати, як захиститися від незалежних правозахисників, де знайти управу на тих, хто відверто зарвався. Про це у відповіді жодного слова. Зате є збуджуючі уяву: «Висловлюючи вдячність за надіслані матеріали, водночас запевняємо, що наведені... недоліки в організаційній і процесуальній діяльності судів будуть враховані... при розробці законопроектів з питань статуту суддів, судоустрою та судочинства». Тепліше стало, правда?

Але поки ті проекти стануть законами, треба «стукати». І ставити на місце «незалежних і непідзвітних», як це зробив харківський адвокат Микола Самардаков. Не слід заглядати в рота і високо літаючим чиновникам.

Пам’ятаєте, ми розповідали про опального головного редактора «Тижневика Галичини» Ярослава Ткачівського? Його газету ліквідували з подачі конкурента. Над журналістом і його родиною жорстоко знущалися, кримінально переслідували, позбавляючи засобів до існування. На жаль, серед гонителів Ярослава були й залишаються протягом восьми років колеги, зокрема керівництво обласної газети «Галичина». Ми писали, як Ткачівський відстояв своє добре ім’я, знявши із себе безглузді обвинувачення. А нещодавно Вищий адміністративний суд України залишив без зміни постанову Івано-Франківського міськсуду й ухвалу Львівського апеляційного адмінсуду, які визнали неправомірними дії міського голови і його розпорядження «Про скасування державної реєстрації редакції газети «Тижневик Галичини». Касаційну скаргу, як неважко здогадатися, подавала «Галичина», яка виступила третьою стороною. Шкода її керівника, який так бездарно боровся стільки років за неправе діло... На що, цікаво, тепер витрачатимуть вільний від марних суперечок час мстиві конкуренти із «Галичини»? Невже на одну лише творчість і захист прав та інтересів читачів?

Цьому, до слова, присвятив своє журналістське життя головний редактор «Евпаторийской недели» Володимир Лутьєв. Він пером захищав людей від міліцейського, прокурорського та судового свавілля. За що й поплатився. За надуманими обвинуваченнями у підготовці вбивства апеляційний суд Севастополя засудив його до восьми років позбавлення волі. Тільки через шість років його виправдано.

ЗаСТУПАли за межу

Іван Колотницький свою правоту доводить сім років. Дніпропетровський підприємець відстоює своє право на украдене у нього і продане підприємство — дітище багаторічної праці.

Розповідає Іван Колотницький:

— 7 березня 2002-го на мою фірму «Алтей» напали десятки збройних людей, якими керував депутат облради. Через кілька місяців Індустріальний райсуд Дніпропетровська узаконив захоплення підприємства, безпідставно позбавивши мене права власності й зобов’язавши передати фірму сторонній особі. У результаті майно вартістю близько восьми мільйонів гривень опинилося в інших людей.

У ті роки я не раз бував у Дніпропетровську й щоразу цікавився перебігом розслідування шести (!) кримінальних справ, порушених обласною прокуратурою. А що ж місцеве «око государеве»? Воно в особі прокурора Амур-Нижньодніпровського району Віктора Ступи дрімало. Злодії вичікували, а райпрокуратура активно не діяла, дозволяючи чинити безчинства лиходіям.

Лише 2006 року Верховний Суд визнав незаконним позбавлення Колотницького права власності, але підприємство, точніше те, що від нього залишилося, Іван Петрович поки що не повернув. Усе тому, що рішенням ВСУ нехтують... До слова, з моменту неправосудного рішення Індустріального суду, який позбавив Колотницького права засновника ПП «Алтей» до вердикту ВСУ, що скасував рішення райсуду й ухвалу Полтавського апеляційного, минуло майже чотири (!) роки... А тим часом сів на лаву підсудних державний виконавець Беленко, який перевищив права і повноваження в момент захоплення підприємства «Алтей» і надалі вчинив низку незаконних дій щодо Колотницького.

Пограбований серед білого дня підприємець продовжує боротьбу, вважаючи, що «Кожна стіна — це двері».

— Я маю намір подати позов державі Україна в особі Мін’юсту й Держказначейства, — заявляє Іван Петрович. — Шкоду, завдану мені дніпропетровськими свавільниками, оцінюю в 350 мільйонів гривень.

Готуйтеся розщедритися, платники податків. Відшкодувати регресну суму, яку присудить суд (не наш, так Європейський), може, доведеться тим, хто заСТУПАв за межу дозволеного. Але буде це ой як не скоро.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.